Зима посеред літа

Якби автор не прозрадив, то відсутність рим і не кидається у вічі, бо вірші дуже ритмічні, із такими сугестивними, гіпнотичними інтонаціями. Кожний нагадує морозний візерунок на вікні: ніби все простенько, а починаєш роздивлятися один завиток, другий – і відкриваєш щораз щось нове, починається переливання смислів. Книжка починає сприйматися тільки з другого, а то й третього прочитання. Бо й описано патріархальні часи, коли кожну річ перечитували безліч разів, часу було багато, подій мало, поетичним еталоном служив Псалтир, по якому і відспівували, і грамоті вчилися, і естетичні потреби задовольняли і навіть гадали. Володимир Мономах у своєму Повчанні признається, що часто розкривав Псалтир навмання і шукав у випадковому рядку відповідь на якусь злобу дня. Ця книжка Басараба теж проситься до подібного ворожіння.

Це також словесний пам’ятник рідному селу Жуково, що на Мукачівщині. Спогад про зиму одного з останніх перед-радянських років. Поет народився 1932 р., усе подається через сприйняття підлітка. Ще не гімназиста, але вже письменного, тобто десь років десяти. Виходить, це вже воєнна зима, але війна там тільки між рядками. Наприклад, у 2-му вірші натяк про п’ятьох односельців, які чи то втекли до СРСР, чи то їх забрано до війська. Так би мовити, воєнна самоцензура.

Коли повертаєшся до авторської передмови, виявляється, справді, це про зиму 1944-1945 р. (і попередні). Тоді же писалися перші вірші. Потім автор повернувся до них рівно через піввіку, відшліфував, щось переписав заново. Не знати, як це бути співавтором себе самого – того, яким ти був п’ятдесят літ тому. Як у тій приказці – якби молодість знала, якби старість могла. Отут вони гармонійно поєдналися. Дідусь пише про хлопчика, який пише про зиму, яка пише снігом й інеєм про цього дідуся. Коло замкнулося. Сорокові і дев’яності віддзеркалюють одне одного. Вірші настоювалися навіть не як марочний, а як колекційний коньяк. Отой, що пригублюєш із здивуванням (ну й що в ньому такого?!), а потім він починає грати у тобі все більше і більше.

Але між двома крайніми датами – не банальне тире, а ціле життя. Життя дуже скромної людини, не схильної до піару (тоді навіть слово таке було вдивовижу). Проте людини дуже непростої, з багатьма підтекстами, що взагалі характерне для нашої інтелігенції сталінської, а тим більше брежнєвської доби.

У результаті вийшла книжка про містику закарпатської зими, причому не тільки календарної. У живописі її торкнувся Антон Кашшай, у поезії – Василь Басараб. Звісно, не вони одні. Багато закарпатських творів про зиму. Можна згадати “Зимние рассказы” Д.Вакарова і “Візьміть у свідки мої сльози” Д.Кешелі. Із художників  ще, звичайно, Юрій Герц, чиї колядники – на обкладинці книжки. Бо зима – час перепочинку. Пора духовної роботи. Накопичення сил перед майбутньою працею фізичною. Жінки прядуть і вишивають. Довгими вечорами переповідають казки і співають пісень. Символічно, але найдраматичніша сторінка закарпатської історії (5-місячна автономія 1938-1939 р.) припала теж переважно на зиму. Та й наступні гортіївські п’ять-шість років у нас теж були своєрідною зимою перед наступними радянськими жнивами. Зимою суворою, морозною, із жертвами, але і з напруженим інтелектуальним життям.     

Взимку зникають чи хоча би згладжуються традиційні антагонізми. З цього і починається у поета: “Біле небо Впало – і біліє...” Небо поєдналося узимку з грішною землею, боже і тваринне взаємодіє в одній людській душі. Сніг сховав осіннє сміття, мороз розвіяв сморід. І далі рядок про білого голуба. Хай без гілочки у дзьобі, але і так зрозуміло, що наш ковчег ось-ось кудись пристане.

Практично на кожній сторінці – афоризм. Наприклад, “тільки й світу, що в старім вікні”. Світ по-справжньому відкривається тільки з того вікна, з якого ти колись побачив його уперше. У мого покоління – з вікон наших дитячих кімнат, у поетового – просто з батьківської хати. Коли зносять старі будинки, зникає значно більше, ніж здається. Тому японці максимально намагаються нічого не зносити, англійці вперто тримаються за фамільні маєтки. Українці до цієї істини тільки доростають – в тому числі і завдяки Василеві Стефановичу.  

Далі про авторове “камінне серце” – “покласти би його в розламану колиску”. Як казав кіноперсонаж Якін, “житіє моє...” Житіє редактора радянського видавництва справді нагадувало казку В.Гауфа “Холодне серце”. На рахунку В.Басараба сотні книжок, багато з яких стали подіями у культурному житті краю шістдесятих – вісімдесятих років. Це культова для моїх ровесників фольклорна серія “Коло гірської ватри” з ілюстраціями В.Скакандія, кожний випуск якої (тираж 250 000) розходився по цілій Україні. Антологія закарпатських поетів 40-х років “Віщий вогонь”. Скандальне “Розп’яття” П.Скунця, яке невдовзі після виходу пішло під ніж. А ще причісував дитячі шедеври В.Ладижця. Редагував-переписував історичні романи П.Угляренка. Працював з книжками В.Вовчка, Ф.Зубанича і ще десятків авторів. Якою кров’ю то все давалося, знає лише камінне серце. Воно оживало знов у дитячій колисці – хай і розламаній. Тому через кілька сторінок “пташинно камінь змерз і тужить”. Схоже, що той самий.  

Автор схильний до парадоксів: “Був сутінок, немов біблійний сум”. За великим рахунком, Біблія – книга оптимістична. Вона і про війну, і про любов. Але найбільше про надію. То ж сутінок – це сум, вагітний надією. Як-от відома збірка хустських гімназистів і викладачів 1941 р. “Будет день!” І ще – просто вражаючі перегуки з Ф.Потушняком. Хоча між поетами 22 роки різниці (ту зиму Федір Михайлович провів у радянському полоні, поки його не витяг звідти П.Лінтур), вони дихали одним повітрям. 

Це я взяв тільки перші сім поезій, 4% усієї книжки. Решта 96% не менш детективні. Символізм і експресіонізм сорокових, які в юного автора мали ще дещо книжний характер, у дев’яності потрапили якось контрабандою. Ну, що для когось контрабанда, то для закарпатця – норма і стиль життя. Тут вони заблищали по-новому, додалося ще пострадянського сюрреалізму. У нашому 2013-му це взагалі щось третє. Наприклад, “в селі з’явився брук – на доброму морозі”. У нас же останньої зими від “доброго морозу” асфальт, навпаки, зник – і не тільки у селах. Отакі смислові перевертні.

Шкода, що автор не побачив книжки за свого життя. Але вона не постаріла. Магічний реалізм взагалі не старіє (на відміну від інших реалізмів). Особливо заморожений.

Теги: Басараб

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати