Рoман-загадка без відгадки

Автор працював над ним з 1975 до вересня 1990 р. Він помер на початку 1992 р., але за ті 15-16 місяців, що ще судилися долею, твору так і не опублікував. Хоча 1991 р. це ще можна було зробити солідним тиражем. Нинішній наклад 1100 примірників – як на наші часи дуже пристойний. Але тоді цих тисяч могло бути кілька. І головне – вони би розійшлися досить швидко і на Закарпатті, і по цілій Україні. Бо ж читач уперше отримував би художню реконструкцію двох таких переломних подій закарпатської історії, як Гуцульська республіка 1919 р. і Карпатська Україні 1938-1939 р. Вони тоді були на слуху, але про них мало хто що знав. Був, звичайно, роман С.Скляренка “Карпати”, але там про це згадувалося у карикатурному вигляді та й то побіжно. Тут же маємо художньо-документальну хроніку, якої так бракувало тоді.

Зрозуміло, що 1991-ий був дуже клопітним у житті тодішнього депутата Ужгородської міськради, редактора часопису “Карпатський край”, кожне число якого ставало подією для читачів (нині аж дивно усвідомлювати, що то було відносно нещодавно, бо здається, ніби десь у позаминулому житті). У видавництві були інші романи, цей чекав своєї черги. Але ніхто не знає свого строку. То ж романові загрожувала доля, в ліпшому випадку, рукописного словника  М.Грицака, котрий досі пилиться десь на полицях київського інституту, а у гіршому – роману Марка Бараболі, який і понині десь закопаний, а може вже і зітлів. Правда, невеликий уривок було опубліковано у періодиці, але особливого резонансу та публікація не отримала. На щастя, врешті-решт донька автора О.Долгош і видавець І.Ребрик за підтримки меценатів все-таки довели справу до логічного вінця. Краще трохи пізно, ніж ніколи. Зараз книжка знайде вже іншого читача, ніж у дев’яності, і у цьому свої плюси.      

А ще інший (третій) читацький типаж був у глухі сімдесяті, коли це починало писатися й історичний роман (а ще краще – історико-революційний) був найменш “непрохідним” жанром, то ж особливого вибору автор тоді не мав. Але у наступні роки задум пережив значну еволюцію. Ще було живо чимало свідків подій 1939 і навіть 1919 р. Письменник скористався зі спогадів багатьох з них. То ж окремі сторінки роману є навіть специфічним історичним джерелом.

Перший том “Гуцульська республіка” починається подіями вересня 1918 р. У центрі –хлопчик Олександр Мацканюк. Поруч його старший брат Василь, учитель Туцканюк, антагоніст головного героя Терлюк. Школярське життя-буття в Ясіні. Та вже через кількадесят сторінок до оповіді вривається велика історія. Завершується Перша світова, до села повертаються вояки, які вже не бажають нікому коритися. Розвалюється монархія Габсбургів. У селі виникає Гуцульська республіка. Німчук, Тафійчук, брати Климпуші, Степан Клочурак. Автор практично день за днем реконструював історію цієї селянської республіки. Подібних держав-громад в Україні було 1918-1920 р. кількадесят, але про них не так вже й багато відомо. Про Ясіня  зараз завдяки І.Долгошу – чи не найбільше. Вона протрималася півроку, намагалася розширитися у долину і аж за Тису, але влітку 1919 р. таки була ліквідована окупантом. Ці події, цікаві і самі по собі, стають фоном для  змалювання того, як мужніє О.Мацканюк, як формується його державницький інстинкт, “як гартується сталь”. Виклад доведено до 1922 р., коли герой закінчує Ясінянську горожанку і вступає до торгівельної академії у Мукачеві. 

Другий том “Карпатська Україна” охоплює період від жовтня 1938 р. до другої половини березня 1939 р. Тут ті же головні герої, що й першій книзі (перш за все О.Мацканюк і його далеко не ідилічне кохання – Марійка), але ще й А.Волошин, Ю.Ревай, В.Гренджа-Донський, з десяток урядовців Карпатської України, члени партії УНО, січовики і їхні командири. Чи не вперше у закарпатські романістиці виведено таку значну кількість реальних історичних осіб, причому не як фонові фігури, а як діючих персонажів. Тут вже державотворча тема для автора виходить на перший план, заступаючи особисту історію Олександра. Автор показує, як патріархально-консервативне суспільство з його ще фольклорним світоглядом, з традиційною народною мораллю намагається породити із свого лона  модерну державність. Робиться це вже удруге, тільки перший раз то було в масштабах одного села (хай і величезного), зараз – вже у межах цілого краю. Тоді було кілька ентузіастів з фронтовим і заробітчанським досвідом, зараз коло державотворців вже ширше, але й умови набагато тяжчі. Бо тоді світова війна щойно завершилася, зараз же, навпаки, збираються хмари. Закарпаття стає розмінною картою у дуже складній геополітичній грі, а закарпатці – жертвенними фігурами у цьому масштабному гамбіті. Ними пожертвували, аби конфігурація сил на початку Другої Світової була найзручнішою для головних гравців. Проте кожна з тих фігур мала власну свідомість, плани, наміри, своє бачення майбутнього. Про це буквально на кожній сторінці роману. І.Долгош  обирає відкритий фінал, коли врешті-решт нічого так і не завершилося (хоча головний герой опинився у гортіївському концтаборі). Головний висновок обох частин: ніхто збоку нам держави не побудує: ані чеські чиновники, ані “вуйко” Гітлер, ані “стрийна” Cталін. Марсіани теж не прилетять. Або ми самі спроможемося збудувати все із того негодящого  матеріалу, який є (а іншого не буде), або все буде як завжди.  

Не виключено, що далі могло бути продовження вже про 1944-1945 р. а може, автор думав і про власне сьогодення, про порив до державності 1990-1991 р., що обіцяв бути не менш трагічним, ніж попередні. Принаймні, в обох книгах дуже активно звучить тема зради і елементарної неготовності багатьох мати власну державу. Мовляв, не так тії воріженьки, як добрії люди. Обидві історії заточені на сьогодення – не так навіть на авторове, як на наші кризові роки. То ж тепер вони набувають нової актуальності. Книжка для дуже повільного читання, але вона того варта.

Теги: Долгош, роман

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати