Чорні фурії

Зустрів на Корзо свою колишню ученицю. І вкотре стало мені сумно. З голови до ніг уся в чорному. Ні, ніхто не вмер – просто вона наразі любить так одягатися. «А що – вам не подобається?» – запитує. «Не дуже», – м’яко кажу, намагаючись розгледіти в уже зрілій жінці ту вродливу й сонячну юнку з каштановим волоссям, карими очима, стрункими ногами і в скромному,  ледь-ледь прозорому платті, яка хоч і знала предмет посередньо, все одно в атестаті мала дві п’ятірки – і з мови, і з літератури. Ну, сподіваюся, панімаєтє. «Сонце, озирнися навколо – ти не лише губишся у чорному натовпі, а й не випромінюєш позитив», – акуратно переконую. «Чорний колір – це класика», – трохи ображено захищається. Я всоте випадаю в осадок від цієї дебільної фрази. «Слухай, молода й гарна жінка повинна випромінювати радість. Я не кажу, щоб ти була в білому, але в твоєму випадку в гардероб напрошуються й інші кольори», – кажу. Що відповіла вродливиця?  Звичайно, що «на вкус и цвет товарища нет». Далі – що спілкування сліпого з глухим. Але, без сумніву, мені було байдуже, чи зробить вона якісь  висновки з розмови. Мене цікавило інше: ну, приміром, якого кольору її нижня білизна. Хоча моя імєлка реагує на будь-яку. 

На тому ж таки архітектурно спотвореному Корзо стикаюся зі знайомою студенткою. Дівчина-богиня: модельне обличчя, висока, формиста, довгонога – хоч на вітрину. Стильна зачіска, під хлопця, але русявка також обрюнетилась, шарф, рукавички, брюки, чоботи на високих підборах  і навіть сумка кольору ночі. Хіба що піджак – коцкасто чорно-сірий. І це називається гармонією? До того ж я завжди в душі посміхаюся, коли бачу вищипані і намальовані чорним олівцем брови. Маразм стопудовий! Ця ж фіфочка терпимо повищипувала, правда, все одно своє жорстке і гарне обличчя  припсувала, перетворивши його на привабливе. Залишилося лише чорну помаду нанести на губи – і викапана фурія! «Бабі нічого робити і грошей до**я», – так резюмую про себе. До речі, якщо об’єкт безперспективний, то можу й не стриматися, себто акуратно повісти  в лоб. Приміром: «Сонце, ти – як ангел, лише, на жаль, чорний». І ніби байдуже спостерігаю за реакцією. Чи більма гнівчиком зблиснуть, чи на рожі  м’яз здригнеться, чи подив промайне, коли як.  Інколи більшого кайфу й не треба. До речі, рекомендую   мужикам, спілкуючись із жінками, постійно мати на гадці: усі баби – дури, є між ними розумні, але вони також дури. Перевірив на собі, що ця формула стосується буквально кожної піхви. Виняток із правила не зустрінете ніколи, ніде і навіть удень зі свічками в обох руках.

Я відволікся. Ось недавно, шостого новембра, в жопанатському музеї було відкриття виставки сімох митців, яка приємно шокувала ужгородців своєю філософічністю, асоціативністю, темпераментністю, глибоким розумінням традицій крайового і світового, пінчуківського  живопису. Н***й-бля, мене знову в блуди заносить, як децаря П. Ч. (пишу лише ініціали, бо за рекламу я вже беру бабло, і немале). Словом, промовців стояло плюс-мінус десятеро. Якщо зібрати, мовити б, докупи цуря, в якому вони рисувалися, то тотально домінував чорний колір. Шкода, що на відкриття не прийшли правнуки або правнучки Малевича. Переконаний, що забацали б із ціцеронства якщо не чорний квадрат, то принаймні сірий паралелепіпец. Ой, додати б: доволі відрадно вирізнявся хіба що один художник – синій В.Х., на котрому не було й цятки чорного. Скосив очима я наліво й направо, тобто на присутніх – те саме чорнувате видовище. Тоді глипнув на себе й заспокоївся, мовляв, Богу дяковати, ще один промінь світла в темному царстві. Так, я вже років п’ять цілком відмовився від чорного кольору в одязі. Брешу: місяць тому купив темно-коричневі черевики з… чорною підошвою. Сподобався фасон, шкіра, шнурки оригінальні, але хвилин п’ятнадцять крутив, як ґовдош, у руках саме через колір підошви. Навіть змирився з її низькою висотою…

Колишня барахолка, ринок на Краснодонців. О, до речі, коли цю ідіотську назву вулиці змінять ну, приміром, на К. М., тобто Кароя Мейсароша? Там є кілька точок, де продають суцільно чорні светери, куртки, пальта. Жах! Правда, чому жах? Очевидно, що попит диктує. Висновок – левова частка ужгородок не може обійтися без чорного ряндя в гардеробі. Для однієї баби воно класичне, для другої – практичне, для третьої – еротичне, для десятої – фантастичне або елеґантне. Чорні дури – і крапка!

Одні дизайнери кажуть, що чорний колір свідчить про внутрішню силу людини, її впевненість, натомість інші  стверджують протилежне – мовляв, вона за вдачею песиміст і пригнічено дивиться на світ. Словом, вакханалія в судженнях! А я, недизайнер, вважаю, що ужгородським жінкам треба взагалі відмовитися від чорного кольору в одязі. Бодай на півроку-рік. І тоді Ужгород стане світлим, веселковим, європейським.

А чому заголовок допису закцентований лише на жінках? Та бо мені абсолютно паралельно, як одягаються чоловіки. Можуть хоч голими ходити по вулиці й хвалитися своїми коричневими еякуляторами…

Хіба Юрій Клованич у ролі Святого Мартина і я не стильні? Фото Василя Бедзіра, Мукачево, 11 листопада 2012 року

Теги: жінка, дівчина, баба, фурія, дура

80 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати