Загадки одного села

Засноване нібито 1638 р., коли далеко на Заході точилася Тридцятилітня війна. Її учасником було і Трансільванське князівство, чий суверенітет поширювався і на цю територію, але цілком формально. А по той бік перевалів, у Речі Посполитій, щойно розгромлено козацтво і настало для шляхти десятиліття золотого спокою. Словом, втікати було від чого з обох боків. Жили з лісу. Залізничний бум наприкінці ХІХ ст. дав селу нове життя. 1914 р. тут постала лісопилка, на якій виготовляли шпали.   

Село практично за усіх режимів було опозиційним. Тобто у чеські і гортіївські періоди – різко червоним. Під час парламентських виборів за чехів добра половина голосувала за комуністів. 1924 р. тут відбувся великий страйк на гідротехнічному будівництві. Активно підтримали 1931 р. і страйк лісорубів сусідньої Усть-Чорної. То ж перед майбутньою Радянською владою село мало бонус. Але не перед гортіївською владою.

Та затіяла в околицях села спорудження однієї з ділянок лінії Арпада. Ця штука за своєю масштабністю й ірраціональністю багато в чому нагадувала єгипетські піраміди. Захистити від наступу радянських військ вона все одно не змогла, але сил і життів забрала чимало. І досі навколо села рештки усього цього – доти, дзоти, вогневі майданчики, залізобетонні протитанкові надовби, напівзруйновані окопи. А колись тут ще було багато протитанкових і протипіхотних мін, спіралей Бруно, протитанкових "їжаків". До того ж багато селянських підвалів було перетворено на вогневі точки (звідси усього 30 км до перевалу Легіонерів, за яким вже Франківщина).

В радянській історіографії навіть намагалися зробити з Брустурів щось на кшталт закарпатської Хатині. Наприклад, у першому виданні “Історії міст і сіл” писалося: “Під час угорсько-фашистської окупації за активний опір загарбникам у жовтні 1944 року село майже повністю було спалене угорськими окупантами, а жителі виселені в інші села Тереблянської долини” (с.646). Ну, тут колеги трохи перестаралися. Гортіївській армії  Гітлер вже не довіряв, тому ще в березні 1944 р. зайняв всю Угорщину своїми військами. То ж командували обороною вже німецькі офіцери, а угорці були у них на підхваті. До того ж спалювати село перед наступом противника – безглуздя. Інша справа, що могли знести окремі споруди, щоб не заважали контролю напрямків імовірного підходу радянський військ. Селян дійсно розігнали, аби не вешталися під ногами.

Радянські вступили до села 18 жовтня. Потім все було, як і в інших  наших селах: народний комітет, збирання підписів за возз’єднання, обіцянки, що колгоспу не буде (бо який колгосп посеред хащі), відкриття школи, відбудовні процеси тощо. І боротьба з усім, що “не наше”. Тому під роздачу потрапила навіть історична назва села. Хоч Брустури звучить цілком по-слов’янськи, але топонім все-таки румунського походження. Слово “брустуре” означає мати-й-мачуху, яку ще тут іменували просто лопух, або підбіл. Назва Мати-й-Мачухове – це було б занадто навіть для тих карнавальних часів. Та й асоціації для пероду возз’єднання аж надто небажані. Тому переклали як Лопухово, хоч і там були неприємні асоціації, але принаймні не політичні. А щоб ніхто навіть не заїкався проти, придумали, що то на честь радянського лейтенанта Лопухова, який загинув при розмінуванні села. Ну бувають же такі співпадіння!       

Лейтенант справді був, похований у селі, йому встановлено обеліск. От тільки прізвище його не Лопухов, а  Сергій Петрович Калінін. На могилу приїжджав син з Криму, то ж ця версія відпала остаточно. Тому 2007 р. сільрада вирішила повернути назву Брустури. Але далі все має пройти через інстанції (остаточне “так” каже парламент), то ж історія триває. Принаймні, в офіційному довіднику “Україна. Адміністративно-територіальний устрій станом на 1 січня 2012 р.” (К., 2012) село фігурує як Лопухів (с.128). 

Колгосп у селі все одно створили попри всі обіцянки. Але назвали його химерно – ДОСААФ (Добровольное Общество содействия армии, авиации и флоту). Все як в анекдоті: “А давайте назвемо наш колгосп іменем Рабіндраната Тагора”– “?” – “Та надто вже на “єдріт єго мать” схоже!” Спеціалізувався на скотарстві, тримав 200 корів і 1200 овець. Основне населення все ж було зайняте на лісокомбінаті (контора в Усть-Чорній). Доброму місцевому лісорубу Івану Чусі дали зірку Героя Соцпраці. Писали, що він по черзі вивів у передові чотири відсталі бригади, а потім ще дав прикурити канадцям на “Експо-67” У Монреалі. Як писав з трохи іншого приводу Ігор Губерман, “не почитая за разврат, всегда готов наш непоседа, возделав собственный свой сад, слегка помочь в саду соседа”. У селі поступово з’явилося 13 магазинів, лазня, восьмирічна школа, чайна, 2 медпункти, окремо пологовий будинок, будинок культури, дві бібліотеки, дитсадок, стаціонарна кіноустановка (ну не возити ж проектор туди-сюди цим бездоріжжям), пошта і ще багато чого.

Але недовго музика грала. З розвалом радянської економіки довелося шукати нових шляхів розвитку. Додаткові проблеми створили повені 1998 і 2001 р. Почалася війна між різними лісорубськими кланами. У цю вирву поступово були втягнуті всі: власті, правоохоронці і, звичайно, журналісти (“Пишіть на чию хочете користь, тільки не перекручуйте назву села і наші прізвища”). Схоже, що кампанія триває і досі. 

Як почали виплачувати грубі гроші по догляду за дитиною, в селі вибухає демографічний бум. 2010 р. там прийнято аж 70 пологів. Явище це дуже неоднозначне, але є в ньому і позитивний компонент. Принаймні, нині у селі аж 3800 мешканців. З 2008 р. село започаткувало фестиваль “Брустурянська кедровиця”. Назва від настоянки на кедрових горішках. Запрошують естрадних зірок і самодіяльність з усього району.  

Перспектива, мабуть, таки у зеленому туризмі. Є екстремали, котрі хочуть опинитися у мінімумі цивілізації. Оце для них – дикі гори, праліси, екзотична кухня. Село буквально у чорта на рогах. Далі вже тільки небо. Але небо все ж наше. Якщо і воно не допоможе, тоді вже ніхто.

Теги: Брустури, Лопухів

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати