НА СХИЛАХ МОНМАРТРУ

НА СХИЛАХ  МОНМАРТРУ

130-метровий пагорб Мучеників (так у буквальному перекладі звучить Монмартр) на півночі Парижа  сьогодні нарівні з Лувром і Ейфелевою вежею є одним з улюбленіших туристичних об’єктів міста закоханих. До першої світової війни найвища точка  столиці Франції вважалася богемним кварталом. Тут жили й творили Ренуар, Вінсент ван Гог, Анрі Руссо,  Пікассо, Жорж Боак та  Модільяні. Атмосфера веселості і вільнодумства, що панувала  на вузьких і звивистих вуличках з невеликими  будинками та численних сходах, що скорочували дорогу на вершину пагорбу, робила Монмартр особливим місцем, де виростали крила (в прямому і переносному значенні) і добивалися слави. І досі цей  квартал вважають  зовсім іншим Парижем, камерним і домашнім.


Монмартр приваблював численних діячів мистецтва своїми невисокими (в порівнянні з центром міста) цінами, кришталево чистим повітрям та чудовими краєвидами. І недарма.  Живописне сільське передмістя, що колись було давньоримським поселенням,  стало частиною Парижа лише у 1860 році. Славилося воно своїми виноградниками, які вкривали значну частину пагорба, та вітряними млинами, яких нараховувалося тут більше тридцяти.

Вперше виноградники Монмартру згадуються в історичних хроніках ще в Х ст. Впродовж середніх віків виноградарство було одним з основних занять жителів передмістя. За легендою, перша лоза тут була посаджена першою ігуменею і засновницею бенедиктинського монастиря колишньою королевою Франції Аделаїдою Савойською. Це вино поставляли королівському двору. Млини ж використовувалися як для подрібнення винограду, так і для мелення  муки та гіпсу. Завдяки сонячному напою на Монмартрі з;явилося безліч таверн, які користувалися чималою популярністю із-за низьких цін на вино, яке у Парижі оподатковувалося ввізним митом. З входом Монмартру до складу міста, його життя і вигляд змінюються.  Виноробництво  занепадає,  виноградників залишається тут все менше, а ділянки на південно-західному і південному схилах забудовуються будинками.

Щоб якось заробити на прожиття, мельники починають влаштовувати  на подвір’ях млинів кабаре, які були улюбленими місцями зустрічей паризької богеми.  До наших часів збереглося всього 2 млина — Раде і Галет, які увіковічнив на своїх картинах Вінсент ван Гог і які є символами Монмартра, нагадуючи про крилате минуле.

Млин Раде (Moulin Radet), що знаходиться на вулиці Лепік, був побудований в 1717 році. У вітряку дробили виноград для приготування молодого вина і місцеві жителі називали його  "Шапон" (від французького Chapon — "молодий виноград"). Теперішню назву млин отримав завдяки своєму власнику мосьє Раде, який, щоб утриматися на плаву, побудував біля вітряка ресторан  і назвав його своїм прізвищем. До речі, ресторан досі функціонує. У 1958 року млин і навколишній ансамбль був занесений до списку історичних пам;яток Франції.

Неподалік розташований інший млин  - Галет (Moulin de la Galette), датований  1622 роком. Тут  виробляли муку дрібного помелу, що використовувалася для приготування тіста для вафель. Якщо вірити легенді, то в 1814 році козаки, що штурмували Монмарт, розіпнули на крилах Галет мірошника, який вже після підписання перемир''я чинив опір. У 1850 році в садку під цим млином,  власником якого теж став винахідливих мосьє Раде, побудували ресторан під  назвою "Мулен де ла Галет", а поруч, у великому сараї, обладнали танцювальний зал. І ресторан, і танцзал вже у той час користувалися великою популярністю у жителів Монмартра, серед яких було чимало молодих художників, артистів та  літераторів. Серед відвідувачів ресторану часто бували Ренуар, Ван Гог, Коро, Тулуз-Лотрек, Моріс Утрілло. Багато хто з них зобразив Мулен де ла Галлетт в своїх творах. Мабуть, найбільшою популярністю серед них користується прекрасна картина Огюста Ренуара "Бал в Мулен де ла Галет", яка тепер знаходиться в Музеї Орсе.

Але найбільш відомим вітряком залишається до нині "Мулен Руж" ("Червоний млин"). Заклад,  побудований в 1889 році у підніжжя Монмартру, є всесвітньознаним кабаре з найкращими танцівницями. Свою назву сучасний символ французької столиці отримав від  деревяного млина з  крилами червоного кольору. Саме тут народився безсоромний канкан.  Подейкують,  що відома танцівниця кабаре Ла Гулю, підкинувши  високо ніжку,  навіть змахнула капелюх з голови самого принца Уельського. Ось вам і сила жіночих ніг.

Якщо млини ще знайшли собі нове застосування, то виноградники зникли зовсім. Тільки у  1933 році завдяки художнику-ілюстратору і філантропу Франциску Пульбо жителі Монмартра відновили виноградник на єдиній вільній ділянці на північній стороні пагорба на перехресті вулиць Де-Соль і Сен-Венсен.  Винограду вдалося вижити в цьому абсолютно не пристосованому для нього місці. Тепер єдиний виноградник Монмартра займає ділянку площею в 0,15 га, на якій росте 1762 виноградних лоз 27 сортів, що дозволяє отримувати 400—500 літрів монмартрського вина щороку. Кажуть, що  воно не відрізняється вишуканим смаком і є здебільшого сувенірним подарунком. Зате  свято збору урожаю, яке проводиться у першу суботу жовтня, варто побачити. Схожа  на  веселий карнавал  урочиста хода на чолі з Бахусом зачаровує вакханками, ролі яких за традицією виконують довгоногі танцівниці "Мулен Руж".

Прямо навпроти виноградника знаходиться невеличкий червоний будиночок із зеленими віконницями і цікавою вивіскою, на якій кролик вискакує з каструлі кухаря. Колись в цій сільськійхаті знаходився розважальний заклад "Кабаре вбивць", де велися  словесні поєдинки літераторів. У 1902 році шансоньє Арістід Брюан купив кабачок і замовив своєму другу-карикатуристові Андре Жілю нову вивіску, той і намалював цього веселого любителя моркви. Кабаре так і  назвали "Моторний кролик", хоча славу тут здобула ослиця по кличці Лулу, що належала господареві закладу.  Якось письменник Ролан Даржеле, бажаючи довести, що сучасний живопис — мазанина, у присутності свідків прив;язав до хвоста ослиці пензель і підставив під хвіст полотно. Картину назвали "Захід сонця над Адріатикою". Цей  "шедевр"  попав в Салон незалежних художників, мав великий успіх і був проданий за 400 франків.

Те, що на Монмартрі  уміли веселитися, свідчить й  історія так званого "Рожевого будинку"  ("La Maison Rose").  Популярність цього кафе-ресторану головним чином повязана з французьким живописцем-пейзажистом Морісом Утрілло, що народився в цьому кварталі в 1883 році. Роботи молодого художника довгий час залишалися невизнаними і, як це часто буває, були оцінені критиками набагато пізніше, в 1920-х роках, а сам художник, ставши всесвітньовідомим,  в 1929 році був нагороджений Орденом Почесного легіону.   Так от, за переказами, коли Моріс був ще невизнаним художником і  любителем випити, якось, повертаючись під ранок з друзями з тривалої вечірки і проходячи повз цей будинок, сказав: "Мені здається, що він має бути рожевим". І в цю ж ніч захмелілі художники розмалювали будинок в рожевий колір.

 

Взагалі, багато художників  перш ніж стати відомими жили на площі Еміля-Гудо (колишня площа Равіньян) в будинку з дивною назвою Бато-Лавуар ("Корабель-пральня"). Це знаменитий паризький гуртожиток, що був колись фабрикою піаніно, став стартом для багатьох знаменитостей, включаючи Пікассо і Модільяні. Старий барак без світла, з одним водопровідним краном на 5 поверхів служив для художників не тільки житлом, але й  майстернями, де вони могли творити. Свою назву Бато-Лавуар отримав за зовнішню схожість із старими баржами, на яких прали білизну, та за розвішену прямо на вікнах (більше було ніде) випрану білизну мешканців. Пікасо  написав тут своїх  відомих "Авіньонських дівчат", з яких почався кубізм. Вечорами він гуляв по всьому Монмартру разом зі своїми друзями, повертаючись в гуртожиток лише під ранок і сповіщаючи жителів сусідніх будинків про своє повернення пострілами з револьвера.

Не тільки художники робили Монмартр відомим. Уміли тут і проходити  крізь стіни. Одного дня скромний бухгалтер Леон Дютілель виявив у собі  дивовижну  здатність проходити крізь стіни. І звісно, як істинний француз, скористався  нею аби відвідувати свою кохану, ревнивий чоловік якої замикав її на  замок. Та одного разу він назавжди застряг в стіні. Хоча це лише літературна видумка місцевого письменника Марселя Еме (1902-1967), багато чоловіків мріє хоч на годинку побути героєм його оповідання "Людина, що проходить крізь стіну". Проживши  більше 40 років у цьому кварталі, прозаїк, драматург, автор комедій, романів, казок та новел залишив по собі великий творчий спадок. Пам;ять про письменника увічнена оригінальним пам;ятником - творінням його друга актора і архітектора  Жана Маре. Еме в образі свого героя протискується через камяну кладку стіни біля свого під’їзду. Зі  стіни виступають частини тіла -  голова, права рука, права нога і кисть лівої руки.  Вважається, що потиск лівої руки бронзового Марселя приносить успіх і гарантує виконання бажання – правда це чи ні, не відомо, але  гості Парижа не пропускають можливості відвідати крихітну площу Марсель-Еме.

Знаходили  на Горі мучеників творче натхнення не тільки чоловіки, багато жінок стали успішними  саме тут. Гуляючи вузенькими вуличками Монмартру на одній із затишних площ можна побачити бюст французької співачки і акторки італійського походження Даліди (1933 -1987).  Справжнє  ім;я власниці титулу "Міс Єгипет" Іоланда Крістіна Джільотті.  Народившись в  Каїрі, талановита красуня після перемоги в конкурсі краси починає зніматися в кіно і переїжджає до Парижу. Саме це місто задовольнило всі її амбіції, зробило всесвітньовідомою  співачкою і подарувало кохання. У 1957 р. Даліда отримала свій перший Золотий диск за продаж 300 000 платівок з піснею "Бамбіно", у 1968 р. -  медаль міста Парижа та Медаль Президента Республіки від  Шарля де Голя.  В 1981 р.  вона отримує діамантовий диск за 80 мільйонів проданих дисків у всьому світі. Даліда отримує незліченні музичні винагороди, а її ім;я і фото не сходять з обкладинок журналів.

Влітку 1962 роки  співачка купила особняк на Монмартрі, в якому  жила до кінця свого життя. Будинок виявився також відомим: у ньому проживав  письменник і великий донжуан  Луї-Фердинанд Селін (1894-1961), який написав тут роман "Подорож на край ночі", що приніс йому знаменитість. Селінові навіть довелося на певний час демонтувати власну поштову скриньку аби його не завалювали листами читачі. До речі, твір він присвятив своїй коханці американській танцівниці Елізабет Крег.

Даліда стала четвертою жінкою після Едіт Піаф, Жанни д’Арк, Сари Бернар, якій в Парижі встановлений пам;ятник (у 1997 році).  Її ім;ям названа площа на Монмартрі  в тому кварталі, де вона прожила довгі роки. На честь співачки були випущені поштова марка з її зображенням і іменне французьке вино з портретом співачки на етикетці. Хоча особисте життя Даліди  не склалося (троє її чоловіків покінчили життя самогубством, як і вона), співачка подарувала мільйонам надію на щасливе кохання.

Не вірите що воно існує? Тоді обов’язково завітайте  на площу Жеан Ріктус, де знаходиться  стіна кохання "Le mur des je taime", на синіх кахлях якої красуються  311 надписів "я тебе люблю" майже на всіх мовах світу. Виникла вона у 90-х роках минулого століття: композитор  і  музикант Фредерік Барон зібрав освідчення в коханні на  різних мовах, художниця Клер Кіто придумала дизайн для надписів, а архитектор Даніель Булонь втілив задум у життя.
В 2001  році на великі екрани виходить романтична комедія "Незвичайна доля Амелі Пулен" французького кінорежисера Жана-П;єра Жене, яка знову притягує на  Монмарт тисячі туристів. Кожен хоче пройтися тими вуличками, де гуляла акторка Одрі Тоту, що зіграла головну героїню - доброзичливу  мрійницю Амелі.

Але як би ви не петляли вузькими вуличками кварталу, де майже кожен будинок пов’язаний з іменами відомих людей, все рівно натрапите на завжди людну площу Тертр, де десятки художників-портретистів, карикатуристів та графіків виставляють свої роботи. За 20 євро можна і свій радісний портрет повезти додому. Неподалік знаходиться монастирська церква Сен-П;єр-де-Монмартр — одна з найстаріших культових споруд Парижа (1147 р.) 

 

Хоча більш відомою є базиліка Сакре-Кер (Святого Серця) (кінець XIX століття),  яка є  другим за популярністю храмом  Парижу після Нотр-Дама. Біля базиліки, що знаходиться на вершині пагорбу, завжди багато туристів, адже з висоти 130 м відкривається чудова панорама столиці моди. Особливо  усі люблять фотографуватися на довгих сходах біля підніжжя храму.  Тут також повно вуличних музикантів і лялькарів, які розкажуть вам свої історії про паризький квартал.

Монмартр любить і пам’ятає своїх мешканців,  дбайливо береже свою історію і продовжує надихати й окрилювати кожного, хто хоча б раз пройшовся його схилами.

 

 

14 листопада 2011р.

Теги:

Коментарі

Demon Killer 2011-11-17 / 10:18:00
Такі статті, без сумніву, потрібні. В Україні бракує подібних матеріалів. Але: в одному місці в родовому відмінку "Монмартру" (правильно), в інших - "Монмартра". Назва південного міста Avignon українською пишеться "Авіньйон" (так само, як "бульйон", "мільйон" і "лосьйон"), а "Авіньон" - це невдала калька з російської. І ще чимало подібних помилок. Авторка блогу зазначає, що журналістика належить до її захоплень. Тож нехай буде уважніша до слів. "Paroles, paroles, paroles...", як співала Даліда, похована, до речі, там-таки, в Монмартрі, на Cimetiere de Montmartre.
А в цілому - bon voyage!

ярослав орос 2011-11-15 / 21:50:00
дєвочка, мнє кажется, что пора перєстать списівать у сосєда... разскажі лутчше о доме своіх родітєлях... ох, будєт інтєрєсно...

Мандрівник 2011-11-15 / 21:22:00
Дуже гарна стаття!

Ужгород 2011-11-15 / 21:20:00
Дякую за статю! Надихнуло! :)

2011-11-15 / 21:17:00

2011-11-15 / 19:03:00
Після воєн по "свободі" тут як оаза спокою, щастя і адекватності)))

2011-11-15 / 18:08:00

завантаження...

Оксана Чужа
Публікації:
Слідами Альфонса Мухи
/ 5Чеський геній, якого повинні були забути
Креативний кінозал як альтернатива кінотеатрам
ЄДИНИЙ У СВІТІ КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ ТЕАТР
Українська експериментальна бандура: США-Чехія
Виставки для сліпих
«Сонячність» поета Василя Вовчка
/ 2Піонер німецької барокової графіки
/ 6Шевченкова Катерина на чеський манір
/ 2Пам'яті владики Івана Маргітича
/ 4Спогади, що сповнюють гордістю
/ 4Відірватись від землі
/ 4МЕТАМОРФОЗИ
/ 4Кілька слів про сучасний архів
/ 7Європейська столиця квітів – Кейкенхоф
/ 1Така різна любов
/ 1Легенда про поліську отаманку Марусю
/ 4«Розмір – не головне», – вважають мешканці німецького Амбергу
/ 1Дещо про український політичний бомонд
/ 4ТРУСКАВЕЦЬКІ НАФТУСЯ, МАРУСЯ І ГУСИ
/ 4Найкраще для літньої відпустки – книга
/ 1КАННИ: ФОРМУЛА УСПІХУ
/ 9Що для німця звична буденність - то для українця казкова фантастика
/ 4МУКАЧЕВО ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКЕ
/ 2ЛЕГЕНДИ КАРЛШТЕЙНУ
» Всі записи

Триває завантаження...