"Простіть, нащадки..."

Володимир Фединишинець

х х х х х

Вона ж воістину відносна –

Ця дивна істина життя.

Життя – як полотно на кроснах

Чи нескінченне вишиття.

Вона ж воістину відносна!

Я тчу життя не навмання.

Який старий верстат – ці кросна!

Яке нове на нім ткання!

х х х х х

Гарно казано: щастя – як тінь…

Я схопився, щоб стати щасливим.

Мамко, йду я в путь! Де ж мій кінь?

Мамко, мамко, де ж коник мій сивий?

… Я далеко. Втомився мій кінь.

Піднімався до самого неба.

Тож чому не впаде моя тінь,

Тінь великого щастя на тебе?

А я до тебе…

Мені твердили: моя мрія – нула!

А я дошукувався – як і що.

І дивна ти! Коли мене зманули,

А я до тебе все-таки прийшов.

Бульдозери дорогу перерили

І зруйнували міст – дороги шов.

Прекрасна ти! Коли мене дурили,

А я до тебе все-таки прийшов.

І щира ти! І чесна ти! І люба!

Який зманливий твій одвічний зов!

Коли тебе ґанили до загуби,

А я до тебе все-таки прийшов!

Моя Венера

Вона напнула дідового лука,

А чатував пірат із-за спини.

Моїй Венері відрубали руки

І вивезли навік до чужини.

До сліпоти не власної охочі,

Охочі інших поселити в млі,

Моїй Венері видовбали очі,

Насипавши чужинської землі.

Вона втекла. Але її спіймали.

Допитували довго – «Ну!..» і «Ну!..»

Моїй Венері ноги відрубали,

І знов поволокли на чужину.

Вона пішла від мене в Роксолані,

У Катерині, зболеній украй.

Вона пішла, і проростали рани

Співанками Марусеньки Чурай…

Антиформалістам

                          Михайлю Семенку

Шукаю форму вірша, форму-дзвін,

Щоб роздзвонила мою мрію-славу,

Аби зірвала лексикою мін

Догматики строфічної облаву.

Шукаю форму всупереч розмов,

З якими я не вип’ю звичну перту.

Шукаю форму, як свою любов,

З якою на рожен не треба перти.

Шукаю форму… Скептикам – салям!

Най розлетиться їх критична змова!

Шукаю форму на вершинах ям,

А зміст Боянів визичу зі «Слова…»

Простіть, нащадки…

Простіть, нащадки, що не збудував я

Палацу кришталевого з блакиті.

І не оздобив цей палац карпатський

Любов’ю, сонцем, зорями, барвінком.

Простіть, нащадки, що не збудував я

Палацу кришталевого з любові.

І не оздобив цей палац карпатський

Блакиттю, сонцем, зорями, барвінком.

Це я не встиг чи не зумів, – як знати, –

Довершити споруду, що у спадок

Мені від діда-прадіда чи батька.

Передаю у ваші юні руки.

Бо я не міг цеглини добре класти,

Коли у мене викручені руки.

Але я сам цеглиною тривкою

Лежу в стіні, де обрис підвіконня.

Коли відпочиватимете якось,

Будуючи увись палац карпатський,

Зіпріться сміло ліктями на мене,

Відчуєте надійність підвіконня.

Р.S. Перші три вірші батька я взяв зі збірки «Секунди серця» (1979), наступні три – зі збірки «Перспектива» (1989).

Р.S-2. Пост присвячую батьковій матері Олені Тарахонич (Фединишинець, Юртин (1926-2002), котрій нині, 3 березня, виповнилося б 87 років.

Мій батько з мамою. Початок 1960-х років.

Володимир Фединишинець: "Вона ж воістину відносна - ця дивна істина життя..." До речі, позаду - портрет генія, вишитий троюрідною сестрою батька, моєю нанашкою Анною Галай-Печорою. Лютий 2013 року. Фото моє.

Теги: Володимир Фединишинець, Тарас Шевченко

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати