Закарпатський пастор Василь Райчинець: «Я для Закарпаття, а не для Австралії»

Благодійний центр «Віфанія» щороку приймає у селі Поляна, що на Свалявщині, майже по тисячу дітей на відпочинок та оздоровлення. Старший єпископ Союзу вільних церков християн євангельської віри України, корінний полянець Василь Райчинець уже не один рік допомагає неблагополучним діткам повірити у те, що світ не без добрих людей.

Закарпатський пастор Василь Райчинець: «Я для Закарпаття, а не для Австралії»

Роботу нашого земляка відзначили на найвищому рівні. Президент нагородив закарпатського пастора орденом Ярослава Мудрого "За вагомий особистий внесок у розвиток духовності в Україні, багаторічну плідну церковну діяльність".

Василь Федорович – людина непересічна. Ще зовсім недавно він очолював Всеукраїнську раду церков та релігійних організацій при голові держави. Отож йому випало попрацювати з усіма президентами незалежної України. Крім того, пану Василю пощастило побачити добру частину нашої планети, але все одно він вважає, що немає кращого місця на землі, ніж Закарпаття. Та вірить у те, що наш край може стати нічим не гіршим за європейську Швейцарію. "Замку" Василь Райчинець розповів про благодійність, роботу в туризмі, молодшого сина-депутата обласної ради та непростий початок шляху священнослужителя.

Чому діти можуть навчити Верховну Раду

– Василю Федоровичу, відколи ваш центр займається благодійною роботою?

– Досить давно. Адже саме церква покликана до цієї роботи. Ми ж знаємо: якщо до людей йти тільки зі словом – це одна справа. А коли звернення підкріплене ділом – то вже геть інша. Отож, коли свобода у нашій країні, так би мовити, задихала на повні груди, постало питання: як саме ми б могли конкретно і, головне, системно займатися благодійністю. Так виникла ідея створити центр "Віфанія", і з 2000-го року він запрацював.

– Чим саме займаєтесь?

– У нас на Свалявщині у селі Поляна щороку відпочивають та оздоровлюються так звані неблагополучні дітки з усієї України. Щороку приймаємо приблизно по 750-800 дітлахів. Свого часу ми працювали з різними благодійними організаціями, які й відправляли малечу до нас. Спочатку це був Червоний Хрест, потім фонд "Чорнобиль", але поступово я побачив, що з'являлося багато діток, які просто приїздили на відпочинок, а ті, яким дійсно потрібне було лікування, до нас не потрапляли. Тому зараз працюємо через церкви. Наприклад, якщо говорити про райони Чорнобильського лиха: Чернігівську чи Київську області, то зрозуміло, що там у містах є свої церкви. Тож сьогодні саме вони на місці відбирають тих дітей, яким справді потрібні лікування та допомога. Зараз 50 % – це "церковні діти", а друга половина – ті, що перебувають на обліку в державних соціальних службах. Інколи це навіть дітки, яких, можна сказати, витягли з каналізаційних люків.

– Зараз не дуже простий час для благодійності. Як сьогодні живе "Віфанія"?

– Так, приймати таку кількість діток нелегко. Тому важливі не тільки пожертви церков – допомагають і мої друзі з різних країн світу, а також добрі люди в Україні. Нашим постійним благодійником є і Віктор Іванович Балога, серце якого по-особливому відкрите до сирітської долі. Я йому щиро вдячний за те, що скільки б разів не звертався, обов'язково отримував поміч. Це справді людина слова, яка жодного разу не забула про наші прохання. Саме завдяки підтримці усіх цих благодійників ми й сьогодні можемо так багато дітей приймати на оздоровлення.

– Як саме дітки у вас відпочивають?

– Маю сказати, що це малеча складна, з особливими характерами, з гірким минулим і невизначеним майбутнім. Вони часто забуті не лише батьками, але й долею. Тож, найперше, намагаємося показати їм, що існує й інший бік життя. Адже є люди, які люблять Бога, і їх сам Творець спрямовує по-особливому ставитися до цих діток. Бо ж навіть Біблія говорить, що у Господа винятковий підхід до сирітської долі. До речі, наші програми сплановані таким чином, аби діти знайомилися із християнською історією та минулим нашого краю. Намагаємося, аби у кожній групі був вихователь та медичний працівник загального профілю, а ще – музикант, який може розважити малечу. Маємо автобус, тож проводимо екскурсії по всій області. На час навчального періоду ми домовилися з директором місцевої школи, аби до обіду діти вчилися. Це дозволяє уникати відставання від програми.

– Ви приймаєте на відпочинок усіх малят, незалежно від їх конфесійної приналежності?

– У цьому, я думаю, сенс нашої праці. Прекрасно розуміємо, що турботи потребують діти не лише якоїсь одної конфесії. На превеликий жаль, сьогодні є багато баз відпочинку, де приймають діток тільки за цією ознакою, тобто працюють у своєму релігійному напрямку. Ми ж, наприклад, приймаємо багато груп ромських дітлахів. Саме такий підхід згладжує гострі кути. Я вам більше скажу: якби так, як розуміється між собою малеча, знаходили спільну мову дорослі, або ж наша Верховна Рада (Сміється. – Авт.) – все у нас було б добре.

– Знаю, що ви займаєтеся ще й іншими благодійними проектами...

– Так, працюємо також із дитячими будинками у Сваляві, Нижніх Воротах,  Великоберезнянському та Перечинському районах. Наприклад, у Нижніх Воротах, крім школи-інтернату, є ще й будинок престарілих. Уявіть собі, коли на вулиці зима, сльота і холоднеча, ці бідні старенькі мусять долати добрі 30 метрів до вбиральні на дворі. Вони разом із головним лікарем попросили допомогти. Тож ми з друзями взялися і побудували їм зручні туалети, душові кімнати, облаштували пральню. На жаль, не в усіх подібних закладах є потрібні літнім людям умови. Але ж турбота про стареньких має бути нормою. Робимо, що можемо, хоч хотілося б допомагати більше.

25 років Сибіру за Євангеліє

– Як у вас виникло бажання служити Богу?

– Я народився у віруючій християнській сім'ї. Мого батька судили за проповідь Євангелія та заслали на 25 років у далекий Сибір. Тож ми залишилися фактично напівсиротами. Саме тому мені така близька сирітська доля. Енкаведисти конфіскували все, що могли: від родинних фотографій до корови та курей. А наостанок сказали, що тепер хай вам допомагає ваш Бог. Я добре пам'ятаю один із різдвяних вечорів. Батько у в'язниці, а ми голодні у студеній хаті. Вибігаю на вулицю – там усюди відчуваються запахи смаженого, вареного, тобто свята. А в нас у хаті немає нічого. Мама тоді сказала: "Діточки, давайте помолимося Богу, бо від батька вже давно немає вісточки, напевно, йому там ще гірше, ніж нам". І тут у моїй дитячій душі з'явився, мабуть, заслужений гнів. Я відповів, що не буду молитись, бо не хочу такого Бога, який забрав від мене батька. Ми голодні, змерзлі, то кому потрібний такий Бог? Я вибіг у ще холодніші сіни і притулився в кутку, а надворі, сніг, вітер, темнота, аж раптом хтось постукав у двері. Я злякався, бо хто міг прийти у таку негоду. Зрештою, вийшла мати і відчинила. І уявіть собі, на порозі стояла дружина голови села. Вона принесла нам великий круглий щойно спечений хліб і глечик молока. Жінка сказала, що раптом почула голос, який наказав їй віднести це все в нашу хату... Я цього ніколи не забуду.

– А коли ви стали священнослужителем?

– З того часу я пройшов нелегкий шлях. Добре вчився. Вступив до технікуму, але через тиждень мене звідти вигнали, бо не хотів іти в комсомол. Тож у ті часи можливості вчитися у мене не було. А коли вже одружився, мав діток, з'явилася нагода у 1979 році вступити до духовної семінарії в Москві. З усього Радянського Союзу тоді прийняли лише 11 чоловік. Був дуже великий конкурс, але мені пощастило. Після закінчення навчання мене обрали пастором у церкві. У 90-ті роки засновувався Союз вільних церков християн євангельської віри України, де я став віце-президентом. І вже 17 років його очолюю. Таким чином, майже 40 літ провів у служінні Богу.

– Як людина, яка не один рік пропрацювала у Всеукраїнській раді церков і релігійних організацій при Президенті України та очолювала її, що можете сказати про міжконфесійні взаємини у нашій державі?

– У Раді нині представлено 16 напрямків, або, простіше, 16 церков. Ми зараз не говоримо про екуменічність, але, на щастя, сьогодні маємо між собою терпимість і чуйність один до одного. Адже можемо зібратися, приймати спільні рішення по напрямках, які нас об'єднують. І все це мирним шляхом. Україна у цьому плані – ексклюзив. Європі треба придивлятися до нашого досвіду.

– Ви також займаєтеся і туристичними проектами. Що зараз плануєте?

– Хочу запросити до нас заможних людей, інвесторів, наприклад, із Саудівської Аравії, де в мене є друзі-пастори. Адже наш край – це й справді диво, то чому б не вивести його на такий рівень, аби він дійсно зацікавив людей з інших країн. Зокрема, цього літа у нас відпочивали дві великі групи по 70 чоловік із Німеччини. Звідси поїхали у захваті – тепер зацікавлені приїздити на Закарпаття частіше. Вони зауважили, що нам не так і багато треба зробити, аби довести все до ладу. Я побував у різних місцях, але таких, де є все для того, аби розвивати туризм, – мало. Нещодавно повернувся із Канади та Аляски, і хочу сказати, що американці хоч і хизуються своїм, я все одно хвалитиму наше, навіть за океаном.

– Ваш найменший син зараз є депутатом Закарпатської обласної ради. Вас тішать такі його успіхи?

– У мене п'ятеро синів і одна донька. Своєю родиною, дітьми я дуже задоволений. Кожен із них працює у власному напрямку. Федір – наймолодший, у нього ще все життя попереду, але те, що він зацікавлений допомагати людям, мене дуже радує. Це й було моє бажання. У нього щире серце, я би сказав, що може навіть занадто. Бо скільки б людей не приходило на прийом, жодного він не відпустив без допомоги, хоча й не завжди має можливості це робити.

– Василю Федоровичу, ви могли виїхати з України та займати за кордоном високі церковні посади. Чому залишилися тут?

– Так, мене запрошували свого часу, наприклад, як старшого єпископа Союзу Вільних церков до Австралії. Але я розумів, що створений для Закарпаття, а не для закордону. Якби мені запропонували вибрати гарне місце, де б ще я міг жити, ні на що інше, крім рідної Поляни, я б не погодився.

Розмовляла Лариса Романюк

30 серпня 2011р.

Теги: пастор, Віфанія, євангельський

Коментарі

Ник 2017-02-20 / 00:10:10
Точно что для закарпатья а не для Австралии, только Висилий Федорович чаще бывает в Австралии чем в Закарпатье.

!!! 2012-11-01 / 20:43:45
Ви держите суботу?

«П’ятиповерхівки ще нема, а квартири обіцяні і Погорелову, і Ратушняку»
/ 8Закарпатці організувалися у партизанський загін
/ 4Батьки дитини, яка померла в пологовому будинку Ужгорода, вважають, що немовля підмінили
/ 1Архієпископ Феодор: «Ми готові духовно підтримати наших військових у Криму»
/ 6Закарпатський інтерн оперував поранених на Майдані
/ 3З церкви в Мукачеві вкрали мощі святих, яким дві тисячі років
/ 3Чеські медики досі не наважуються вийняти з тіла уродженця Ужгорода картеч, "отриману" на Майдані
Подорожі чоловіка-мізинчика Сабоніса
«Виношу дитину за 30 тисяч доларів»
Заробітчанські поневіряння ужгородки
На Закарпатті послуги детектива поки що не надто популярні
/ 14На Закарпатті болісно відреагували на погрози "регіоналів" закрити УГКЦ
/ 3В Ужгороді прокуратура досі не знає, чи законно влада продала аптеки
/ 1Від новорічного похмілля допоможуть швидкий секс і контрастний душ
/ 1Люди захистили від дерибану футбольне поле у Горянах
Одержимий кухнею
/ 3Новий Рік в Ужгороді, або Стриптиз Снігуроньки – від 600 гривень
/ 1Розлучені, геї, ігромани – «клієнти» закарпатських психотерапевтів
Ужгород: Замість туалетів – заіржавілі дірки
/ 15Повернулася лікарка, яка продавала дітей
Скульптурний трудоголік. Роботи ужгородця Юрія Максимовича купують попи і прокурори
У Мукачеві Будинок офіцерів руйнується, бо казначейство не дає грошей
Презервативи, Ленін і цуцик за 10 «штук»
/ 2В Ужгороді "забули" відновити покриття пішохідної частини транспортного мосту
Отрутою і ґумовими кулями. Доґгантери в Ужгороді вбивають щомісяця 5–10 собак
» Всі записи