Вічна Катерина

Попри все Україна відзначає 200-річчя Т.Шевченка. Цієї неділі у Дрогобицькому академічному муздрамтеатрі ім. Ю.Дрогобича відбулася при вщерть заповненому залі прем’єра опери М.Аркаса (1852-1909) “Катерина” (1892) у постановці добре відомого ужгородцям режисера С.Архипчука (ставив у нас “Майне лібе Віра” О.Гавроша і “Трамвай Жадання” У.Теннессі). Син автора опери, теж Микола Аркас (1881-1938), і сам багато працював на Закарпатті, помер і похований у Хусті.

Вічна Катерина

Якщо сучасний  Петербург називають обласним центром зі столичною долею, то Дрогобич – райцентр з обласною долею. 1939-1941 і 1944-1959 р. існувала Дрогобицька область. Далі її влили до Львівської, але місто все ж зберегло багато обласних інституцій, зокрема педагогічний університет і театр з потужною традицією, який розмістився у будинку місцевої “Просвіти”. При цьому “Катерину” тут ставили тричі – 1943, 1968-1978  і тепер.

М.Аркас написав не тільки музику, а й лібрето, розвинувши те, що Шевченко тільки намітив чи заховав між рядків. Зокрема, ввів образ Катрусиного односельця, який намагається позбавити її хворобливої психологічної залежності від офіцера, хоча справа ця безнадійна від самого початку. Музичними домінантами опери є сольні партії цих трьох – Катерини (Н.Бориславська), Андрія (Я.Дзендерович) й Івана (Р.Герлів). Також значно посилено порівняно з поемою роль батька (А.Цибульский)   і особливо матері (Л.Смірнова).

Нинішня постановка робилася у тривожній атмосфері євромайданів, чий дух постійно вчувався зі сцени. С.Архипчук відмовився від побутово-етнографічних чи соціологічних інтерпретацій і спробував глянути на дану оперу як на певну містерію чи притчу у біблійному духові.  Спектакль вийшов про дисгармонію кохання. Душа закоханого балансує не лезі бритви і приречена на постійні падіння. У всякому романі ховається зернятко потенційної зради. Чи можна не отруїтися ним, чи існує якась протиотрута? 

Річ вийшла просто красивою, якщо тільки про красу взагалі можна сказати, ніби це просто. Там усе, чим по праву пишається Україна – прекрасні голоси, віртуозна музика у професійному виконанні (диригент-постановник М.Михаць зробив окрему музичну редакцію опери), стильний дизайнерський одяг за народними мотивами (Ю.Гнатенко), фахове світло (воно взагалі – окремий театр у театрі), сильні пристрасті. Художником вистави виступив Я.Данилів, відомий нам за фантастичною сценографією “Недотепи із Вертепа” Д.Кешелі – О.Куцика в ужгородській “Бавці”.

На сцені дві тополі “на повен зріст”, які по ходу дії змінюють колір. Символ України, жіночої долі і самого Шевченка – “Тополя” одна з перших поем “Кобзаря”, що багато в чому перегукується з “Катериною”, в тому числі і текстуально. Поряд два величезні дзеркала, в яких постійно відображаються персонажі. Мовляв, нічого приховати не можна. Нагорі висить складна композиція з рисами вінка і снопа. Костюми взято з відомого Шевченкового полотна “Катерина” і загалом з його живопису. Багато масових сцен, які асоціюються з нещодавніми мітингами і переходять у танці (балетмейстер С.Дмитрієв).

Історія, як відомо, трагічна – із самогубством головної героїні. У нинішній інтерпретації Катерина – сильна жінка з рисами амазонки, яка бореться за своє кохання до кінця. Дарма, що любов зла. Для героїні головне – залитися вірній самій собі. В останніх сценах з’являються три ангели – чи то охоронці трьох головних героїв, чи то символи «трьох празників в гості” (фінал же узимку), чи навіть натяк на трьох античних Мойр – богинь долі.

Постановник, з одного боку, максимально скоротив оперу і динамізував її, з іншого – вніс у неї уривки безпосередньо з Шевченкової поеми, які читає окремий артист (І.Гарасимчук).  головні акценти на Катерині, котра тут не безвільна жертва, а згусток енергії і життєвої сили. Офіцер-коханець – справжній мачо у червоно-синьо-золотому гусарському одностроєві. Нагадує шоумена або голлівудську зірку. Постійно крутить у руках свій ківер, демонстративно привертаючи до себе увагу. І все це – у розбурханому людському морі, яке кінець-кінцем і поглинає їх усіх. Коли ж сцену заповнюють фанерні манекени у солдатських шинелях, то 2 березня на тлі тодішніх теленовин це сприймалося особливо гостро і виклично.

“Чи схоже це на мої ужгородські роботи?” – запитав режисер. Дуже схоже, навіть вийшла своєрідна трилогія-ретроспектива про сучасну Україну, Америку середини ХХ ст. і Україну ХІХ ст.  Усі три вистави про жіночі поразки, про дорогу ціну за право лишатися жінкою у суспільстві з сильними патріархальними пережитками, про право на спотикання, про болючість роботи над помилками, про необхідність жити далі.  

Не виключено, що Дрогобицький театр, який часто гастролює в Ужгороді (востаннє привозив “Сто тисяч” за І.Карпенком-Карим), врешті-решт покаже цю оперу і закарпатцям.

04 березня 2014р.

Теги: Шевченко, Аркас, Дрогобич