Аби не розслаБЛЯ-Ялися...

Улітку я ще помалу халтурив у провідній провінційній новинці «Старий Замок-ПАЛАНОК». Врешті  Она  пішла мене звідти на…  – і я став, дякувати Богу, щасливим. Оскільки про нову язичницьку різдвяну виставку в галереї «Ужгород» допоки писати не маю дяки, то вирішив кинути в блог сесе давнє есе. Аби ви не нудьгували…   

Мажорниця медійного розливу             

Закритий лист  народному депутату Василю Петьовці від журналіста газети «Старий Замок-Паланок» Михайла Фединишинця

                                                         …Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

                                                                                                    Іван Світличний

            Шановний Василю Васильовичу!

            Півтора місяця  тому я отримав  від Лариси Подоляк  листа, а точніше  писульку, в якій ідеться, що згідно з наказом від 1 липня 2011 року «Про скорочення штатної одиниці» 9 вересня я буду звільнений з роботи. Я не Шерлок Холмс, але запросто змоделював, як директорсько-редакторська  штатна одиниця зуміла повернути конфлікт зі мною на свою користь. Хай там як, але мене свербить мовити бодай три-чотири слова  про Ларису Подоляк, тому вже вибачте, що знову тривожу вас.

            Отже, по-перше, я вже 13 років працюю в закарпатській газетній періодиці. Ще донедавна мав звичку щочетверга і щосуботи купувати або обов’язково переглядати майже всі наші новинки, відтак орієнтуюся в доробках багатьох журналістів. Слово чести: я ніколи нічого доброго не чув про Ларису Подоляк, не читав жодного  резонансного (!) її матеріалу. Мимоволі звернув увагу на ону, коли  влаштувався в газету наприкінці 2007-го. Постійно невдоволений, похмурий погляд, ніби всі їй завинили по 50 гривень, приховані зверхність, зарозумілість (одне слово, класичний тип жіночки, якій усе на світі ясно), безпардонне пропихання своїх матеріалів без елементарного почуття міри і дещо насторожене ставлення до мене – оце все, чим виділялася з-поміж колег Лариса Подоляк. До речі, я чудово знав про причини насторожености. Аксіома: життя – штука складна, і ніхто не застрахований  від проблем зі здоров’ям. Хоча завважте: йдеться про давні тимчасові душевні розлади. Можливо, й на шкоду собі уточню: останній був шість років тому. Але жіночці, яка вийшла із селища, але з якої селище не вийшло, спокійно жити не дає хвороблива фантазія. «Я його боюся» і «я ще хочу жити» – улюблені фрази селючки міського типу стосовно мене. Звісно, цвенькає вона завше позаочі. Правда, що прикметно: за чотири роки роботи з пліткаркою я ні разу не давав їй підстави мене боятися.

            По-друге, так сталося, що після затяжних перипетій Лариса Подоляк очолила газету. Треба віддати жіночці належне: горіла бажанням дати виданню нове дихання. І що? Результат, висловлюючись фігурально, – пшиковий. Докази? Усі  потужні  й концептуальні експерименти  (приміром, таблиця з цінами на свинину, яйця, картоплю, капусту, яблука, булочки, мінералку, презервативи й прокладки у Лохові й Великих Геївцях або безтекстові фестивальні фоторепортажі з Пузняківців і Малої Копані, або виловлювання чогось карколомного з інтернетівської безодні) нібито з  метою збільшити читацьку аудиторію  врешті лопнули, як мильні бульбашки. Акцентувати б і на тому, що кілька штатних і позаштатних професіоналів (!) не витримали терору, чи то пак високих, як залізна луйтра моєї сусідки Ержіки, вимог до публікацій і розбіглися, себто звільнились або перестали дописувати. Наламавши дров, Лариса Подоляк – б’юсь об заклад! –  уже глибоко в душі усвідомила, що її попередник Юрій Клованич не лише грамотно й ліпше вів газету, без зайвого галасу, нервозности, а й умів керувати творчими особистостями… не керуючи. Натомість агресивній жіночці потрібен не результат роботи, а її імітація. Свого часу я, відмовляючись від так званого конверта, намагався знайти компроміс, аби зекономити для газети кошти  і продовжити працювати, мовити б, в автономному режимі. Та де! Лариса Подоляк, зачувши запах свіжої крови, зірвалася з ланцюга й мені, штатному працівнику, жодного разу нічого не запропонувала, а лишень регулярно – один раз на квартал – дзявкала:  нема місця! нема місця! нема місця! І водночас… набирала нових працівників.

            По-третє, якщо так звана шефиня нав’язливо, навіть патологічно вимагає від підлеглих писати щось ексклюзивне, неповторне, таке, аби люди розхапували газету, то очевидно, що й сама повинна вміти дати джосу, тобто бодай один-однісінький раз (!) на рік (!)  здивувати  «бомбовим» матеріалом. Логічно, правда? Тому я  про всякий випадок вирішив погортати у бібліотеці підшивку «СЗ-Паланку» за 2010-й рік і перше півріччя 2011-го. Цього виявилося цілком достатньо, аби вкотре переконатися, що матеріали мажорниці медійного розливу – рядові, а точніше це піна, що зникає в порожнечі. З’їздила дівка задарь  в Угорщину – і вже місяць народ просто у захваті від її будапештських вражень; з’їздила задарь в Німеччину – упродовж двох (!) місяців читачі мусять давитися її баденськими аханнями. Шарові подорожі та ще й виписування самій собі пристойних гонорарів – мене аж жаба давить. Не повірите, що біла, але давить… А  інтерв’ю зі знайомими стоматологами, хірургами, юристами, начальниками різного калібру, що рано чи пізно відлунить зиском! А безконечна рекляма своєї ляпшої подруги! Е, та  я, мабуть, не маю рації, бо жіночка торік народила истинний ексклюзив – дві полоси про історію фінансової служби Закарпаття! Їй-Богу, два в одному – кошмар і комедія!  

             По-четверте, про найголовніше – гроші. Колись так звані конверти мені давав директор ЗІА «Простір» Петро Поліха. Імпонував банальний нюанс – напроти суми люди розписувалися. Дорвалася до влади Лариса Подоляк – це одразу (!) кануло в небуття. Мажорний штатний нуль звик був зосереджено, спідлоба глипнути на якийсь свій папірь  – і йшов я собі з Богом із  400-500 гривнями. Та пригадалося, як наприкінці жовтня 2010-го в селючки міського типу взяв гору інстинкт жадоби. Конкретно: торік перед виборами всі працівники редакції отримали від Віктора Балоги по три і більше тисячі гривень, лише я – тисячку. Не можу втриматися від пікантної деталі: ніколи не забуду того оригінального погляду кісасоні, в якому перемішалися легкий страх із великою втіхою, мовляв, нарешті, нарешті я, непоказна перечинська дівка, сиджу на троні й на власний розсуд ділю гроші, куфер грошей…

            Чому я такий, мовити б, прискіпливий і саркастичний? Та бодай тому, що через годину після нашої з вами бліц-розмови на сходах «Барви» Лариса Подоляк мені  зателефонувала. Гойкала, як базарна баба, чому я о 13-й годині не на робочому місці і пуджала мене доганою, суворою, як зима в карпатських горах. Причому через дві хвилини гейби виправдовувалася, що в офісі для мене… немає робочого місця, мовляв, чи то я, чи то вона повинна когось вигнати. Щось там мені і про совість втирала, уявляєте?! А далі видала: «Ти пургу пишеш!» «Конкретно, будь ласка, який пурговий матеріал я написав?» – цікавлюся. «Я не пам’ятаю, у мене багато роботи!» – відповідь до біса зайнятої жіночки. «Тоді заткай рот! Це ти лажу гониш! І напиши це собі на чолі!» – не залишився я в боргу… Стоп: чому, приміром,  матеріали про кулінарного фахівця, автора п’яти книг, сумарний тираж яких перевалив за мільйон примірників, або заробітчанські поневіряння нашої землячки в Чехії,  або ужгородку, котра побувала в Римі й Ватикані, – це пурга?..

            Мабуть, доста. Наразі розтікатися мислями про п’яте, шосте або сьоме немає сенсу.

            До чого веду? Ні, я не тримаюся за роботу обома руками, але однією – так. Тобто я хочу отримувати лише «білу» зарплату  й писати в  автономному режимі два-три матеріали на місяць. Як до конфлікту з Ларисою Подоляк.

            Жду вашої реакції. Знову-таки слово чести: не ображуся й на негативне для мене рішення. Правда,  залишаю за собою моральне право надати конфлікту публічного розголосу. Причина проста - справа принципу…

            P.S. Мої контакти: e-mail: fedyny@gmail.com; тел: 095-327-78-39…

                                                      З повагою, Михайло Фединишинець

                                                      Ужгород, 11, 23  серпня 2011 року  

            Р.S.-2. Лист лідеру «Єдиного Центру» Василю Петьовці я передав електронкою через його помічника Володимира  Федурцю. Серце посигналізувало, що рейнджроверський нардеп опус прочитав. Але ні фіть-фіть…  

            Р.S.-3. Фрас би мене взяв: із посередньої заслуженої новинкарки, яка, чуючи прізвища Балоги й Петьовки, потіє,  роблю за «дякую» зірку. Ще й її убогий сайт розкручу. Хоча дві штуки, люди добрі,  Она мені ще висить…

            P.S.-4. Вікторе Івановичу, візьміть, будь ласка, славну доньку прокурора прес-секретаркою  в МНС у сторозтерзаний Київ. Ліву руку даю на відсіч, що не підвела б…

НеМейсарош за місяць до звільнення  в Усть-Чорній на полонині Красній.  Липень 2011 року.

Поцик Фєдя, прикинувшись намастурбованим шлангом, через тиждень після скорочення в Сторожниці… Вересень 2011 року

І нині вимоги до публікацій в «СЗ- Паланку» такі високі, як залізна луйтра моєї сусідки Ержіки…

Теги: Села Лохово (Мукачівщина) і Великі Геївці (Ужгородщина)

15 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати