У своїй хаті своя правда

І це справді так.  Музику до вистави можна назвати дитячим шансоном (під кінець звучить навіть джаз). На початку сцену займає шість учнів з театральної студії. Що вони витворяють?  Ну… Шкодуєш, що сам народився так пізно, тому й не потрапив у ніжні руки режисерки.  Коротше, вокально-хореографічна композиція про те,  що дощ іде, а ми – на лижах.  Це треба чути. Принаймні, набагато крутіше, ніж в ужгородських ресторанах.

Казка, що лягла в основу дійства, відома навіть  найперспективнішим ужгородським глядачам:  зайчик збудував собі луб’яну хатку , але її відібрала лисичка, після чого довговухий мусив перебратися до хатки з льоду.  За нього вступився ведмідь (мій комп’ютер виправляє – втупився, може, техніка і права ), а головне – півень, котрі  розгорнули справжню антирейдерську операцію. Чесно кажучи, від хатинок нічого не лишилося, але справедливість восторжествувала.  Що поробиш: вона прагне гламуру, а він – комфорту. Або ж навпаки.  Головне, що ці бажання ніколи не співпадуть за визначенням.  Діти цього, звісно, наразі, не зрозуміють. Але головне, що у підсвідомості їхній щось та відкладеться. Дивись, років через п’ятнадцять в Ужгороді буде менше розлучень.

Хоча  вистава не тільки про це.  Вона взагалі не про хатинки, а перш за все про їхніх мешканців  - про хлопчика (Д.Малий), який родом з Марсу, і дівчинку (Ю.Чеховська), що похордженням із Венери. То ж діти бачать на сцені одне, а їхні батьки – зовсім інще.  Дівчинка-лисичка хоче розповісти про шалене кохання, про життя, яке вдалося, про повноту існування, про її намагання   влізти у шкуру партнера, взаємодоповнюваність , про те, що весь   світ створено для нас двох.  Натомість хлопчик усе трендить про самодостатність, про вищість чоловічих інтересів, про прагматизм  і бажання лишатися самим собою за будь-яких обставин.  Дівчинка хоче йому розповісти йому казку про золотокосу красуню Рапунцель, а він – ні в яку. Ні, давай тільки про цих звірів!  Дівчинці співчуваєш трохи більше, хоча стерва волна – та іще!  Посеред вистави зайчик навіть жаліється дітям, мовляв, задовбала уже. Віримо, але така твоя доля – тримайся.  

Тобто на сцені дует білого клоуна і сірого – Юля у неймовірному балахоні, а Дмитро у чомусь такому протокольному, але у суцільних заплатах. Страшенно хочеться, щоб його під кінець умили, але розумієш п’ятирічних хлопчиків, які на нього дивляться: їм треба, аби їхній кумир переміг.    І таки переможе – нехай тільки у їхніх очах –  а все ж !

І все це відбувається під божевільний дощ із червоних мильних бульбашок (“Яблука доспіли, яблука червоні! Ми з тобою йдемо стежкою в саду, Ти мене, кохана, приведеш до поля, Я піду — і може більше не прийду”).  І – звичайно, кабацьке танго, комерційн6ий рок,  дискотеки 80-х. З усіх сил намагаюся дивитися на все  це очима с учасної дитини, якій страшенно співчуваю  (як добре, що моє дитинство вже минуло).  Там все нормально – добро кінець-кінцем перемагає.  Навіть ті дві тваринки знаходять спільну мову. Я розумію, що то зовсім не надовго, бо ж навіть у назві хатинок дві. Але розчаровувати  нікого   не хочеться. Вистава – про можливість щастя. Хай буде.  Актори стараються , демонструючи найвищий клас гри.

Шкодую, що я вже не вихованець дитячого садку – туди вистави возять на польові покази (їх вже відбулося кілька), там усе  камерно і можна посмикати лисичку за хвіст, а зайця за вуха.  Чесно кажучи, дуже кортить.  Актори грають прекрасно, музика чудова.  Хочеться вірити, що фауна обмежується не тільки подібними лисицями.  Досвід говрить протилежне, але хто його слухає!

Вистава, безперечно,  відбулася: актори аж шаліють від власних імпровізацій.  Глядач регоче,  хатинки плачуть і Польща на прем’єру жде.  Та головне, все ж – місцевий гдядач, котрий не буде розчарованим.

Теги: Бавка, Орєшнікова, вистава

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати