Колискова по Інтернету

Уклала її М.Савка, вона ж написала передмову до творів традиційних авторів свого видавництва: Г.Крук, Г.Малик, Н.Сняданко, О.Лущевська, М.Кіяновська, О.Гаврош, С.Гридін, Т.Малярчук, Н.Гузєєва, О.Луцишина, В.Бердт. 

Книжку неможливо прочитати на одному диханні. Хіба що легені справді багатирські. Після кожної новели хочеться запустити томик на навколоземну орбіту, а самому припасти до кисневої подушки. Згадується власна програмна лектура за 9-й клас – класика ХІХ ст., критичний реалізм, прогресивні борці за народне щастя гострим скальпелем длубаються у нутрощах клятого капіталістичного суспільства і підіймають свій голос за знедолений трудящий люд. Нічогісінько не змінилося за півтораста років, ми знову перед тим самим розбитим коритом. На біса було будувати Дніпрогес і штурмувати космос, якщо в результаті усе одно повернулися до “Камінного хреста” В.Стефаника? Не в смислі, що до такого ж шедевру, а просто до такої же проблематики. 

Із менш слізливих асоціацій така. Колись три російські автори взяли три популярні пісеньки (про сіренького козлика, попа і собаку і Веверлея-потопельника) і написали з 50 пародій, як би ці історії виклали різні класики – від Гомера до поетів срібного віку.  А у  “Мамі по скайпу” навіть не три сюжети, а один. Мама (значно рідше – тато) їде працювати за кордон, присилає звідти дарунки, які не дуже потрібні, розплачується за якісь божевільні кредити і просто борги, інше подружжя тим часом пускається берега, діти живуть тільки сеансами зв’язку із закордоном, заробітчанка врешті-решт або гине, або вирішує додому не повертатися.

По оцій канві зроблено 11 гаптувань. За ними можна проводити вікторину, хто що написав. Зачитати кілька абзаців і питати, чий це почерк? Як правило, не сплутаєш.

Різняться авторські манери викладу, але підсумок один: "Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочуться вгорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим”. Хоча знов-таки – до письма М.Коцюбинського багатьом ще рости і рости.  У чому найяскравіше проявилася авторська індивідуальність – це кого вбивати наприкінці новели і як це зробити. Отут вже справді – творчість народів світу.

У радянські часи практикувалися так звані творчі відрядження. Письменників посилали на шахти, будівництво ГЕС, у передові колгоспи, на металургійні комбінати тощо. У принципі, на таке відрядження треба було ще заслужити. Цинічніші автори у тих поїздках просто безпробудно пили-гуляли за рахунок приймаючої фірми, потім звітувалися яким-небудь лубком-одноденкою (хоч і це було не обов’язково). Більш відповідальні чесно намагалися зліпити з зібраного життєвого матеріалу щось художнє. У когось це виходило трохи талановитіше, у когось – трохи бездарніше. Найчастіше то були варіації на тему боярської вузькоколійки М.Островського.

На сьогодні вже багато чого змінилося. Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та. Але калюжа посеред Миргорода та сама – гоголівська. Рідкісна птаха долетить до середини. Творчі відрядження тривають. У когось вийшло натужніше (не змогли відмовити Мар’яні?), у когось природніше. 

Хто читав оповіді про радянські заводи і радгоспи, досі так і невідомо. Для кого написано цю збірку? Для прототипів дорослих персонажів? Ні, уявити наших заробітчан із книжкою можна хіба як виняток. Для тих, хто ще вагається, що йому розбудовувати – чи Італію з Іспанією, чи все-таки рідну Україну? Це трохи реальніше. Для фанаток так званих дамських романів, які люблять поплакати над книжкою? Цілком можливо. Але судячи з того, що видання “для старшого шкільного віку”, воно адресується перш за все дітям заробітчан, а також однокласникам таких дітей, аби знали про їхні болі. По можливості, щоб співчували. Хоча підлітки зараз максимально жорстокі, до них навряд чи дійде.

Книжку присвячено не надуманій, а реальній проблемі – цим вона вигідно виділяється у каламутному графоманському потоці, що давно вийшов з берегів. Книжка є колективним ляпасом нашому ура-патріотизмові, калиново-горобиновій естетиці і ще багато чому. Її будуть замовчувати, бо не сприяє творенню позитивного іміджу. Ну це ще нічого. Літ 70 тому ініціаторці зразу би відміряли десять років без права листування. Зараз же часи ліберальніші. Гавкай – хоч захрипни. Караван все одно крокуватиме далі.

Теги:

11 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати