Невмирущий

П’єсу написано ще 1869 р., але уперше поставлено тільки 1901 р. – настільки вона вийшла сатиричною і непрохідною для царської цензури. Втім радянський театр також не надто її жалував, бо всю цю історію легко було уявити і в сталінсько-брежнєвські часи.  Не втратила вона актуальності і зараз. Схоже, якраз навпаки. Наскрізь просякнуте чорним гумором, суцільне мереживо з натяків і алюзій, виявилося на диво сучасним: невиплачені кредити, корупція, шантаж, тортури, кар’єризм. Незаслужено забутий драматург дав дуже сильну основу, але театр відшліфував її взагалі до феєричного стану.

Пам’ятаєте маленький епізод у комедії Е.Рязанова “Забута мелодія для флейти”: молодіжний драмгурток ставить гоголівського “Ревізора” – із акробатикою, клоунадою, ходінням на руках тощо? У Мукачеві бачимо щось подібне, тільки на значно вищому рівні, бо ж професіонали. І ще це нагадує парубочий вечір перед весіллям: на сцені дев’ять чоловіків, більшість грає по дві ролі. Вистрибує і дама – ну, не з торту (з чогось зовсім протилежного), але все одно максимально ефектно. 

Сценографія (Т.Глухова) у стилі “не дешево, та все одно сердито”. На спинах чиновницьких ліврей – величезні печатки “Не замечен” (типу – у зв’язках з ворогами Рейху). Тюремний ескулап із праскою, пилою і сокирою. Горілка у пляшці з-під віскі. Подібні знахідки вихлюпуються у зал щодві хвилини. На всю виставу їх добрі півсотні. А гігантський письмовий стіл із шухлядами – це взагалі пам’ятник вітчизняній бюрократії. Музичний супровід асоціюється дещо з частівками, дещо з Висоцьким.

Це дуже суб’єктивно, але автору цих рядків головний герой страшенно нагадував двох майже однофамільців – горезвісного екс-ректора П.Мельника і не менш скандального екс-майора М.Мельниченка; поліцейська дільниця – Врадіївку; поміщик Чванкін (Р.Аїтов) – нарваних мажорів (нєсть їм числа). І хоч бюстгальтер, який він витягує з кишені, з’явився тільки 1913 р. (днями йому виповнилося рівно століття), це якраз символ позачасовості, вічності цієї історії.

У творі Тарєлкін (П.Коваленко) – людина з двома паспортами (мінімум з двома), зовсім як сучасні наші бізнесмени. Другий – на прізвище Копилова. Майже Кощія. Бо типаж таки безсмертний – не тоне в жодній ситуації, адже немає злочинів, на які він не здатен. Дарма, що нічого довести до кінця не здатен – все одно карма уперто виштовхує його на поверхню.

Натомість поліцейський Расплюєв (С.Малинський) – ніби личак личаком, але теж ідеально вписується у систему. Це такий собі любитель життя з розкішним тілом (мрія татуювальника – є де розгулятися) і ще розкішнішою свідомістю (тягне на кілька дисертацій з психіатрії).

Медик Унгмеглихкейт (В.Блажчук) – гримуча суміш німецького раціоналізму і російського “авось”. Згадується покійний генерал Лебедь: з усіх шведських моделей для нас підходить тільки “Вольво”.

Дрібний чин у поліцейському відділку Ванєчка (Н.Бабін) – типовий сучасний чи то політик-юніор, чи то представник шоу-бізнесу: посмішка більша, ніж він сам; миттєва мімікрія; зміїна пластика і така же хватка. 

На фоні усього цього тераріуму генерал Варравін (В.Фурдь) ще найбільш схожий на гомо сапієнса: аристократичний прононс, витончена іронія, майстерність інтриг. Хоча його прізвище, співзвучне з іменем євангельського розбійника, теж не лишає місця для ілюзій. 

У виставі – жодного позитивного персонажу. А враження дуже світле. Виявляється, уся ця файта ефективно нищить одне одного. Ну, це в ідеалі. У реальному житті їм доводиться все-таки трішечки допомагати, але зусиль для цього треба зовсім небагато. 

М-да, якщо театр так починає, то як ще він закінчить?!

Теги: театр, Сухово-Кобилін

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати