Бо війна війною

У Закарпатському муздрамтеатрі відбулася генеральна репетиція вистави Михайла Мільмейстера “Велика капітуляція” за п’єсою Бертольда Брехта “Матінка Кураж та її діти” (прем’єра 1 грудня).

Бо війна війною

Це наймасштабніше з усього, що поставлено на нашій сцені за останні роки ---- з   масовими сценами, піснями, танцями, грою світла. Є певна логіка у розвиткові кожної мистецької інституції. Дана починалася 67 років тому “Під каштанами Праги” К.Симонова про одну війну, зараз ставлять про війну іншу. “Матінку Кураж” тут вже грали (хоч і на значно меншій сцені) – 1983 р. у постановці Юрія Горулі. Тодішня виконавиця головної ролі Марія Харченко зараз сиділа у залі.

П’єсу Брехта написано 1938 р. про Тридцятилітню війну 1618-1648 р., яка завершила середньовіччя і стала прологом до нового часу. Твір про трьох дітей вдови. Кожний з трьох намагався перехитрувати долю, вимурувати якийсь власний замок серед хмар. Усі знайшли єдиний кінець попри різноманіття шляхів до нього.

Зате безсмертною є матінка Кураж – ідейний борець за грошові знаки. Вона єдина з десятку персонажів чітко знає, чого хоче. Хоч війна формально велася під релігійними прапорами (протестанти проти католиків), але єдиною по-справжньому віруючою фігурою у даному пеклі виявилася ця маркітантка. Хай її віра й облудна (культ Мамони), але саме вона врятувала жінку, що пожертвувала заради неї усім по-справжньому цінним.

Лариса Білак у названій ролі – це згусток експресії. Не знати, як поруч стоять інші актори – від неї можна прикурювати. Іскри сипляться навсібіч, як під час зварювання. Жінка на війні – це війна усередині жінки. Притаманне донькам Єви ірраціональне біологічне начало вихлюпується  назовні, заливає усю сцену, струменіє у зал. Її матінка – це навіть не антична, а якась близькосхідна чи ацтекська богиня, що вимагає жертв, пожирає саму себе, домагається загального схиляння, стоїть понад усіма умовностями. Навколо неї помирають головнокомандуючі – вона незнищенна.

Зовсім інша її донька Катрін – Світлана Мавріц. Актрисі з амплуа красуні-коханки зіграти обділену вродою та ще й німу дівчину, поведену на ідеї заміжжя, втечі від матері-диктатора, від акцентованих братиків, від війни – це треба вистрибнути із власної шкури. Втеча із божевільного чоловічого світу до нього ж самого приречена від початку, але до кінця сподіваєшся – а раптом Чапаєв в найостаннішому кадрі таки випливе з річки?!

Син у виконанні Михайла Фіщенка заради того, щоб бути самим собою, ладен до чорта в зуби. Найбільше схожий на свою матінку, тільки та річ у собі, а цей весь – на зовнішніх ефектах. Унікальна інтоксикація війною, наркотична залежність від неї, типова для вічного найманця, який вже не може без специфічного збурення крові, котре досягається тільки там.   

Кухар і симпатія матінки Кураж – Василь Шершун.  Великий любитель життя на бенкеті смерті. Український кум з анекдоту невідь як потрапив на німецьку війну. Іван-покиван, в якого завжди все сторчма – і волосся, і очі, й апетит. Готовий випити все, що ллється, і обмацати все, що виступає.  Як істинний індивідуаліст, любить усе колективне, поки воно на шару, але завжди готовий сачканути.        

Режисер дозволив розкритися кожному артисту, задіяні усі вікові категорії нашої трупи. В результаті вийшов дуже гармонійний ансамбль. Люди бавляться у театр, театр бавиться з ними.

І музика – шалений коктейль шансону, балади, романсу. Це як у “Бісах” Достоєвського, де піаніст однією рукою грає “Августина”, а іншою – “Марсельєзу”. Таке треба почути. А ще фургончик-трансформер на фоні чи то пошматованого гігантського прапора, чи то неба, яке згортається у свиток.

Вийшла вистава про самий наш театр (і цей конкретний, і український взагалі), який розривається між комерційністю  і мистецтвом. Про Україну наприкінці 2013-го, яка шукає свого броду в огні. Про гарних хлопців і дівчат з далекого парламенту, чи з найближчого базару, яких обставини перетворюють на повну протилежність.

22 листопада 2013р.

Теги: Брехт, Кураж, Мільмейстер, Велика капітуляція

Коментарі

ужгородець 2013-11-23 / 09:44:25
Значить, треба йти