Без лаку і вакси

“Брудні черевики” – назва популярної серед словацьких циганів пісні. Закарпатський автор назвав би подібну книжку “Очі чорні” чи “Я поїду в табір дальній” тощо. Персонажі її почуваються давно нечищеними, розтоптаними “шузами”, що просять каші, проте анітрохи не комплексують з того, а вільно пливуть за течією життя.  

Автор тісно переплів дві сюжетні лінії: словаків-базарників Ворони і Ферді  Сойки (такі собі пташки Божі) та молодих ромів Сабіни і Кароля. Попри усі соціальні, вікові і ментальні відмінності двох пар схожого у них значно більше, ніж може здатися на перший погляд. Сотні тисяч словаків і мільйони українців на зламі вісімдесятих і дев’яностих років пірнули у базарну стихію і перейшли на кочовий спосіб життя – від одного ярмарку-фестивалю до іншого. Базарне буття з його непевною кон’юнктурою визначає і відповідну свідомість, коли мусиш жити одним днем – без жодної видимої перспективи, якихось планів на майбутнє, самоповаги та інших інтелігентських витребеньок. Автор, знаючи базарне життя-буття зсередини, створив справжній епос сучасних дрібних торгівців. Книжка ущерть сповнена дорогоцінними деталями з їхнього повсякдення. Це щось середнє між популярним підручником “Що таке базар і з чим його їдять”  та етнографічним репортажем з виру подій. Подібно до Міклухо-Маклая, що довго жив серед папуасів, письменник теж вжився у те середовище і оповідає про все його мовою, в його манері, пересипаючи усе суто торгашеськими байками і приказками. Перекладач майстерно відтворив ту досить складну мовну тканину по-українськи.

І при тому усе тримається на міцному динамічному сюжеті, який не відпускає тебе до останньої сторінки. Спершу твір писався ще у дев’яностих як кіносценарій “Сліпа любов”, тепер перероблений на роман. Тому у ньому вигадливо змішалися реалії і з минулого, і з нинішнього століття.

Сабіна – така собі сучасна Есмеральда, тільки не романтично-містична, як у Гюго, а цілком земна, хоча і її продають, віддають у заставу, схиляють до торгівлі собою, виганяють з дому, арештовують, депортують, на неї полюють. Вона стає причиною двох смертей. Сама постійно занурена у три стихії – втечу, голод і кохання.  Втеча з коханим і втеча у кохання. Гм, десь ловиш себе на відчутті, що заздриш героїні. За законом жанру, навколо закоханих виявляється повно людей, які усіляко допомагають – інакше тим просто не вижити.    

Базарна пара теж у постійній втечі. Хоча Ворона і признається, що гроші її зовсім не цікавлять. Це вже просто спосіб життя й інакшого вони собі не уявляють. Там більше п’ють, ніж закусюють (усі сторінки буквально просякнуті перегаром), більше втрачають, ніж виторговують, більше програють, ніж ставлять на карту. Це життя за межею раціонального і прагматичного, в якомусь паралельному світі з чудернацькою логікою і метафізикою. Тому в оповіді про обидві пари багато сюрреалізму. Кумиром В. Став’ярського є Богумил Грабал – автор подібного епосу з життя офіціантів “Я обслуговував англійського короля”, розробник так званого плебейського сюрреалізму, коли історії з життя соціальних низів подаються у максимально гротесковому вигляді, явне перемішане з уявним, межа між ними стерта, оповідь ведеться часто сленгом, який робить її ще химернішою. В.Став’ярський є талановитим продовжувачем даної традиції.

Перекладач навіть дещо посилив цей сюр, переклавши прізвисько одного з бандитів (в оригіналі він явно звався Бегемот чи Гіпопо – треба розуміти, через свою комплекцію) буквально як Водяний Кінь (по-грецьки “гіпопотам” – кінь річковий). Воно й правильно – який же це циганський роман, якщо без коня, хоча би і водяного!

Книжка вийшла пронизливою, наче циганський шансон. І як не парадоксально, із щасливим фіналом. Хоча це як у біблійній книзі про Йова: після моря страждань навіть просто відсутність болю – уже щастя.

Теги: Густі, пепреклад

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати