Обурюємось!

Гадаєте, метр вів здоровий спосіб життя?! А дзуськи! Шкідливішого тяжко уявити. Був учасником французького Опору, потрапив до концтабору, мав бути страченим, але “помінявся тілами”  з померлим від якоїсь зарази. Потім був одним із співавторів Декларації прав людини. Працював у дипломатичному відомстві, де став боротися за правду і мусив піти. Об’їздив півсвіту.  А головне – просто фонтанував різноманітними емоціями. Вибухав як вулкан. Постійно заангажовувався (одна з його книжок і названа цим дієсловом). А оця, остання на сьогодні, – “Обурюйтесь!” Перекладена на 40 мов, українська – 41-а. Загальний наклад уже кілька мільйонів.

Книжка, звичайно, спричинена нинішньою світовою кризою, хвилею боротьби проти глобалізації, спробами відстояти національно-державну самобутність, ті самі права людини, традиційними антивоєнними настроями автора. Хоча у кожній країні, де це публікувалося, там вичитували щось своє специфічне, що болить тільки їм. Українцям приводів обурюватися – понад усі норми, можемо поділитися. Чесно кажучи, більшість уже втомилася. Бо галасуй не галасуй – результат так собі. Але автор каже, що таки треба: якщо нікого не доженемо, то хоч зігріємось.

“Влада нахабно заявляє, що держава начебто не в змозі фінансувати соціальні програми” (с.8). Нам би ваші проблеми, мсьє, вашу владу і ваших лівих! Бо українські ліві – це окрема тема. Автор закликає сучасну молодь продовжити традицію Руху Опору, вважає, що політика у Франції, ЄС і цілому світі має бути більш соціальною. Але такою вона стане тільки за умови, якщо широкі маси підійматимуть свій голос. Поки ж усе обмежується кухнею, контрасти тільки зростатимуть. Щодо України, то все північне Причорномор’я і Приазов’я укриється приватними парканами, а на місці історичних пам’яток виростуть нові туалетоподібні шедеври.

Книжка покликана до життя повним розчаруванням у сучасних політиках. Це близько і нам. Із фізіономій у телевізорі – ставити немає на кого. У них там своя виснажлива гризня, від якої нам ні холодно ні жарко. Лишається сподіватися тільки на самих себе.

В Україні зараз співіснують чотири цивілізації, які практично не дотикаються одна до одної: столиця, обласні центри, райцентри і села. Ессель пише, що у них те саме: одна справа Париж чи Ліон, а інша – “у передмістях французьких мегаполісів, де відсутність інтегрованості у суспільство і бідність породжують ненависть, спричиняють бунт” (с.12). Трактат – спроба ввести оцей неминучий бунт (перші заграви вже палали минулого і позаминулого року в Англії, Німеччині, Греції) у певне конструктивне русло, щоб все закінчилося не так, як у пізньоантичному Римі, а мало перспективу. Автор – за розбудову і зміцнення громадянського суспільства, здатного мирними способами коригувати дії держави. Виявляється, і у хваленій Європі їхній рай наразі не спрацьовує. Навіть коли Україна через багато років знайде якусь шпарину і влізе-таки у той парадіз, наших проблем аж ніяк не поменшає. Може навіть – тільки побільшає. Тобто свої проблеми слід вирішувати самим. Європа нам нічим суттєво не допоможе, бо сама на межі вибуху.     

Сам автор пише, що нині найбільше обурюється становищем на Близькому Сході, де ллється кров (с.15), де Газа перетворена на в’язницю просто неба для мільйона палестинців. Додамо від себе, що у більш завуальованій формі щось подібне бачимо по цілому світові. Цивілізація споживання дійшла до свого краю. Як писав наш Ф.Кривін, ми збудували тюрму на ймення Воля.

Тому автор закликає до того, що він зве “мирним повстанням” (с.18). Конкретні форми він нікому не нав’язує, бо то буде знов як у концтаборі. Кожний мусить придумати щось своє – адекватне саме його ситуації. Тому наприкінці автор закликає кожного читача до творчості – цього разу протестної. Взагалі, знаків питання у нього значно більше, ніж відповідей, хоча останні теж є, адже ужгородське видання містить також цікаву післямову перекладача, Декларацію прав людини і розлоге інтерв’ю автора у російській пресі. Так от, хто не проти сприйняти його відповідь, Ессель пропонує наслідувати його досвід майже 70-річної давнини. 1944-го року його товариші перемогли у Франції, але після цього не склали руки, а продовжували  далі розбудовувати власну державу, не передовіривши усе колишнім колабораціоністам. Мало, мовляв, виграти революцію, якого би кольору вона не була, бо політична революція тільки трохи змінює наповнення чиновницьких крісел. Все інше лишається те саме. Революція тільки тоді чогось варта, коли в результаті неї держава потрапляє під контроль громадянського суспільства, певних його інституцій (як-от незалежна, але життєздатна преса; реальні профспілки, а не та декорація, що в Україні; і головне – чітко артикульована громадська думка).

Із цим зараз проблеми і у Франції, і в Україні. У них – свої, у нас – свої. Шляхи вирішення, швидше за все, теж будуть різними, бо життя – не школа, де можна списати у сусіда. Але схоже, що лише на суто раціональних моментах громадянське суспільство таки не побудуєш, доведеться додати ще й емоцій.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати