Легенда про поліську отаманку Марусю

«Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по мужськи. Їздила верхи як найкращий козак. Добре володіла рушницею, як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом», - писав Микола Фещенко-Чопівський, хорунжий армії УНР, про 16-літню Олександру Соколовську, легендарну отаманку Марусю. У кожній країні є своя Жанна д'Арк. На Житомирщині такою національною  героїнею  є діва-воїн із Горбулева.
 
Народилася дівчина 01 грудня 1902 року в селі Горбулів Радомишльського повіту Київської губернії (нині  це Черняхівський район Житомирської області). Олександра була останньою восьмою дитиною дяка Тимофія Соколовського та Явдохи Квасніцької. Це була одна з сімей української патріотичної сільської інтелігенції, які стали одними з ідеологів та організаторів Національно-визвольної війни українства 1917-20-х років. Саме зусиллями родини Соколовських Горбулівське земське парафіяльне училище у 1917 році було переформоване в україномовну гімназію. Її директором стала дружина старшого брата Дмитра Соколовського Надія. Але, оскільки родина Соколовських, що дала Україні чотирьох отаманів, боролося проти більшовиків, то більшість відомостей  про неї у радянські часи було приховано, а їх імена стерті з історії. 
 
Правда про отаманських рух під час Громадянської війни у наші часи стає потрохи доступною завдяки розвідкам науковців та письменників, що об’єдналися довкола Історичного клубу «Холодний Яр», який очолює  історик Роман Коваль. За останні 15 років він написав  понад 30 книг, присвячених героям Визвольних змагань 1917 – 1920-х років за Українську державу. У своїй книжці «За волю і честь» Коваль згадує і про Марусю Соколовську. 
 
«Коли прийшли більшовики, спочатку отаманську шаблю взяв у руки наймолодший син Тимофія Соколовського Олекса 1900 року народження. Наприкінці 1918 року він відгукнувся на заклик «Українського національного союзу», збив ватагу з двох сотень завзятців. 5 січня 1919 року Олекса загинув. Трагедія сталася в Коростишеві на мосту через Тетерів, влучила куля, яку хтось випустив із сусідньої хати.
Отаманську шаблю на початку січня 1919 року підхопив Дмитро, що був на шість років старшим від Олексія. Його загін уже збільшився до 500 козаків. Він був найуспішнішим отаманом і воював найдовше. Більшовики визнавали, що повстанське військо Соколовських та Ілька Струка було другим (після отамана Зеленого) «крупным очагом кулацко-бандитского движения» на Правобережжі. В квітні 1919 року виступи проти російських окупантів переросли на Поліссі в масове повстання. Провідником його став отаман Дмитро: «Будемо держати Україну!» – оголосив він. 
 
Штаб повстанців очолив Тимофій Соколовський, якому тоді виповнилося 67 років. Але 8 серпня 1919 року Дмитра вбив зрадник-односелець у тій школі, яку родина Соколовських перетворила в українську гімназію. Навіть у повітовому центрі Радомишлі не було такого навчального закладу. І в цій гімназії вчителювала наймолодша донька Тимофія – Олександра. Саме учителькою її називали в своїх дослідженнях історики. І тільки згодом з’ясувалося, що вона була гімназисткою 4 класу, і хоча через війну не змогла закінчити повний курс навчання, викладала дітям. Тому ніхто із дослідників не здогадувався, що ця вчителька така юна. Дівчина була зв’язковою, маючи дар слова, їздила по селах, вербувала повстанців. Один із них - письменник Клим Поліщук так описував її: «Вона була в чоботях із острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого виписано чорнилом: «Смерть ворогам України!»
 
Коли вбили брата Дмитра, отаманом став Василь Соколовський. Люто помстилися повстанці за його смерть: уже за тиждень вони здобули Радомишль. Свідок Сергієнко згадував, що до ноги було винищено залогу міста і московську частину, яка прибула для придушення повстання. Невдовзі повстанська бригада імені Д. Соколовського на чолі з Василем рушила з українським військом на Київ. Пішли здобувати столицю і дяк Тимофій та його донька Олександра. Слава про Соколовських дійшла і до С. Петлюри. В серпні 1919 року він зустрівся з Василем та командиром Першого повстанського полку імені отамана Петлюри Тимошем Лободою. 
 
Але отаманська стежка Василя виявилася ще коротшою, ніж у братів: його теж по-зрадницькому вбили односельці. Треба було обрати отамана, оскільки магія прізвища Соколовських була дуже сильна, то погляд повстанців зупинився на Марусі, яка воювала разом із братами. Розповідають, що вона піднялася на Дівич-гору, яку, за легендою, насипали в давнину ті дівчата Горбулева, які втратили своїх захисників, набрала в кубанку-шапку жорстви і поклялася: «Нехай кожен камінь цей упаде на голову ворогам!» І Саша Соколовська, 16-річна вродлива дівчина з трішки рудавим волоссям і веснянками, стала отаманом Марусею.
 
Після  смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанцями. Маруся очолила загін із 1000 козаків – 300 кінних і 700 піших вояків (це дані «Енциклопедії українознавства» В. Кубійовича). Про бойовий шлях Марусі відомо не так багато. Відомо, що в серпні 1919 року вона співдіяла із частинами Української Галицької Армії, що наступали на Київ. Сотник УПА Василь Бачинський, який зі своєю частиною пробивався до столиці, зустрівся тоді з Марусею в селі Вересах біля Житомира. Перше, на що він звернув увагу, це «гострий погляд», «сміливий вояцький зір» дівчини. «І кріс через плече». Маруся хотіла приєднатися до галичан.
 
Краєзнавець  Петро Лісовий переповідає спогади інших безпосередніх очевидців про Марусю Соколовську: "Була дуже сміливою, першою кидалась в атаку, швидко приймала рішення, миттєво оцінивши обстановку. Її накази не обговорювалися. Статечні сільські дядьки навіть побоювалися невисокої на зріст, але відчайдушної дівчини".
 
Її дороги пролягали також за межами рідного Полісся. 1920 року зі своїм нареченим Оверком Куравським, братом Степаном і вірним козацтвом Маруся рушила на південь, на Поділля. То був час українсько-польської спілки. На початку листопада 1920 року її загін перебував неподалік Козятина. Маруся намагалася пробитися через фронт на з’єднання з армією УНР. Але перевага червоних частин у прифронтовій смузі стала цьому на заваді. Тож довелося її війську відійти на південь на певну відстань від театру бойових дій. А вранці 10 листопада більшовики перейшли в наступ по всій лінії фронту, і армія УНР почала відступати, віддаляючись від загону Соколовських. Тому мусила Маруся продовжити боротьбу в запіллі Червоної армії.
 
14 листопада 1920 року в містечку Вахнівці (нині це село в складі Липовецького району Вінницької області) гайдамаки Марусі вщент розтрощили продзагін 24-ї залізної дивізії. Після цього вони розігнали продзагін у селі Брицьке того ж повіту, забравши при цьому загарбаний червоними фураж. Із цього ж села кілька чоловік зголосилося до загону Марусі, а її брат, отець Степан за сестрою далі не пішов, вирішив залишитися у Вахнівцях і служити тут у церкві.
 
Маруся в Брацлавському повіті з’єдналася з трьома повстанськими відділами. Об’єднаний загін очолили Артем Онищук і Маруся Соколовська. Далі їхній шлях, напевне, проліг у бік кордону, адже достеменно відомо, пише К. Завальнюк, що Артем наприкінці грудня 1920 року опинився в Румунії. А з ним, ймовірно, Маруся. Але точних даних про її подальше життя нема.
 
Слава про героїчну боротьбу Марусі та інших членів родини Соколовських поширилася по всьому Поліссі, постановою Директорії УНР вдові отамана Дмитра – Надії Соколовській було призначено пенсію.

Немає і точних даних про загибель Марусі Соколовської. Генерал-поручник Армії УНР О. Вишнівський у свої книжці «Повстанський рух та отаманія» стверджував, що Марусю зрадили «землячки», і її зненацька захопив карний відділ більшовиків та розстріляв. Разом із нею начебто загинув наречений Оверко Куравський, що очолював Перший підрайон північної групи повстанського війська. Але ж Куравський загинув значно пізніше, навесні 1925 року. М. Фещенко-Чопівський писав, начебто Марусю вбив її ж власний ад’ютант. А «Енциклопедія українознавства» подає інформацію, що загін Соколовської у вересні 1919 року розбив угорський полк 58-ї совєтської армії, а важко поранену Марусю замучили до смерті. Про існування її могили твердив і Клим Поліщук у книзі «Червоне марево. Нариси і оповідання з часів революції». Він навіть описав могилу, на ній була нібито табличка: «Тут спить донька України Маруся Соколовська, родом із Горбулева Радомишльського повіту. Боролася за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919 року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!».
 
Але в родині Соколовських існувала інша версія. Тут стверджували, що Марусю не вбили, а вона із сотнею козаків гайнула за Дунай, а потім виїхала до Канади. Рідня тихо раділа, що їй вдалося вберегтися. Можливо, якийсь час Маруся жила в таборах інтернованих у Румунії або Польщі. Напевне, поруч був і Оверко Куравський. А в Канаду Маруся якщо і виїхала, то, напевне, жила там під чужим ім’ям, може, тому що хотіла вберегти свою родину від більшовицьких переслідувань.
 
Не  зважаючи на це, радянська влада продовжувала шукати сліди Олександри. У 1986-1987 роках наполегливі пошуки кадебістів увінчалися успіхом – нарешті знайшли криївку Соколовської! В схроні була скриня з хустками, фотографії, вишитий портрет Марусі та її особисті речі. Про цю знахідку під великим секретом сповістив Лізу Євгенівну Соколовську, онучку отамана Василя, полковник КДБ, житель сусіднього з Горбулевим села, який у душі дуже пишався, що є земляком славетних отаманів.
 
Після падіння Радянської влади в Горбулеві були відновлені могили членів родини Соколовських та встановлено пам'ятник козакам і козачкам "соколовцям", що полягли в українсько-радянській війні 1917-1920 рр.
 
Увіковічити пам'ять про Олександру взявся і письменник Василь Шкляр. Наразі він збирає матеріал для свого нового історичного роману про отамана Марусю.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати