Народився 1955 р., закінчив філософський факультет у Братиславі. Автор з десятка книг документалістики і з десятка поетичних збірок. Декан факультету журналістики у рідному вузі. Член ПЕН-клубу. Перекладений українською, але нашим читачем так ще належно і не відкритий.
Одну зі своїх збірок духовної лірики поет назвав “Pominutel’nost’ ”. Дослівно – “Минущість”, але у словацькому слові вчувається і церковнослов’янський “тленъ”, і російська “мнительность”, і Єсенінське:
Все мы, все мы в этом мире тленны,
Опадает с клёнов листьев медь.
Будь же ты вовек благословенно,
Что пришло отцвесть и умереть.
А також Іоан Величковський: “Минуть всі літа, минуть всі часи нам, – а над усе мине час для покаяння”. Чи його же: “Мовить, знаю, Господь: “Небо і земля мимо йдуть” ”.
Інша збірка “Zvečerievanie” – “Надвечір’я”, “Смеркання”. Як казав Гегель про філософію: “Сова Мінерви вилітає присмерком”.
Ліричний герой найменше нагадує телевізійного проповідника. Він розмовляє не так з нами, як з самим собою. А собі брешуть трохи менше, ніж іншим. Тим більше, що розмова про найголовніше. Тому – геть незаяложеними словами. Так молитися могли Франсуа Війон чи протопоп Авакум. Щось подібне міг мовити собі Микола Хвильовий перед тим, як застрелитися у 1933-му.
А це ці вірші скидаються на гутаперчевого хлопчика – був колись такий цирковий номер: гімнаст складається настільки щільно, ніби взагалі не має кісток, і за рахунок цього розміщується у невеличкій скрині, куди звичайній людині не залізти. Так і тут: у кількох рядках – ціла причта, ціла людська доля, але увібгана в кілька слів. Це насичена новела, з якої викинули усе, крім останньої ударної фрази. Але виявляється, що у цьому огризку лишилося все, що могло бути перед ним. Наприклад (тут і далі переклади наші):
На дзеркалі сохнуть сорочки,
наче самого повісили за комір.
Тільки так випадає дивитися зверхньо.
Читацька уява зразу домальовує ліричного героя, котрий у кожного виходить своїм, схожим на самого читача. Більш того, у різні періоди читацької біографії ця мініатюра прочитується по-різному.
Дуже багато церковних образів, але з отої Гоголевої церкви, де Панночка дві ночі літала у труні навколо напівмертвого Хоми Брута, а на третю ніч вже явилась уся нечисть на чолі з Вієм. У Лайкерта “церковна лавиця обідрана гріхами, й підставка для колін схилилася убік”. Там “вежа повна нетопирів і столочених дзвонів”. А ще: “І на стіні порохом запорошений Спас з терновим вінцем, прицвяхованим до лиця”. Цей Христос являється п’яницям і художникам. І ще – помираючим паламарям (“Найкраща смерть – на мотузі дзвона”).
Ліричний герой порівнює себе чи то з Помпеями, чи то з Тадж-Махалом: життя було бурхливе, сердечний м’яз стискався як дурний – до аритмії. А зараз – загрозлива тиша, яка віщує наступні виверження;
Життя стара
невиспана карта
з підклеєною легендою.
А я сам
вигорілий кратер.
Ага, так ми і повірили. Подібні несамовиті вулкани не вигорають – аж поки вони ще не єдині на планеті. 10-літні хлопчики ділять усе, що написано чорним по білому, на дві протилежні категорії: або про любов, або про війну. 60-літні хлопчики розуміють, що це одне і те саме:
Окопи-очі
з простреленими брустверами.
Лиш дощ дзвенить.
А я не хочу визнати,
що війні давно кінець.
У принципі, таке могли би сказати персонажі Хемінгуея і Ремарка. Чи наші письменник-фронтовики. Але судячи з контексту збірки, уся та війна точилася не між арміями, а між Ним і Нею. Хоча Від того рядки не втрачають самурайської епічності. І ще – афористичності, як-от “Шлюб оцінюється по смерті”. Бо війна, як відомо, закінчується тільки після поховання останнього бійця. Останнього з двох. Десь із цієї самої серії дуже парадоксальне визначення кохання: “Любов – як розібраний велосипед і з новісіньким дзвінком і відбивачами”. Їхати на оцьому нікуди неможливо, бо кохання – не процес, а стан. А якщо і процес, то страшенно хворобливий. Але “біль милосердніший за смерть,” – мовить Лайкерт.
Взагалі, його лірика по вінця переповнений чорним, шибеницьким гумором (юмор висельника), оптимістичного песимізму. Як у Лесі – “Я мала була, та горда – щоб не плакати, сміялась”. Тому:
Народилися
для смерті,
для красного
листопаду.
І корінь має
крила,
як чоловік окови,
аби начисто не з... мудрів.
Мудрість є однією з наскрізних категорій цієї поезії, але найчастіше – це якась химера, вовкулака, щось невловиме, як пісок крізь пальці:
Мудрість міряли
розчепіреною долонею
між обличчям і сонцем.
Вічне мовчання
зависло між.
Мовчання – друга наскрізна категорія, синонім мудрості, чи навіть щось вище за неї – як у православному містичному ученні ісіхазму, звідки і Тютчеве: “Мысль изречённая есть ложь”. І ще багато від Еклезіасту:
Пара зужитих сорочок
І кілька дірявих зубів,
що по нас лишаться.
І споконвічний пил
На побляклому фото.
Окрушини безконечності.
Автор постійно твердить про умовність межі між життям і смертю, між цим світом і тим, між часом і вічністю. Часто це подається через відомий фізіологічний факт: “Чоловіки по смерті ще тиждень заростають щетиною”. Або: “Посмертна маска приклеїла собі вуса”. Нерідко таке відбувається ще за життя. Чоловіки роками щетиняться і навіть голяться, виявляють всі інші ознаки життя, хоча насправді вже давно все скінчено.
Натомість поета просто-таки роздирає перманентне бажання ідентифікуватися у часі і просторі. Заради цього герой готовий на будь-які жертви:
Птах
багато пір’я лишає
у гнізді –
аби не забути,
звідки вилетів.
Ну і ключове питання етики – про природу зла.
Зло
щораз випереджає добро
на кінський корпус.
Має алюр думки
і шкіру анаконди.
Зло креативне, і в цьому його головна сила. Але конверсія тут можлива точнісінько так, як у воєнній промисловості. Багато віршів Лайкерта є мрією про таку конверсію, коли “білий коник” нарешті випередить чорного. А поки все за З.Бжезинським – на “Великій шахівниці” змішались коні, звірі, люди. Тільки на відміну від звичайних шахів, ця партія нескінченна:
Історію не спинити –
можна тільки з годинника
вийняти батарейку,
аби не заржавіла.
Батарейка, це треба розуміти, ліричний герой, який змушений час від часу брати інтермецо. Не тільки, щоб передихнути, а й щоб оглянутися назад. Бо “кожен наш крок – дорога в минуле”. Рухатися уперед можна тільки занурившись у власне минуле, відштовхуючись від нього. Бо кожна людина – гвинтик у незбагненому вселенському механізмі. Але гвинтик із власною свободою волі. І свобода ця гарантується наявністю пам’яті, умінням пірнати у минуле. Тільки тому нічого не є жорстко детермінованим:
І стрілка
окрутить компас,
вистрелить перед тим,
як заклякне.
Поезія Йозефа Лайкерта – поезія думки, що прагне вирватися за межі будь-якої парадигми. Вона вистрибує, як стрілка із компасу, коли той опиняється десь у зоні магнітної аномалії.