"У космос – на возі»

Цього року світ відзначив півстоліття з часу першого польоту людини в космос. Тепер туди можуть дістатися навіть багаті туристи. Водночас одні з піонерів мандрівок у Всесвіт, найбільша держава світу – Америка, у 2011-му, після 30 років використання космічних «конячок» – «Шаттлів», вирішила відправляти на орбіту своїх космонавтів і вантажі російськими кораблями.  При цьому людству час від часу загрожують уламки то російських, то американських літальних апаратів, які невдало то злітають, то приземляються.

З чого починалося півстоліття тому радянське освоєння космічного простору, «Замку» розповів один із безпосередніх учасників тих подій, нині підполковник Радянської Армії у відставці Валентин Стецюк. Зараз Валентин Михайлович займається кількома громадськими проектами, науковими дослідженнями в галузі історичної лінгвістики та етнології. А нещодавно він відпочивав у закарпатському санаторії «Карпати».

 Нове життя глобуса Сталіна

– По закінченні Київського політехнічного інституту мене, як і кілька сотень випускників радянських вузів, забрали на службу в ракетні війська, бо в армії на той час учбових закладів такого профілю ще не було. Там мені судилося провести 25 років життя. Тому я знав дійсний стан цього виду Збройних Сил СРСР набагато краще, ніж члени Політбюро ЦК КПРС.

Звичайно, як і всі ракетники, я мав у ті часи тримати язик за зубами, але часом у колі добрих знайомих або родичів на питання про якість радянського озброєння відповідав приблизно так: «Японський магнітофон бачили? Порівняйте його з нашим – і зможете уявити собі різницю в якості електроніки, яка є основою сучасної військової техніки». Звісно, мені не вірили, бо в уяві людей побутова електроніка могла бути поганою, а от військова – обов’язково дуже доброю. А я навіть від власного начальства не раз чув: «На телеге в космос едем!»

Я служив в Обчислювальному Центрі Науково-дослідного інституту № 4 (НІІ-4) Міністерства оборони у підмосковному селищі Болшево. Інститут контролював розробку, виробництво і впровадження у військах ракетно-космічної техніки та обслуговував запуски супутників і космічних кораблів.

У нашому інституті був обладнаний конференц-зал, куди з’їжджалася частина радянської верхівки (інша їхала на стартовий майданчик до Корольова), причетна до космічної справи, щоб слідкувати за перебігом польоту і навіть спостерігати за рухом супутника на великому екрані, на якому була розгорнута уся земна куля. У конференц-залі стояв також великий глобус, навколо якого на дротиках синхронно зі справжніми супутниками рухалися іграшкові. Щоправда, ця система працювала дуже ненадійно, але глобус таки користувався увагою відвідувачів бо його забрали нібито з кабінету самого Сталіна. А отже, це був той глобус, за допомогою якого, як свідчив Хрущов, вождь керував військовими операціями під час війни. По смерті Сталіна макет Землі не знали куди подіти, а викинути було шкода (чи боялися). От і знайшлося йому нове застосування.
  
Одна голова проти чотирьох машин

– Під час оперативних робіт біля обчислювальних машин, на яких велася обробка телеметричних даних і розрахунок орбіти космічного об’єкта, завжди знаходився полковник Павло Юхимович Еліасберг, за штатом – консультант начальника інституту. Єврей, звичайно. Загалом, євреїв у наш інститут не брали, але для особливо розумних робили винятки. Це була абсолютно цивільна людина з якимось відстороненим виразом обличчя.

Машин у нас нараховувалось чотири. У порівнянні з сучасними комп’ютерами, це були «гігантські потвори» з у сотні разів меншими можливостями. Вони вважалися такими ненадійними, що одну й ту ж програму польоту обробляли всі чотири машини, а вірили однаковим результатам обрахунків хоча б із двох.

Так-от, цей Еліасберг особисто перевіряв дані розрахунків і так «насобачився» у цій справі, що одного разу проявив буквально фантастичні здібності. Якось у космічного корабля відмовила система автоматичної посадки. Двоє космонавтів, які в ньому сиділи, мали посадити апарат вручну. Однак, поки тривали переговори, час минув, і корабель пішов на ще один оберт довкола Землі. А з кожним разом траєкторія руху відхиляється на кілька градусів у східному напрямку. Якщо брати до уваги також неточність ручної посадки, то корабель мав сісти хтозна-де (якщо взагалі міг це зробити).

І от закінчується додатковий оберт, космонавтам у певний момент наказують вмикати гальмівні двигуни. Але ж це не електроніка, а люди, і вони не можуть виконати наказ із точністю до секунди, тим більше вимкнути у потрібний момент та ще й викинути парашути посадки. Не знаю, як там було, але корабель все-таки якось сів, проте невідомо де. Одразу по ТАРС повідомляють, що політ завершився, як завжди, «успішно», а про місце посадки – ані слова. А приземлився він десь у глухій тайзі. І от тут усіх виручив Павло Юхимович. Він у голові прорахував траєкторії, підійшов до глобуса і тицьнув пальцем: «Шукайте тут!» У небо підняли увесь військово-повітряний флот СРСР. Літаки і гелікоптери цілий день кружляли над вказаним районом (а він все-таки був чималенький!), і ближче до вечора космонавтів таки знайшли. Щоправда, першими на них вийшли жителі з найближчого села, яке не мало навіть пошти з телефоном чи телеграфом. Знаючи російську гостинність, можна здогадатися, що космонавти не нудьгували, поки їх розшукував повітряний флот.
Натомість по радіо увесь день звучала музика – якісь бадьорі марші і вальси, а про долю космонавтів – анічичирк, а увечері у тріумфальному екстазі зайшлося: «В Радянському Союзі успішно проведено випробовування системи ручного керування космічними кораблями».

Радянський брухт на Місяці     

– На початку 70-их років у Радянському Союзі розробили космічний корабель, який мав автоматично приземлитися на Місяці. Це мала бути запізніла відповідь на висадку на нічному світилі американських астронавтів. Запуск повинні були здійснювати в час, коли Сонце, Земля і Місяць знаходяться майже на одній лінії, причому Місяць має бути між Сонцем і Землею. Це буває приблизно раз на календарний місяць і триває близько трьох днів. І от щомісяця ми проводимо оперативну роботу з обробки даних польоту корабля.

Моя справа – підтримувати у робочому стані свою електронну машину, а що роблять на ній програмісти – знати «не положено». Але варто один раз дізнатися про цю таємницю – і тоді стає зрозумілою суть справи, коли щомісячно з’являється та сама команда. Так-от, більше року на Місяць запускалися кораблі з метою м’якої посадки, а вони щоразу гепалися на його поверхню, наче метеорити, і перетворювалися на купу брухту кольорових і дорогоцінних металів.

Минув рік, після безуспішних спроб роботу припинили і причетним до справи наказали на всіх ланках детально перевірити розрахунки. Десь зо два місяці було спокійно, аж ось підійшов черговий з’їзд КПРС. А з’їзд годиться зустрічати новими трудовими перемогами. «Дайош м’яку посадку на Місяць!» Наші програмісти прибігли до машини: «Добре, що всупереч інструкції про секретність не викинули старої програми, поки розробляли нову! Ось ставте магнітну стрічку, будемо обробляти запуск». А наступного дня дізнаємося – знову корабель гепнувся! Тоді вже усі, нарешті, заспокоїлися, і десь через півроку після усіляких переробок корабель на Місяць таки благополучно сів. Ото було галасу в ефірі і пресі: «Ми знову попереду! Наша техніка найліпша! Ми бережемо людей, не піддаємо ризику життя космонавтів, як ті бездушні американці, які відправляли людей ледь не на вірну смерть!»

І мало хто знає, скільки розбитих кораблів лежить на поверхні Місяця. Може колись якась фірма розбагатіє на збиранні того металобрухту, бо там його накопичилося до біса!.. Але ж на це пішли шалені гроші, за які в країні можна було виробити тисячі тонн копченої ковбаси, яка вже тоді стала дефіцитом. Деталі космічних кораблів виготовлялися на заводах міністерств різних типів: оборонної промисловості, «середнього», «спеціального» і ще якогось машинобудування і т. д. Усі вони працювали виключно для виготовлення зброї або космічних об’єктів, проте в бюджеті країни проходили у розділі народного господарства. І це надавало підставу партійним пропагандистам галасувати на весь світ, що, на відміну від американців, які на оборону витрачають 40% бюджету, Радянський Союз витрачає лише 7%.

Збір за тривогою – за 2 години

– Гроші на ракети використовувалися не тільки за рахунок недофінансування харчової чи легкої промисловості, їх не вистачало навіть для розвитку військового зв’язку. Телефонна сітка й апарати були часів другої світової війни. Щоб додзвонитися, наприклад, до полігону в Тюратамі (відомий як Байконур), треба було крутити ручку апарата і запитувати в телефоністки у Москві: ««Пролів»? Дайте мне «Агат»!» На це, зазвичай, була відповідь: ««Агат» занят до 6-ти часов вечера. Записать вас в очередь?»

Більшість офіцерів на квартирах не мали місцевих телефонів. На випадок війни існувала спеціальна схема оповіщення, за якої ті, хто мав телефони, отримавши сигнал тривоги, мали бігти не в частину, а до безтелефонних офіцерів, будити їх і передавати сигнал, а ті – вставати і прямувати до інших. Збір за тривогою тривав близько двох годин, що в умовах ракетно-ядерної війни могло мати катастрофічні наслідки.

А під час кубинської кризи реальна загроза війни таки була. Тоді нам наказали підготувати валізи із запасом білизни і харчів на три доби. Для збору офіцерів за тривогою була команда: «Прібить на службу с чемоданом!» І коли рано-вранці якогось дня у гуртожиток надійшла така команда, ми не знали, чи то вже війна почалася, чи тільки тренувальний збір. Збиралися дві години, і то тільки ті, хто не жив у самій Москві, а лише поблизу військової частини. На щастя, все обійшлося, бо я не уявляю, як би ми воювали з тими «чемоданами».

Однак радянські ракети були все-таки непогані, якщо брати до уваги їхні двигуни, особливо ті, що вироблялися у Дніпропетровську на заводі, яким керував Янгель. Ракети (а їх задля таємності називали тільки «іздєлія») заводів Корольова і Челомея у військах не сприймалися серйозно. Ракетники тоді говорили: «Челомей работает на показ, Корольов – на ТАСС, а Янгель – на нас». Однак електронне начиння у всіх ракет було поганим. Нерідко їх польоти під час випробовувань були некерованими, часом апарат падав невідомо куди, а інколи усе закінчувалося трагічно.

Так, велика трагедія сталася на полігоні Тюратам у 1960 році, під час якої загинуло чимало людей, у тому числі й головнокомандувач ракетними військами М. Недєлін. Тоді газети повідомили, що він загинув у авіакатастрофі.

Перший у Європі комп’ютер – родом
із Києва

– Серйозної розробки обчислювальної техніки, яка є складовою частиною кібернетики, в Радянському Союзі не велося майже десять років по тому, як американці розробили свій перший комп’ютер на електронних лампах. (Заради справедливості треба зазначити, що першим це зробив німець Цузе у 1941 році, але його машина працювала на електромеханічних реле). Відставання у комп’ютерній техніці радянські вчені так і не змогли подолати за весь час існування СРСР, воно з роками навіть збільшувалося. Хоча вимоги наздогнати американців перед науковцями ставили. І це відставання було би ще більшим, якби в Києві ентузіасти власними силами не сконструювали перший у континентальній Європі комп’ютер. Подалі від людського ока, у підвалі закинутого монастиря у Феофанії, що під Києвом, вони таємно, із власної ініціативи збирали цю машину на електрон¬них лампах, інколи навіть купуючи радіодеталі на «товкучці». Коли вже, нарешті, до партійних вождів дійшло, що «кібернетика не є ще одним засобом експлуатації трудящих», а дуже корисна річ, хтось із них грізно запитав у радянських науковців: «Почему ми отстайом от амеріканцев? Кто віноват?» Очевидно, київським винахідникам таємницю зберегти не вдалося, а тому вождеві доповіли: «Нікак нєт. В Кієве наши спеціалісти уже создали подобную машину».

Така відповідь, напевно, врятувала когось від в’язниці, але за брехню можна було поплатитися і життям. Тому до Києва негайно пішов наказ: машина має бути готова до кінця року. А йшов 1950-ий. Звичайно, одразу знайшлося фінансування, проте конструктори не на жарт настрашилися, бо будували не обчислювальну машину, а лише її модель. Однак, на щастя, вона працювала добре і якісь простенькі завдання могла виконувати, тому отримала назву «Мала електронно-обчислювальна машина» (МЕОМ – рос. МЕСМ. – Авт.). Відтак керівника проекту С. Лебедєва перевели до Москви, де він на довгі роки став головним конструктором радянських ЕОМ. До речі, я знаю маловідомі деталі з історії творення першого комп’ютера у Києві, бо у 1959 році з групою студентів розбирав цю МЕОМ для перевезення її в КПІ і чув розповіді людей, які були причетні до її створення.

З новою машиною Лебедєва я стикнувся ще раз, але вже під час служби в Обчислювальному центрі НДІ № 4 Міністерства оборони СРСР. Це була машина М-50, яка мала гриф «Строго таємно», хоча втілена ідея підвищення швидкості її дії, яку конструктори хотіли зберегти в таємниці, була для будь-якого інженера очевидною і в Америці застосовувалася всіма виробниками ЕОМ більш вдало, ніж на нашій «секретній» М-50. Подейкували, що гриф секретності конструктори застосували для того, щоб отримати Державну премію за «кота в мішку». Але реально це був найневдаліший проект Лебедєва, і в його біографіях цей «пех» не згадується, хоча пізніше він таки був удостоєний Державної премії за машину БЕСМ-6. 

Лариса ПОДОЛЯК

Теги: космос, винахід,

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати