Не такий страшний чорт

Новий роман Дена Брауна “Інферно” – ніби і не подія. Але у нашу посткризову добу надто перебирати не доводиться. Товста книжка вийшла якраз до курортно-пляжного сезону, то ж її будуть вовтузити у поїздах-літаках, на пісочку і травичці, у готелях і ще хто зна де.

Не такий страшний чорт

Інферно у перекладі з латини й італійської – це пекло. Ідеться про першу частину “Божественної комедії” Данте. Хоча не тільки про неї. Береш книжку із певним острахом. Береш більше через те, що зараз її точнісінько так починають гортати мільйони людей у десятках країн світу (український переклад Володимира Горбатька один з перших). Свого часу “Код да Вінчі” був мені цікавим в сенсі сюжетно-фабульної конструкції: як це все побудовано, як щільно підігнані коліщатка, як вправно чергуються гострі і “позіхальні” епізоди. Тому екранізація, де всю “позіхальщину” викинуто, дещо розчарувала, хоча Том Хенкс там навіть кращий, ніж Роберт Ленгдон у книжці. “Ангели і демони” якось не зачепили, хоча і книжка, й екранізація значно яскравіші (папуго-подібні), ніж попередні.

Новий роман має 104 розділи. Це, звичайно, перегук з Данте – у “Божественній комедії” 100 пісень, у “Пеклі” – 34. Починати можна зразу з 12-го. За великого бажання – навіть зі с.333, же дається віршик, за яким стільки полював детектив. Усе до того – це свідома авторська пародія на “Код да Вінчі” (і частково на “Ангелів”), досить зла і безжальна. Так  стібатися з себе самого може тільки автор без жодних комплексів. Те, про що раніше Ден Браун писав, здавалося, всерйоз, тепер береться на кпини. Тут Ленгдон вже схожий не на Шерлока Холмса, а на Штірліца (не романного, а з анекдотів). Автор навіть відверто зауважує, що його улюблений герой любить “дуркувати”.

То ж найцікавішим тут виявляється не традиційний професор семіотики, а його антагоніст, що наклав на себе руки за кілька днів до описуваних подій. Це швейцарський мільйонер і генетик Цобріст. Пострадянському читачеві він може нагадати одного персонажа “Нових пригод невловимих” – біляка-контррозвідника Овєчкіна (у виконанні А.Джигарханяна), що мав дві пристрасті – пограти у більярд і послухати “Боже, царя храни”. У швейцарця замість більярда – мальтузіанство (зростання людства треба обмежувати, аби не виник глобальний голод), а замість монархічного гімну – “Божественна комедія”. Він починає дві гри: одну (мальтузіанську) з людством, а іншу (дантівську) з однією колегою, яка і залучає до розслідування Ленгдона.

З 333-ої сторінки починається вже те, що не схоже на попередні романи Брауна. Тобто пародія з їдкою самоіронією продовжується і далі, але поряд з цим виникає нова музика, яка вже заглушає шарманку. Це реквієм про сім смертних гріхів, які є спеціальними збоями в еволюційній програмі, що не дозволяють людській популяції надто швидко розмножуватися і виснажувати планету. Чи не найпринциповішою в цьому сенсі середньовічною подією стала епідемія Чорної Смерті, яка забрала чверть чи навіть третину європейського населення. Але саме після такої гекатомби почався Ренесанс. Данте творив за кілька десятиліть до чуми, його поема стала передчуттям близької популяційної трагедії і подальшої духовної мутації. Нині людство знову перед чимось подібним, хоча тепер загроза не так епідеміологічна, як фінансова, енергетична, психологічна чи ще не знати яка.  

Ленгдон усе розслідує до кінця, але виявляється, що нічого змінити не можна. Та й сам професор вже по-гамлетівськи не певен, що мудріше – втручатися чи ні. Змінити нічого не можна, але можна бодай усвідомити, що саме відбувається, які його механізми і наслідки. Сягнути цього можна за допомогою всесвітньо-історичної культурної спадщини. Та все одно – протилежність пекла і раю виявляється дуже відносною. Кожне з них часто сприймається за свою протилежність. 

У романі дуже багато Данте, але у, так би мовити, голлівудській інтерпретації. І ще там міф трьох великих міст Середземномор’я – Флоренції, Венеції і Стамбула. Чи захочеться комусь під впливом Брауна прочитати Данте? Не певен. А от побувати у храмах і палацах, де розгорталися детективні події – цілком імовірно. Книжка великою мірою і є белетризованим путівником. 

А ще автор з витонченим садизмом знущається з прихильників конспірології, теорії світової змови, борців проти масонства тощо. Якшо у “Коді да Вінчі” Пріорат Сіону – це такий собі великий і жахливий Гудвін, то в “Інферно” його аналог (Консорціум) перетворюється на жалюгідного фігляра.  Ні, нічого не залежить навіть від тих, хто ворочає мільярдами і має агентуру по цілій планеті. Так званий золотий мільярд точнісінько так гинутиме від майбутньої невідомої “вибраковки”.

Із мандрівки Ленгдон повертається трішечки розумнішим (все-таки освіжив свої хоча би шкільного рівня знання про Данте) і трішечки печальнішим. Хочеться вірити, що й не таким жлобом, як на початку (подумаєш – розрізали підкладку його фірмового піджака!) А проте він і надалі переконаний абстинент щодо жінок і єдина людина у світі, яка вірить у його високий IQ (десь у романі навіть сказано, що він дорівнює 209 одиницям, хоча більшість епізодів переконує в іншому). Ну має же бути хоч щось постійне у цьому абсолютно відносному світі.

06 серпня 2013р.

Теги: Інферно, Ден Браун

Коментарі

Imorf 2014-01-16 / 21:17:03
Я абсолютно не згоден!!! Книга чудова,читається на одному подиху, як і всі романи Дена Брауна. І людині ,яка цікавиться літературою чи мистецтвом, вона (книга) припаде до душі! Тому замість того аби сидіти й критику читати,взяли б краще твір до рук...

О.Д, 2013-08-07 / 01:06:53


Ніколи не думав, що з таким задоволенням читатиму рецензії ))


leg.t.1964 2013-08-06 / 12:53:03
Vse! Povna preparacija! Jak na stoli patologoanatoma. Samu knyhu vze mozna ne chytaty.