Карпатська Україна: чергова спроба прочитання

Мова про книгу С.М.Аржевітна “Карпатська Україна: епоха в добі. Передумови утворення, доба незалежності, спогади і документи” (Вінниця: Тезис, 2013. – 868 с., тираж 1000 прим.). Коли її підписано до друку, не вказано. Автору рецензії вперше вдалося побачити це видання готовим 3 червня, а отримати його з рук автора – 15 червня. Тоді же ще кількадесят примірників отримали інші закарпатські, львівські і київські журналісти та краєзнавці.

Робота над рукописом супроводжувалась рядом драматичних обставин. Зокрема, науковим редактором книги спершу був найкращий знавець воєнної історії Закарпаття О.Довганич, який помер на самому початку роботи 31 жовтня 2009 р.  На останньому етапі підключився історик українських спецслужб Д.Ведєнєєв.

На титульному аркуші (а також корінці і суперобкладинці) вказано, що це “Книга 6”, проте загальна назва багатотомника там не фігурує. У макеті бібліографічної картки (на звороті титульного аркуша) про “Книгу 6” взагалі не відзначено. Щоправда, на першій сторінці палітурки (а також на корінці) є ще слова, які ми і сприймаємо як загальну назву багатотомника – “Історія національно-визвольного руху”.

З іншого боку, формат і обсяг книги (а особливо оформлення) викличе у багатьох асоціації з попередніми двома “гросбухами” С.Аржевітіна – “Шугаї” (2006) і “Релігія” (2007), які вийшли як 5-та і 2-га книги 10-томника “Історія верховинського села Колочава” (хоч автор вже припускає, що у десять томів можне не вкластися). Яка ж цих двох альтернатив істинна? Відповідь міститься лише у невеличкій передмові О.Довганича, де згадується намір С.Аржевітіна “підготувати і видати 10 томів про рідне село Колочаву Міжігрського району і декілька томів із серії національно-визвольного руху на Закарпатті” (с.16). Якщо “Карпатська Україна” належить до другої серії (а скидається саме на те), то постає питання про запланований зміст перших п’яти томів. Принаймні, на суперобкладинці варто було би подати бодай назви кожного з запланованих томів, не кажучи вже про загальну назву багатотомника – особливо якщо справді плануються дві окремі серії. 

Очевидно, що практика автора видавати кожний наступний том зі свого поки  тритомника щораз в іншому видавництві є невиправданою і шкідливою для справи. Принаймні, хоч в останньому томі і значаться видавничі редактор та упорядник, проте суть їхньої роботи для нас так і лишилася загадкою.

  На сьогодні вже вималювалися жанрові особливості краєзнавчих видань С.Аржевітна. Це – збірники документальних матеріалів (часто першопублікацій, але і окремих важливих передруків), які перемежовуються авторськими коментарями, а також супровідними авторськими статтями, передмовами і післямовами. Книжки обов’язково включають багатий ілюстративний матеріал: фотокопії документів, портрети учасників подій, світлини з організованих авторів меморіальних заходів, в тому числі різноманітні костюмовані реконструкції.

Такі видання потребують максимально підготованого читача, що уже знайомий в основних рисах з суттю подій і шукає тепер додаткових деталей, подробиць, де, як відомо і ховається “голка в яйці”. Виклад тут максимально пунктирний, оповідь часто забігає наперед і провалюється назад, оскільки передбачається, що читач вже володіє хронологією і готовий до фахової розмови саме про нюанси. При цьому автор свідомо відмовляється від претензій на остаточну істину (с.7), просто прагне докинути свого п’ятака правди, вилущеного із особистих архівних студій та власних інтерв’ю зі старожилами.

Книга складається з трьох частин: “Per aspera…” (передісторія Карпатської України, с. 20-130), “На першопорозі самостійництва: Карпатська Україна” (с.132-430) і “Відлуння” (с.432-836). Останнє – це коли вже, як писав Є.Євтушенко,  “кончилась жизнь и началась распродажа”.

Друга частина починається з заснування в Ужгороді товариства “Просвіти”, яке чомусь датується 1919 роком (с.132). Взагалі-то установче засідання відбулося 9 травня 1920 р., чому передувала невдала спроба за пару тижнів до того, зірвана противниками українства, але аж ніяк не у 1919 р.  Відтак ідеться про закарпатські “Січі”, першу з яких датовано 1920 р. (с.135), про скаутські організації, союз підкарпатських студентів у Празі і роль Василіанського ордену у культурному житті.

Окремий розділ присвячено Українській Військовій Організації і її впливам на Закарпаття. За деякими даними, її емісари діяли в краї ще з 1921 р. (с.153). Правда, ця сенсація ґрунтується на показах арештованого, даних (вибитих радянськими слідчими) 23 травня 1946 р. У примітці до публікації вказано: “Прізвище автора з певних причин свідомо не вказується”. Тобто джерело максимально мутне, і вся його інформація підлягає додатковій перевірці. Значення публікації саме в тому, що тепер така перевірка стає можливою. У цьому доносі фігурує аж 35 осіб – і емігрантів, і місцевих з усіх соціальних прошарків. Чимало йдеться також про українських емігрантів на Підкарпатській Русі, а також про підкарпатські еміграцію за океаном.

Власне про 5 місяців автономії пишеться зі с.180. Окремий розділ – про УНО і Карпатську Січ. Історія Січі тут починається з 4 вересня 1938 р., коли на засіданні Центральної Руської Народної Ради С.Росоха, І.Рогач і В.Іванчик запропонували “створити напіввійськову українську організацію “Українська Народна Оборона” із центром в Ужгороді та філіями по всьому Закарпаттю” (с.218). Того ж дня в Ужгороді нібито відбулись й установчі збори. “За місяць УНО вже мала відповідну розгалужену структуру по всій території Карпатської України із загонами від 500 до 1000 бійців” (с.219). Це типове шапкозакидацьке видавання бажаного за дійсне, чим постійно грішили, за свідченнями багатьох мемуаристів, три “Ро” (Росоха – Рогач – Роман).

Що ж до проурядової партії Українське Національне Об’єднання, то цікавим є датований 19 січня 1939 р. список її 56 членів-засновників (с.242-243).  Не менш сенсаційною є “Програма УНО” (с.246-250). Уперше опубліковано список агітаторів в єдиний день агітації 5 лютого 1939 р. перед виборами до Сойму Карпатської України. Їх 28 чоловік (переважно самі кандидати0, але не тільки) і 52 села і містечка, де вони мали мітингувати (с.252).

Навряд чи вдалим є напис до серії портретів на с.261 “Активісти уряду А.Волошина” (там зображено кількох міністрів і працівників урядового апарату) – все ж таки йдеться не про якусь громадську організацію з “активом” і “болотом”, а про офіційну структуру. 

Непоганою є добірка документальних свідчень про збройний конфлікт (бій) січовиків і чеських жандармів у ніч з 13 на 14 березня 1939 р. (с.290- 307). На с.308-313 зроблено спробу дати узагальнений військо-історичний нарис подій 15-18 березня, далі слідує ще ряд ветеранських свідчень. На цьому, власне виклад історії й завершено. Далі слідує вже, так би мовити, пост-історія: репресії (гортіївські і радянські), окупаційемй режим, Ковнерівська справа тощо.  

На с.432-434 подається так звана Інструкція Троцького агітаторам на Україні, уперше опублікована у Варшаві 1932 р. На сьогодні багато експертів вважають цей текст фальшивкою, створеною ідеологами з екзильного середовища УНР (петлюрівцями) для самоуславлення. Принаймні, жодного оригіналу такої листівки ніде не збереглося.

Уперше подається багато документів з архівів СБУ. Публікується особова справа педагога А.Волошина чехословацької доби (с.461-477), слідча справа А.Волошина 1945 р. (с.478-503), список угорських терористів з так званої “Обідраної гвардії” (345 №, с.513-520), підготований енкаведистами список колишніх січовиків (38 №, с.521), супровідні списки таємних агентів гортіївської поліції, членів фенциківської партії РНАП, поліцейських Карпатської України (аж 262 №!), членів УНО (68 №), жандармів (154 №) (с.522-527). Це сотні імен, багато з яких ще тільки належить повернути із забуття і з’ясувати їхню реальну роль у тих подіях. 

Подано матеріали із слідчої справи М.Бращайка (с.545-554), М.Бандусяка (с.554-560), Ф.Ревая (с.560-566), С.Клочурака (с.570-582) та багатьох інших – аж до с.656. Лектура, щоправда, для дуже міцних нервів. Є розділи про репресованих священиків (різних конфесій), про Народну Раду Закарпатської України, про Світове братство “Карпатська Січ”. 50 сторінок відведено на інтерв’ю з січовиками та їх родичами (автори – сам С.Аржевітін, а також виноградівський журналіст В.Кіш) і 30 сторінок – на публікації матеріалів з особистого архіву М.Бандусяка. “Список використаних джерел” (с.856-868) налічує 201 позицію друкованих і архівних джерел (уперемішку) і ще 8 позицій (чомусь ненумерованих) Інтернет-джерел.

Підіб’ємо підсумки. Події Карпатської України після появи цієї книжки не стали прозорішими, і автор сам це усвідомлює. Його завдання полягало не у “митті вікон”, а у введенні до наукового обігу нового фактажу. З цим він прекрасно справився. Водночас і нерозв’язаних запитань у карпато-українській історіографії після цієї книги тільки побільшало. Знаменно, що книжка вийшла не ювілейного року, а у міжсезоння. Бо ж вона не так розставляє акценти і наводить блиск, як навпаки, вигрібає пилюку з усіх  закутків і демонструє, як мало ще зроблено. Не йдеться не те, що про розставлення усіх крапок над і, а й навіть про виявлення приблизної кількості тих забраклих крапок. Після цієї етапної для нашої історіографії книжки вивчення Карпатської України, мабуть, перейде вже до більш індивідуальної, максимально персоналізованої фази, до методів мікро історії, коли масштабна подія вивчається через долю окремих конкретних пересічних людей.

Екс-нардеп С.Аржевітін прекрасно знає: за першим читанням найчастіше слідує друге, а то й третє.  Поки він підготував і провів Постанову про відзначення у 2009 р. 70-річчя Карпатської України (перше читання), тепер видав велику книгу про неї (друге читання). За плечима лишень 52 роки, то ж третє читання цілком реальне. 

Сергій Федака.

Теги:

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати