І метелики літають...

Вже на вході доглядач інструктував матусю з дитиною, як правильно брати метелика. “Ого, – подумав я, – та тут, як у серйозній бійці – повний контакт”. Виявляється, треба підставити палець під ніжки метелику, і він сам сяде туди. А от до крил торкатися не можна. Ну, ясно – там пилок і взагалі.

 У невеликому приміщенні (до підвісної стелі із плівки – рукою дотягтися) літав десяток комах. Може, навіть дюжина – охопити їх одним поглядом неможливо. Усе це нагадувало людський мозок зранку – щось там теплиться, активізується, тріпоче крильцями, але прийти до тями ніяк не може.

Метелики симпатичні, як і весь навколишній  “будиночок Барбі”. Яскравіші більш втомлені, скромніші – менш. А не висовуйся, якщо не хочеш, щоб тебе діставали! Найбільш красивий – коричневий, з орнаментами, що нагадують гаптування барокового  одягу. Інший скидався на піонерський галстук, який зірвався з шиї і зажив власним життям. В цілому враження, ніби ти на середньовічному невольничому ринку: очі розбігаються, голова обертом, але найбільше щастя, що ти таки з іншого боку прилавку. Принаймні, поки що.

Поряд опиняється якесь дівча, котре відвідує виставку вже утретє. Метелик заплутався у її довгому волосі і явно хоче заплести його у коси. Обережно знімаю (не дівчинку). Істота сидить на пальці, як відмінник на відкритому уроці. Видно прожилки на кожному з чотирьох крилець, які притрушені різноколірною “ваніллю”, як домашнє тісто.

Інші метелики вчепилися лапками за матерію, якою вкрито стіни кімнатки. Є ще пара акваріумів, в яких висить кілька десятків лялечок на різних стадіях розвитку – від зовсім зелених до уже “битих життям”, з яких навіть вилупилися малі метелики і висять, набираючись сил.  

А у театрі відкрився вже 14-ий фестиваль “Етно-діа-сфера”, який триватиме весь тиждень. Хмельницький молодіжний театр “Дзеркало Всесвіту” показав виставу за п’єсою американця Л.Герша “Вільні метелики кохання”. Можна то трактувати як міні-роман виховання, можна як геополітичну алегорію, а можна і просто розслабитися.

Один день з життя дуже несхожих людей – сліпого Дональда і типу зрячої Джіл, які виявляються сусідами в орендованих квартирах. Там відбувається все, що тільки могло відбутися, причому – менше, ніж за добу. Традиційна лав-сторі, але прокручена з божевільною швидкістю.

Мати Дональда (така собі Маргарет Тетчер або Олена Пчілка) є концентратом раціоналізму і волі. Увірвалася до помешкання сина, аби врятувати його від чергового розчарування (одне він вже пережив). Той врешті-решт ламається і погоджується повернутися до батьківської домівки. Але тепер вже переклинює маму (виявляється, вона позитивний персонаж) – мовляв, ти маєш сам вже пережити до кінця і прийняти власне рішення. Хоча що там переживати? Любов зла – полюбиш і моль. Парубок знаходить у собі сили, аби з посмішкою відпустити свого метелика (з моря прийшло – у море пішло). А той тепер не дуже й прагне улітати.  Бо у метеликів ні логіки, ні етики – самі інстинкти. Але Дональду, схоже, самому подобається жити таким інстинктивним життям. Принаймні, Він і Вона щасливі на той момент, коли опускається завіса.

Потім вони знов розлетяться, але за цим ніхто не побивається, бо кохання – це метелик. А з усіх комах вдалося надійно приручити лише бджолу. Ну може, ще тутового шовкопряда. Метелик же – він метелик і є. Ні меду, ні шовку, ні молока з салом. Одне лиш сяйво крилець і викид тестостерону чи естрогену.

Тим часом на мукачівському небі спалахували зоряні метелики. Значить, це комусь потрібно?

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати