Карпатська алхімія

Роман перенаселений персонажами – їх кількадесят, кожний фонтанує чимось своїм, і живуть вони у різних середовишах. Книжка цікава тим, що представляє три різні закарпатські казкові топоси.  

Перша частина – суцільна стихія лісу. Пахне смереками, весняним авітамінозом, смаженою рибою, свіжою травою і торішнім листям. Дуже хочеться щось утнути. Але все напрочуд природно попри купу казкових персонажів і фантастичних ситуацій. Це ще царина свіжої, нічим не зіпсутої натури, коли дитинство грає собі і не зважає ні на що. Дуже комфортно – як у ванні з хвойним екстрактом. Тим більше, що прохолонути вона так і не встигає.  

Бо одразу починається друга частина – про власне місто. Стихія спочатку чужа для опришка (як в анекдоті – ти не повіриш, але там геть усі померли), проте він у ній вперто освоюється і навіть по-своєму переписує Гоголівського “Вія”. Микола Васильович в шоці, героям це байдуже – вони самодостані. Порятовану “панночку” опришок видає заміж за свого випадкового цімбору – а нащо ще ті панночки здалися?! Місто подається як територія юнацьких випробувань, пройшовши через які змінюєшся до невпізнання – багато чого втрачаєш, але щось і здобуваєш. Врешті-решт радієш, що це скінчилося. 

Третя частина – окремий замок-палац десь у чорта на рогах. Це як би мандрівка героя кудись углиб власної психології, підсвідомості. Саме тут відбувається вирішальна фаза пригод із застосуванням крутих сучасних психотехнік (типу аутотренінгу, розширення свідомості, зміни об’єкт-суб’єктних відносин тощо). Коротше, Пинтя “зажигає” вже зовсім не по-дитячому. У результаті виходить переможцем, хоча це як ще подивитись.

Чесно кажучи, три частини – ніби для трьох різних віків писані (дошкільнята – молодші класи – середні). Як шампунь чи кавовий напій: три в одному, аби усіх чимось зачепити і тримати на гачку. Це із тих книжок, котрі можна перечитувати упродовж всього шкільного життя-буття і постійно відкривати там щось нове, залежно від власного зростаючого досвіду. Колись від старшого брата до молодшого передавався піджак на виріст. А оце книжка, яка здатна зростати разом з читачем.  

Через увесь твір – гонитва за зеленим зайцем. Нащо він опришкові здався? Це символ – весни, молодості духу, хлорофілу і фотосинтезу, творчості. Спіймав, але відпускає, бо утримати всю ту зелень у душі насильно неможливо. Вертається назад на Чорну полонину – нібито до розбитого корита, але вже менш інфантильним, ніж на перших сторінках. Відчуває печаль з приводу власного дорослішання. Точніше – не хоче її відчувати. Навіть починає резонувати: “Життя складається так, як воно складається. І сумувати за чимось – це жити не прийдешнім, а минулим. А в минулому вже нічого не можна змінити чи бодай направити. Тому за ним треба не сумувати, а просто його пам’ятати” (с.297). Так і хочеться відповісти словами товариша Сухова з “Білого сонця пустелі”, на якого Пиття поступово перетворювався упродовж трьохсот сторінок: “Это вряд  ли!” 

То ж читач лишається з цілою купою пригод і жменею авторських спостережень (ті розкидані десь по останніх тридцяти сторінках). Але не тільки з цим. Усі ці песики Кудлоші, мандрівні вояки, брамники, мідні хащі, скляні гори, добрі і злі дракони, тітоньки Пудермантель, королі Прунслі, мудреці Фаралампаси вже проникли у твою свідомість, як віруси і переформатовують її без жодного дозволу. Книжка починає жити вже усупереч волі самого автора.

Теги: Пинтя, Гаврош, опришки

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати