Закарпуцька Кузькіна вернісажа,

Автор докторського дослідження: «Я колись обов’язково забацаю автопортрет із трусами на голові й гортензіями у зубах». Подобенка Віктора Ожвата в червні 2011 року.

Якогось там грудневого серединного дня прилимбав я в сумнозвісну галерею «Ужгород» на різдвяний вернісаж. Перше, що неприємно вразило, – організатори не встигли цілком провітрити приміщення від попередньої виставки робіт членів молодіжного об’єднання, яку я перекреслив у монографії нового взірця «Майстри закарпуцької школи живопису» і яка  сколихнула спотворений Ужгород (до речі, чимало знайомих перестали зі мною вітатися), єцуське Мукачево і єнакієвську Україну. Ба й ширше – татранську Словаччину і  сфальсифікований ввп і дам Санкт-Петербург…

Хай молоді пишуть пейзажі хоч цицьками і членами та шурують автопортрети з гандонами на носі, а я тут, фраєри, при чому?

            А що вже казати про таку закадичну контору, як крайова НСХУ, де всі давним-давно ван гоги й приймиченки! Там у паніці кулуарні збори зібрали й виставку згорнули на дев’ять днів раніше запланованого. А якби ви знали реакцію на критику продвинутого ЗаХуІ, де також нема простого викладача-брача, де всі боттічеллії й мурашківни, а ерделії, бокшаї та манайли викладали б хіба що на біржі праці! До моїх вух долетіло, що сам фундатор, основоположник і цісарь Ерделіївських читань Іван Небесник відмінював мене вздовж і впоперек по телевізії. Правильно зробив: нічого лізти в чужу парафію! Натомість друге, що легенько шокувало в галереї, - це чи то шушукання, чи то сюсюкання  мистецької богеми. Шкірою  відчув, як хмари згустилися наді мною. Та й мурашки бігали по спині й навіть по пензлю з червоною голівкою. Я бігло поспілкувався про все і ні про що з двома мистецтвознавчими дамами і так само поверхово окинув зором тривіальні фантазії на тему ісусовської Діви з ясною звіздою.

            Аж нарешті атмосфера розрядилася – заблискало і загриміло: це сторож заповідника заслужених і народних Борис Кузьма, засунувши ліву руку у ліву кишеню ґатей (шкода, що не в праву, бо так випозірував би не як франт, а по-авангардному!) вирішив відкрити побожний вернісаж. Два, максимум три убогі слова сказав про п’ятдесят майже шедевральних полотен, а далі десять добірних – із піною в роті! – про мою резонансну дисертацію, яка достойна бодай обласної премії; про якусь тарілку, в яку я смачно плюнув; про мій монітор, за яким я підло сховався; про корифеїв, якими  я  хитро прикрився; про мої геніталії, які я, до речі, йому ніколи не показував; про чотири молодіжні спілки, які я, перепрошую, видів у гробі в білих кедах і про в лоб намальовані юнню пластикові пляшки, якими загаджені береги річок. Гай-гай, шалений маестро: та най милі дівчата й мужні хлопи пишуть екологічні пейзажі хоч цицьками і членами та шурують автопортрети з гандонами  на носі – лише я тут при чому?..

             Чи не півзали  бажало, аби я не витримав цькування, упав  на коліна й приповз до головного пітона просити прощення, але я стояв непорушним, як скеля, завдячуючи фільософії стоїцизму. Наголосити б, що апогеєм словесного поносу, себто бігунця, порції якого ледве встигали порскати з  Бориного хавальника, був закид на адресу моєї матері, яка, мовляв, навчила мене материтися. Ні, так однозначно судити не можна. Не лише вона, а й вулиця, школа, друзі, знайомі. Але мусай знати б КУЗЬкіній МатІ: в Росії й Америці ще в 19-20 століттях провідні лінгвісти укладали словники російського мату, а за останнє десятиріччя вже й в Україні побачило світ кілька аналогічних видань. Це так звана ненормативна, або абсцентна лексика. Та й це туфта в порівнянні з тим, що, приміром, австралійський художник Тімоті Патч-Прікассо уже –надцять років х*ярить портрети  відомих діячів своїм статевим членом. О-о, ідея: чому б мукачівському фраєру не пох*ярити картини ню моїм?!  І ще важливий штрих: коли мама дізналася, що в коментах люди під ніками мене нещадно обзивають, принижують і опускають, її реакція була до болю лаконічною: «Е-е, Мішуліндо, не творися: то долбо*оби, привокзальна шантрапа і блохолови!»

            Одне слово, після виступу Кінг-Конга  формату площі Жупанатської  наступило тимчасове затишшя:  світознаний дослідник закарпуцького сакрального мистецтва Михайло Приймич так спокійно, без емоцій  сповістив  про сяяння зірки, радісних пастушків з ягнятками й народження Пречистою Дівою довгожданого дитятка, ніби йшлося про прогноз погоди на завтра. Як я не озирався туди-сюди й сюди-туди, нічого ніде не світило, не ходило, не мекало, не тужилося й не плакало. І акушера не було. До того ж до болю інтелігентний чоловік акуратно й обережно ущипнув мене за нібито допотопний погляд на роботи членів молодіжного об’єднання, правда,  так тактовно, що я вже й не пригадую як. А ще затямилося, як ужгородський Рубенс Василь Вовчок вручив давидківському Врубелю Борису Кузьмі календар на цей рік з роботами наших рафаелів. Ха-ха, можна подумати, що чувак повісить його собі вдома над ліжком. Ага, нема дурних…

            Ще була друга, трохи неждана серія страсної середи, чи то пак відкриття вернісажу. Це Кузькін син у позі Остапа Бендера покликав мене яко Іуду до мікрофона, причому провівши паралель звукового приладу з моїм вірним апаратом. Дотепно!.. А я мав намір зняти по-хрущовськи один черевик і, б’ючи ним по мікрофону, гойкати: «Я вам покажу, де раки зимують і КУЗЬкіна МАть!», але якось не наважився. Натомість повільно плів, що я також піцінько розпальцьований, що ніколи ні перед ким не ховався, тим паче за монітором, а головне – про недоцільність прославлення так званого Спасителя, що доста Його вже ідеалізувати, опоетизовувати,  що є-м прихильником язичництва, яке впродовж кількох століть насильно, почасти й з трагічними наслідками  викорінювали зі свідомости нашого народу християнські фанатики, догматики й тугодуми. Проклинаю їх, піддаю анафемі й оголошую сувору догану заднім числом! А-а, ще, мабуть, душа Ичія, себто Ференца Семана зазирнула того вечора в галерею, бо я  раптово сам для себе вповів добре слово про одне страсне полотно неповторного дивака.

         Я – простий і негордий. Якщо треба, можу й помолоти виноград. А ще й на плечах принести від цімбора прес і подавити

            Отже, експозиція. Не дав їй бодай поверховий аналіз навіть Михайло Приймич. І хто тоді дасть, як не я?! Іду за шором, себто зліва направо. Перший – П.С. Майбутнє світило  зі своїми сеґийнь-дзвіночками на чорному тлі  не викликає жодного поруху  ні в серці, ні в мізках. Навпаки – заганяє в депресію. Ну не вдався черговий шедевр, зате столяр у рамку душу вклав. Другий – Ю.М. Якийсь перевантажений, розцяцькований, по-народному наївний Святий Миколай! Видно, що чоловік дуже старався, густо потів, ретельно вилизував.  До речі, якби  чарівнику зачорнити сиву бороду, то йсе вилитий пописко Сидор. Третя – Т.С. Схожа на Анджеліну Джолі коло ґарадичів сидить Божа Матір і жде згори манни небесної, а може, й Небесника. Натомість летить ангелиця із благою вістю. Ва-а-у: що за страхітливий птах-термінатор над головою  непорочної жони – я  так і не догнав, хоча очі з орбіт вилупив і сіру речовину активізував. Правда, тональність полотна – цікава. Четвертий – Л.Г. Мені здається, що завдання сучасного митця не малювати тупо символи так званого празника, а якось оригінально відобразити  його дух, атмосферу. До речі, кола навколо ангелів, хаток, церкви – це випадково не мішень? П’ятий – В.М. Слухаючи твори композиторів Фукса й Баха, Кікассо ужгородського крою  фігурально накрутив, синьо-жовто напастелив і Діву, і Сина, і вогонь красно. Затриматися коло картин свербить – і в цьому сенс!  Та мене дуже роздратувало, що в назвах обох картин  слово «різдвяний» написане з апострофом. Що вдієш – недогляд Кузьми! Шостий –  О. Г. Загнав мужик розгонисто, експресивно, на одному подиху. Закумарив зимовий сонячний пейзаж! То де такий – на Шипоті, Щербині чи Драгобраті? Мені аж лижування в гузиці заграло, бажання стрімголов спуститися з тих гір. Профі! Незнайомцю, з тебе пиво за похвалу: Фединишинець компліментами не розкидується! Сьомий чи сьома – О. Р. Це він чи вона – не знаю. І знати не хочу! У мене нема часу в інеті копирсатися! Кузьма мав  на бирках імена цілком понаписувати… У принципі картину на всі свята можна вішати. Стіл є, корчага є, закусь є та й доста: що ще треба нині  порядним і непорядним людям?! А-а, шановний чи шановна, коли буде дяка, то десь запхайте бодай малий телевізор. Хоча ще й  фляшка паленки оживила б роботу.    

            Оба-на – восьме полотно без бирки! Що – тепер маю Кузьмі дзвонити й звідати, ко йсе на біле Різдво приніс зелений Великдень? Невже шкода папіря чи порошок у картриджі скінчився? Чи, може, інкогніто і не страждає на манію величі, мовляв,  то суєта суєт? Сюжет і композиція – банальні і, мовити б, дистильовані (церкви, розп’яття, побожна челядь, Святий Дух  у подобі великого голуба), хоча виконання – цікаве, з почуттям.   Дев’ятий – В.Щ.  Його іконна Богородиця тайська – філігранна, зворушлива, чарівна. Хіба що одне зауваження – традиційна. Ой, випадково натурницею слугувала не українсько-французька красуня Ольга Куриленко?  До речі, і рамка – торчу досі! Я в ауті, в екстазі! Дах рве від естетики! Їй-Богу, пекельне терпіння треба мати. Тим паче митець  завжди мені нагадує дитинство з чаплею в ужгородському альпінарії. Словом, 11,7  за 12-бальною шкалою! Десятий чи десята – М. Г. Друга ікона. І знову – сюжетно затаскана, як попередня: Матір Божа з Єзушком на руках, і Тандем гейби зв’язаний німбами. Бордово-жовта гармонія заслуговує на увагу, правда, від рамки віє обивательством. 9 балів, ні на йоту більше! Нарешті одинадцята – дорога Л. П.  Жіночко, це ваш луґош на шедеврі? Що – пройнявшись піснею пісень Соломона, виноград забули зібрати? А вже пора, пора: надворі ж – січень. Якщо треба, я помолоти поможу. Ще й від цімбора прес принесу на плечах, я – негордий.  Ну як – домовилися? Не ламайтеся! Як співає Вакарчук, все буде добре. До Великодня іn vino veritas встигне вибродити. А наступного року  погостиме Балог і Ледиду на фестивалі «Червене вино» в Мукачеві. Петьовка буде в ролі Наливайка. Ще й усі потанцюєме під «Рокаш»! Дванадцятий – В. С. Вечірній пейзаж. Як не крути, а Петя вже перегнав вітця. Я ось недавно був на ювілейній виставці заслуженого. П’ять залів – і в останньому вже ледве на ногах стоїш, бо в очах ряботить від гір, гірок і гірочок, від рік, річок і річечок, від смерек, смерічок і смерічечок. Зняцівський маестро, може, вже доста захоплюватися  нашою природою, причім нереальною? Десь би й пень від розкішного дуба варто мазнути біля якоїсь хатки.  Та й просто ввімкніть фантазію! Шістдесят – це хоча й вечір, але рідкий… Тринадцятий – В.В. Із такими ініціалами легко влаштуватися на роботу в групу «ВВ» до Олега Скрипки. Е, куди мене понесло?! Сонечко пробило хмари, настрій підняло на сантиметр. Таке враження, ніби я біля храму отця Сидора. Айбо де вюн – другий Духнович? Мабуть, усередині глаголить прихожанам локшину на вуха. Ой, пардон: це греко-католицькі хрести. Н-но – тоді де Шашік? Василю, єден раз зафігась обох священиків в обіймах і Перуна над їхніми головами і обов’язково течією контемпорері арт – гарантую, що Пінчук нараз  повісить шедевр у своєму центрі…

            Де Божа Матір під час пологів? Де ангел над обрядом обрізання? Де ягнятко на крилах зі Спасителем? Де Він з цуцликом у роті? Де душа Святого Духа? Деееееееееееееееее?

            «Трохи швидше, антихристе! Ти мене вже зачепив за живе!» – наказує на ліве вухо Пречиста Діва. «Айно-айно!» - потакує на праве Ісусик із Подкарпатськуй Руси. Будь ласка! Чотирнадцятий – Я.Д. Пропускаю бетлегем знайомого. Чому – див., або чит. нижче. П’ятнадцятий – П.Ш. Також пропускаю. Похвалю колядки – злі язики повідять, що тому хвалю, бо його невістка оформлювала дитячу книгу моєї мами «Чудернацькі голови на світі», а поґаню – Андріана Куруц відмовиться помагати продавати «голови». Ось Її величність Містечковість наяву!  Сімнадцятий – О.Г. Втретє проходжу. Що тут аналізувати – сніг ай облаки, які горять уночи? Вісімнадцята – Н.С. О-о-о-о-о, моя симпатія! Вона для мене – це Коцка у спідниці, вона – це тибетський фільм у полотнах, стрижнем якого – жінка, що в безмежжі йде. До речі, кілька років тому стильна дама намалювала мені на замовлення (як подяка за матеріал та інформашки)  фрагмент вишуканої «Кави по-ужгородськи». Чарівна фіфочка, схожа на ту, через яку моя личная жизнь пішла шкереберть, п’є кавій і палить. Прикро, що я досі не зарамував картину. Ану, хто б на моєму місці наважився критикнути вернісажну «Передчуття Різдва»? Отож бо й воно! Словом, пані й панове, беріть приклад від Наталки – і все буде ок’. Дев’ятнадцятий – В. В. Стоїть сиротливо на скляному столику цікава ваза. Керамічна. Тому наразі – вихідна, я весь у живопісі.  Двадцятий – П.К.  Можливо, мав бути натюрморт, а в процесі натхнення вийшов снігур. Нич страшного, буває. Закономірний парадокс!  Двадцять перший – В.Г. О Мати Божа! О Ісусе! О Ясна Звіздо! Формат картини – просто карколомний, себто, їй-Богу,  знігзшибательний – п’ять умістилося б! На чому її, чорну-чорнющу, привезли, як занесли й повісили залишається лише здогадуватися. Віє депресняком і епатажем. І вернісаж перетворився на вернісажу.  Може, й мені відзавтра почати малювати?  Двадцять другий – В.Г. Оригінально – і стоп! Але гранатове вино мене не бере ні за душу, ні на смак. Сподіваюся, чоловік  чув про фотоапарат. Треба було просто клацнути, замовити в «Аґфі» відповідний розмір – і за годину милувався б тим самим. Не розумію, нащо мучитися півроку. Це голландська чи петербурзька академія живопису? Е, хіба не паралельно. Та хоч би й китайська! Двадцять третя – А. Л. Вкотре церква і вкотре без попа-бізнесмена! Може, жінка – якась родичка колишнього ужгородського мера Еміла Ландовського? А ми з його сином колись по-дитячому гуділи в спортивно-оздоровчому таборі «Скалка». Відтоді ми такі-сякі цімбори. Зато й повісти пюллоє не маю права… Двадцять четвертий – В.П.  Ох,  йсе муж Н.С. Тому іноді ліпше жувати, ніж клацати по клавіатурі. Двадцять п’ятий – Б.К. Попався горобчик – підтоптаний хлопчик! Вділю йому  абзац.  По-перше, місто на горбі – повний абзац! Звідси по-друге: ця химера руками намальована? Відтак розігнати б давидківцю самого себе сраним віником, але де ж його купити? По-третє, я гортав альбом боса, переглянув по діагоналі і передмови Федорука й Сирохмана. Як би там не розтікалися мислями  академіки – простір філософії Borisa обмежується його особняком і пропиханням своїх  робіт у стольний  град.  Сіро-синій диптих двадцять шостого чи шостої – без бирок. Отже, до побачення! Також ауф відерзейн, двадцять сьомий (Т.У.), восьмий (П.Р.) і дев’ятий (Г.Б.), тридцять перша (Ю. Є.-Р.), другий (І.Л.), третя (К.С.), четверта (Т.І.), п’ятий (Т.Д.), шостий (Ю.С.), сьома (Т.Л.), восьмий (Й.Б.), дев’ята (М.Р.), бо втомився і набридло. Хіба що маю дяку зупинитися на тридцятій – О.К. Ця жінчовка – завжди привітна, соняшна і сексушна. Яка в житті, така й на полотнах. Часто пензель веде її до оголених дівиць. І на різдвяній експозиції не зрадила ню. Підозріло, підозріло… Колись у Ясінях записав файну сороміцьку коломийку з її іменем:

                        Ой, Олена заголена лізла горі дубом,

                        Таку потку показала ще й з золотим зубом…    

            «Все, Місю, доста вже на Різдво видримбуватися, біґлюючи закарпуцьку школу живопису! Скоро Великдень!» – знову шепоче мені на праве вухо Матір Божа. Справді доста! І най пере*бачать ті, кому наразі не пощастило. А може, навпаки – пощастило.  «А де резюме, резюме, брате?» – це вже на ліве вухо спонукує Син Божий. Будь ласка! Отже, загалом вернісаж – нудотний, заангажований, пропахлий нафталіном, особливо в сюжетному плані. Розкомплексуйтеся, брати і сестри во Христі! Де Божа Матір під час пологів? Де Вона з памперсами? Де ангел над обрядом обрізання Ісуса, де Його біль? Де Дитятко з цуцликом у роті? Де Ягнятко на крилах зі Спасителем? Де душа Святого Духа? Де її крик? Деееееееееееееееее?

           P.S. Та-а-а-к: шановні, прошу не звинувачувати мене в коментах, що я – лише філолох, а не фахівець у мистецтві. Це глибока помилка. Мені не треба ні  липовий диплом з академічного ЗаХуІ, ні отруєний квиток з НСХУїстського серпентарію, адже кілька років моїм Учителем був Золтан Баконій, відтак я сам собі Академія і Спілка. До речі, пора вже й Золі-бачію встати з могили задля проведення майстра-класу в обидвох шарашкіних конторах. Може, тоді там люди ай жони  помалу зашіпалися б. Та не зробить він цього, бо  був добрим, як дараб хліба.

          P.S.-2.  Виставка триватиме до 16 січня (включно). Наразі чернетку докторської я кинув у блог за день до закриття, аби якомога менше краян подивилися цю християнську шаблонщину, таку собі різдвяну мастурбацію. Нащо їм догмами морочити голову?! І принципово в дослідженні послуговувався лише ініціалами, навівши доказ… жодним полотном, бо надворі – меркантильна пора, і за рекламу треба  платити. Зрештою, кому дуже кортить увидіти виставку, хай зв’язується з Кузьмою, котрий усе сфільмував і сфотографував… Тому поцілуйте себе в дупу! Фініта бля комедія!..

            14 січня 2012 року, на празник обрізання Господа нашого Ісуса Христа (нотатки – грудень 2011 -січень 2012 років)
 

 
Моя мама про тих, хто мене в коментах обзивав і принижував: «Е, Мішуліндо, не творися: то долбо*оби, привокзальна шантрапа і блохолови». Натомість тато відреагував сердитувато: «Тобі що –  робити нічого? Сери на те, хто, що і як там малює!» Та я, перепрошую, і серу, правда, допоки словами. Подобенка Андрія Гусинки в селі Кам’яниця, що на Ужгородщині, восени 2011 року.

Може, колись Boris  намалює такий мій портрет під назвою «Як Фединишинець сховався в дуплавому моніторі made in Mala Uholьka»

 
Михайло Фединишинець: «Малювати я призабув, але фоткати напрямком сontemporary podobenka знаю». Подобенка автора в Усть-Чорній на полонині Красній влітку  2011 року.

Теги:

50 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати