ДМБ-1857

Літературною основою вистави стало “попурі” з двох п’єс О.Гавроша. Одна – “Щоденник рядового Т.”. Це інсценівка Кобзаревого щоденника (“Журналу”), який він вів з 12 червня 1857 р. по 13 липня 1858 р. (один рік, один місяць і один день), коли чекав на звільнення, а потім вертався з війська до столиць, відтак подарував його М.Лазаревському (родичу відомого історика О.Лазаревського). Окрім суто дорожніх нотаток, там маса спогадів про нещодавню солдатчину. Повна версія даної п’єси цими днями ставиться студентами Київського інституту ім. Карпенка-Карого. Назву твору придумав викладач інституту, а нині міністр культури Є.Нищук.

Також до ужгородського спектаклю включено пару епізодів з п’єси “Історія одного доносу” про кирило-мефодіївський період біографії Т.Шевченка. Наразі вистава тривала 43 хвилини, але колектив планує довести її до 50 хвилин, додавши ще пару ударних епізодів. Поки робота демонструється старшокласникам ужгородських шкіл та студентам місцевих училищ, плануються також гастролі. Для широкої публіки наступний показ відбудеться 28 березня в рамках чергового фестивалю “Березневі коти”.

Постановником (і виконавцем головної ролі) виступив провідний актор театру Микола Карпенко (помічники Н.Орєшнікова і О.Талабіра). Це його друга режисерська робота, першою була років десять тому “Сам” (робінзоніада), відновлення якої в репертуарі давно чекає спрагла публіка. 

Хоча драматург ніколи не служив, але безпросвітну нудьгу солдатського життя-буття відтворив з неабияким знанням справи і реалізмом – наче сам стоптував чоботи не те що два, а всі десять років. Вже на третій-четвертій хвилині хочеться закурити, а до кінця вистави це бажання тільки зростає.

Новопетрівський форт на півострові Мангишлак розташувався за три версти від Каспійського моря. Позаду пустеля. На мові психоаналізу пустеля – це простір пошуку особистої незалежності, звільнення від колишніх пристрастей. Море, навпаки, це суєта міжлюдських стосунків. Отак між морем (казарменим велелюддям) і пустелею (духовною самітністю) і минуло шість з половиною літ –  з кінця 1850 до середини 1857 р. Ні купити нічого, ні в самоволку збігати. Лишається тихо божеволіти, чим герой і займається. Головний драматургічний конфлікт твору – вижити за цих умов, зберегти себе як біологічний вид і суспільну істоту. Це непросто, бо починається роздвоєння особистості, поета грають аж чотири актори (ще Д.Малий, О.Беликов, М.Ігнатишин), часто одночасно, вони же непомітно перетікають і до інших чоловічих ролей – солдатів і офіцерів.   

Для різноманіття можна було би ще вибитися в унтер-офіцери (сержанти) чи хоча би досконало вивчити військову справу, але це Шевченко категорично відкидає. Навіть хизується, що так і не вивчив жодного артикулу з гвинтівкою. Ну тут, Тарасе Григоровичу, Ви зовсім не праві. Тому ми і програємо 1917-1921 р. і багато наступних епізодів нашої боротьби. Судячи з Ваших героїчних поем, чекалося менш пацифістського ставлення до зброї.    

Натомість герой, тікаючи від об’єктивної реальності, творить свій ілюзорно-компенсаторний світ: малює і пише всупереч усім заборонам, віддається сновидінням і спогадам, просто марить, танцює, жартує, декламує і нескінченно співає. Виявляється, немає жодного тексту, який не можна було би проспівати. Або інсценізувати. “Бавка” вже здатна інсценізувати навіть рахунки за комунальні платежі чи розклад поїздів – і це все одно буде цікаво.

І ще – ніде так  не буяє еротична фантазія, як у казармі. Герой постійно згадує петербурзькі й українські бали. Ну і – “особи жіночої статі” (С.Кобзиста, О.Пишка, Я.Яник). Вони в’ються навколо нього, як мухи, а той тільки ліниво відмахується. Кобзар явно відчуває себе автором збірок “Тіло лучниці” і “Коньяк з дощем”. Навколо нього звисають різноманітні рами, які постійно чимось наповнюються (сценографія Т.Поринець і В.Осавальчука, світло А.Червоноокого). Особливо зворушливі там три солдатські фігурки. З останнього ряду вони виглядають як три скелетики, ляльки вуду чи танцюючі чоловічки Шерлока Холмса. Схоже, що це карикатури самого Шевченка. А ще у виставі багато акварелей Шевченка з їхніми пустельними пейзажами, створеними під час Аральської і Каратауської експедицій.        

Ну і казармений гумор – специфічна складова солдатської субкультури. Він просто фонтанує зі сцени. Особливо вдалий епізод з високим візитером до частини, який матеріалізується на очах глядача із швабри, еполетів і якоїсь посудини з форменим  трикутним кашкетом на ньому.

Молодому глядачеві дуже сподобався такий нехрестоматійний Шевченко, зовсім не схожий на дідугана у смушковій шапці, без зайвого пафосу чи якогось надриву – такий собі парубок в оранжевій будівельній касці з нещодавнього Майдану.

Теги: Шевченко

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати