Три карбовані слова

Перша поема – “Тайна Града Нялаба”. 2011-2012 р. на Закарпатті широко відзначалося 610-річчя Королівського Євангелія, з тієї нагоди проведено наукову конференцію, відкрито пам’ятний знак, випущено листівку, озвучено подальші плани. Уперше широкій громадськості було продемонстровано самого ювіляра, якого спеціально привезли із фондів Закарпатського краєзнавчого музею. Не дивно, що активний учасник усіх урочистостей і уродженець Королева В.Густі надихнувся в результаті усього цього на невелику поему. При читанні найбільше відчувається, що для лірика історичні реалії – це цвях, на який вішається те, що забажається самому авторові. Врешті-решт, як не дивно, даний манускрипт і понині лишається ледве дослідженим (частково це пояснюється поганою збереженістю книги, яка потребує спеціальної обробки, фотографування тощо). Тому поет дає максимальну волю своїй нестримній фантазії.

Замовником книги у нього виступає воєвода Драг – справді, відомий наприкінці XIV ст., чиє ім’я фігурує у кількох грамотах. Згадуваний у кінцевій приписці до Євангелія Мигаль, у чиїй хаті відбувалося писання книги, у поета виявляється кріпаком-ковалем, до якого Станіслава ставлять “на постій”. Особливу роль у поемі відіграє Федір Корятович – одна з найбільш контраверсійних постатей нашої історії. Контраверсійна не через те, що сам князь був таким вже суперечливим, а тому що кожний автор намагався виліпити з нього щось своє – як правило, не схоже на попередників. У поемі саме Корятович присилає Драгові Станіслава Граматика, тому природно, що вони кілька разів говорять про князя. Станіслав у поемі – не просто переписувач, а ще й “лицар відважний”, “воїн”, але водночас і “простолюдів син”.

Станіславу пропонується не просто переписати традиційний кирило-мефодіївський переклад, а здійснити новий. Зрозуміло, що мова могла іти про звіряння традиційного перекладу з оригіналом, уточнення смислу окремих фраз. Такі роботи інколи проводилися при виготовленні нових біблійних манускриптів. До того ж мова цього Євангелія – вже не класична церковнослов’янська, а з елементами народної. Тому з певною часткою вільності поет дозволяє собі сказати, що ішлося про переклад, а не просто переписування. Принаймні, у поемі це саме так і трактується: “Русинське слово, це вже й справді диво, чи здатне зазвучати, як латинь, якою папа нас благословляє?” Церковнослов’янська мова поряд з латиною і грецькою давно вже стала трьома сакральними мовами Європи, тепер же ішлося про четверту мову – руську. Повторюємо, трактувати текст з Королева як цілком руський – це поетичне перебільшення, але навіть поява у євангельських віршах окремих руських слів – це вже був виклик існуючому стану справ, вчинок сміливий і неможливий без протегування з боку впливової особи на кшталт Драга.

У поемі створенню книги надається особливого геокультурного значення, це має характер певної етноконфесійної маніфестації. Як скажуть через п’ять століть з подібного приводу: “І ми в Європі!” Справді, візантійський оплот православ’я хилився до занепаду. Більшість візантійських земель вже завойовано турками, Константинополю лишалося до падіння ще піввіку. По той бік Карпат було створено Галицьку митрополію, але вона проіснувала недовго (потім кілька разів відновлювалася). До піднесення православної Москви теж ще було далеко. То ж наш край не мав особливо на кого розраховувати, мав покладатися лише на власні сили: рятунок потопаючого – справа рук самого потопаючого.   

Цього і стосується головна частина діалогу з кількома провокаційними запитаннями від Драга. Ясно, що він має власну позицію, через що і затіяв всю історію з книгою. Але хоче почути підтвердження своїх думок з вуст виконавця.

Попри окремі історичні неточності поема цікава спробою осмислити, що стояло за появою Королівського Євангелія. Спалах етноконфесійного самоусвідомлення в північно-східних комітатах Угорщини, на цьому відламі православної ойкумени  на початку XV ст. ще потребує свого ґрунтовного осмислення. Поет якраз і запрошує фахівців до таких роздумів, а перш за все – до прискіпливого текстуального вивчення манускрипту з Королева.

Друга поема зветься “Анна і Командор” – асоціації, звичайно, з історією Дон-Жуана і його Кам’яним Гостем, переспіваною десятками поетів. Насправді тут зовсім про інше – останні години перед стратою Івана Рогача і його сестри Анни. І.Рогач (1913-1942) – відомий учасник подій Карпатської України, особистий секретар А.Волошина, потім працював в оунівському (мельниківському) підпіллі у Києві. Виїжджаючи 1939 р. з Закарпаття, Іван забрав з собою і сестру, через що і вона врешті-решт потрапила до гестапо. Свого часу автор цих рядків намагався з’ясувати, скільки саме українських патріотів було страчено у Бабиному Ярі у лютому 1942 р., налічив близько дюжини, але відчувається, що їх було значно більше. Цей епізод історії досі містить чимало білих плям і потребує ґрунтовного дослідження. 

Останнім часом та епоха актуалізується у крайовій поезії. 2009 р. силами обласної спілки письменників проведено спеціальний літературний вечір, присвячений ювілею Карпатської України. В.Густі був його співорганізатором, то ж закономірна поява у його творчості й цієї поеми.

Зображення людей на порозі вічності завжди дозволяє показати їх у несподіваному ракурсі. Постать І.Рогача різними мемуаристами трактується дуже неоднаково. Власне, політики-радикали не бувають однозначними за визначенням. В.Густі намагається за тими суперечливими свідченнями реконструювати політичний портрет січового командира, створити свою художню версію особистості – не плакатну, а максимально ліричну, наскільки взагалі можна говорити про лірику щодо тих кривавих подій.  

“Зорю Біловежі” теж присвячено традиційній для В.Густі темі взаємин поета і влади. Біловежа – село на Пряшівщині. Колись В.Густі написав вірша “Олександр Духнович у Біловежі” з цілком відчутними автобіографічними мотивами. Тепер з того зернятка проросла ціла поема. У центрі твору – відносини єпископа Г.Тарковича і підлеглого йому О.Духновича, які, м’яко кажучи, не склалися. Схоже, що на особистому грунті. Як то пишуть у заявах на розлучення, “не зійшлися характерами”. Обидва – харизматичні особистості з дуже непростими вдачами, гострі на язик, запальні, безапеляційні. Тобто два ведмеді в однім барлогові. Тільки один князь церкви, інший простий клірик. Робили одну справу, але найшла коса на камінь. Через це Духнович утікав до Ужгорода, потім отримав найбідніші приходи – Комловш, а відтак Біловежу. Але випробування тільки загартовують будителя. Більшість закарпатських поетів має твори про Духновича. В.Густі подає новий свіжий погляд через призму екзистенційну, показує культову фігуру, у так би мовити, людському вимірі. Багато в чому цей діалог нагадує розмову Драга зі Станіславом – схожі теми, але вже в іншому історичному контексті. Про Духновича теж можна сказати словами Драга: “Лице смиренне – серце непокірне, – ось в чім зерно і загадка слов’ян”. 

Три поеми несподівано зухвалі – кожна по-своєму. Вони містять нотки, яких раніше у творчості В.Густі не спостерігалося, принаймні вони не звучали на першому плані. Схоже, що у біографії майстра відкривається нова сторінка.

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати