В Ужгороді презентували стрічку про "творця" Чехословацького корпусу Л. Свободи

На превеликий жаль, ім'я Павла Цібере закарпатцям мало знайоме. Історія життя цього уродженця Мукачівщини - вражає. Спочатку навіть важко повірити в її реалістичність. Простий сільський хлопець із Залужжя свого часу, можна сказати, злетів на політичний Олімп Європи, а пересічний краянин про його життя нічого не знає. У драматичній долі Павла Цібере є все: карколомні успіхи, важка робота на благо Закарпаття і... забуття. Він закінчив юридичний факультет Карлового університету в Празі (двічі доктор - юридичних і політичних наук). Під час війни перебував разом із членами тимчасового уряду Чехословаччини в еміграції. Саме там президент країни Едвард Бенеш призначив Павла Цібере членом тимчасового чехословацького парламенту, начальником канцелярії президента і уряду у справах Підкарпатської Русі.

Але, напевно, визначальне - це те, що Павло усіма правдами і неправдами домагався визволення закарпатців із радянських таборів. Тих краян, які повірили комуністам, перетнули кордон, аби воювати на боці Союзу, але потрапили до пастки. Він умовив керівництво СРСР звільнити громадян чехословацької держави з місць заслання і сформувати з них окрему військову частину, відому нам як Чехословацький корпус під командуванням генерала Людвіга Свободи. Тисячі наших земляків залишилися живими саме завдяки його титанічній праці. Хоча навряд чи знали, кому саме мають завдячувати порятунком. Далі - повернення до дому, арешт, трагічне забуття й самотня смерть.

За словами відомого закарпатського художника Володимира Микити, який теж брав участь у створенні фільму, і сьогодні десятки, а то й сотні закарпатців не знають, що саме Павло Цібере врятував їм життя: "Потрібно, аби люди пам'ятали про таких патріотів, героїв нашої землі".

Філософська кінопритча "Загублений у пісках часу" Дмитра Кешелі заново відкриває для закарпатців постать надзвичайного земляка. Але, напевно, проживання глядачем долі Павла Цібере не було б таким повним, якби не висока художня складова самої стрічки. Майстерне поєднання кольорових "життєвих" і чорно-білих хронікальних кадрів дає несподіваний ефект: лірика органічно переходить у документалістику й навпаки. Тобто глядач розуміє, що бачить історичні моменти, але разом з тим щиро співпереживає головному герою. Дуже вміло пророблені й характери персонажів. До речі, батька Павла Цібере зіграв сам автор стрічки.

Дмитро Кешеля розповів "Замку", що майже два роки збирав потрібний для фільму матеріал, зокрема спілкувався з людьми, які особисто знали Павла. Так, наприклад, фотографії надали саме друзі Цібере. Історичні ж кінохроніки вділили спецфонди з-за кордону, якусь частину отримали з Києва, також використовували телеархів ЗОДТРК. У натурних сучасних кадрах можна впізнати Залужжя, Клячаново, Ужгородський замок, Музей архітектури і побуту тощо - географія знімання охопила майже всю область.

Загалом стрічка принесе задоволення як тим, хто просто цікавиться історією рідної землі, так і справжнім поціновувачам естетичного "розумного" кіно.

Проте якби не благодійники, то не відомо, чи глядачі б узагалі побачили фільм. Адже для того, аби відзняти годинну кінокартину, потрібні чималі кошти. Дмитро Михайлович зауважив, що дуже вдячний за допомогу міністру МНС Віктору Балозі, бо саме завдяки його меценатству стрічка й побачила світ. Також автор відзначив і колосальний труд усієї знімальної групи. Дмитро Михайлович каже, що люди працювали, як одержимі і, так би мовити, за ідею. Саме така праця споріднена з самовідданою роботою Павла Цібере.

Лариса Романюк

Теги: Цібере, корпус

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати