Наш випускник Кембриджу

Ужгородець Антон Симкович, напевно, єдиний закарпатець, який закінчив знаменитий Кембридзький університет. Принаймні за роки навчання земляків у виші він так і не надибав. Антон подався до Великобританії студіювати кримінологію, наразі вже закінчує тамтешню аспірантуру. Про українські й британські в'язниці зсередини, закордонну систему освіти та один із найпрестижніших вишів світу Антон Симкович люб'язно погодився розповісти "Замку".

Снобізму в Кембриджі не бачив

– Антоне, розкажіть, будь ласка, коли і як Ви потрапили в Кембридж?

– Це було ще 2004 року, якраз у спеку вікопам'ятних виборів в Україні. У той час дехто з політиків використовував антизахідну риторику. Наприклад, на Українському радіо крутили ролик про те, що лише синки й доці багатіїв вчаться у Кембриджі. Це дурниця, мене без усілякого блату (тут такого поняття, по суті, й не знають) прийняли на маґістерську програму. Далі я вступив до аспірантури, і мені продовжили стипендію.

– Знаю, що ви також навчалися у Сполучених Штатах. При першому знайомстві зі США які стереотипи й уявлення про країну виправдалися, а які – ні?

– Згадувати всі стереотипи, гадаю, можна довго, тому зазначу два: той, що не виправдався, і той, якому я знайшов певне підтвердження. Загальновідомо, що американці постійно всміхаються. Для українців єдиним поясненням часто є те, що воно все нещиро. Деякі співвітчизники в цьому й досі мене переконують. Але проживши в США два роки, я зрозумів, що, по-перше, не всі, й не цілодобово, там усміхаються (сміється. – Авт.). По-друге, і це важливо, більшість усміхається тому, що так налаштована: життя в кінцевому підсумку прекрасне, попри низку проблем. До всього, це не так нещирість, як взаємопідтримка в суспільстві через ширення позитиву: коли бачиш, що навколо люди веселі, все навколо стає світлішим. Це, до речі, тепер саме те, що впадає одразу у вічі, коли приїжджаю в Україну: у нас все якось "прикро, непривітно, як у безлистім гаю під дощем", люди похмурі... –  таке відчуття, що всі вийшли з родин працівниць радянського "общєпіту", які ненавидять людей. Я, звісно, перебільшую (сміється. – Авт.). Це є дотичним до другого стереотипу: про те, що США – країна, де все просто й легко. Звісно, це не зовсім так. Але, як порівняти, з Україною, у Штатах легко відчути себе нормальною людиною. Навіть якщо в тебе нема блату, шалених статків чи хлібного робочого місця. Приміром, будучи там студентом, я зміг працювати на двох роботах, купити машину, мандрувати. Навчаючись в Україні, про таке не міг і мріяти. Уже не кажу, що там багато товарів – від продуктів до автівок – які дешевші, ніж у нас. Аж ніяк не намагаюся змалювати США як рай на землі, це було б величезним перебільшенням, але очевидно, що їхнє суспільство більш справедливе.

– Кембридж в українців переважно асоціюється з чимось майже недосяжним — елітарним вишем для обраних. Чи це справді так? Як адаптовувалися? Зокрема, чи самі стикалися з проявами снобізму?

– Я б не ототожнював "елітарний" та "для обраних". От у мене часто складається враження, що вища освіта в Україні саме для обраних – для тих, хто може дати більшого хабара чи має зв'язки. Кембридж відомий не лише рівнем викладачів, а й студентів. Університет щороку намагається наростити кількість абітурієнтів. Все просто: з більшої кількості аплікантів вища вірогідність відібрати найбільш здібних. У цьому сенсі, напевно, почасти його "елітарність". Якщо ти розумний, але не маєш змоги оплатити навчання, фонди надають усілякі стипендії (одну з них я й отримав), держава пропонує довгострокові кредити. Така система діє майже в усіх університетах Британії та США.

А щодо снобізму в Кембриджі... Якщо чесно, такого не пригадую. Хоча тут, справді, дуже багато надзвичайно розумних й ерудованих студентів і викладачів. Та попри те, що вчаться діти доволі заможних і відомих батьків, про це часто можна взнати лише з вимови чи якоїсь побіжно виказаної інформації. Такого жлобства, яке щоденно бачиш у нас – коли діти приїджають на дорогих машинах, сиплють грішми, зневажають бідніших студентів чи викладачів, – я за всі роки в Кембриджі не спостерігав. Напевно, це й було відкриттям і потребувало від мене "адаптації" – спочатку в США, потім в Англії.

– Чи багато в Кембриджі українців? Може, є ще хтось, крім вас, і з Закарпаття?

– Достатньо – хоча могло б бути більше. Щороку приїжджає десь 5–10 студентів із України. Діє Українське товариство Кембридзького університету (www.cuus.org.uk). Але є багато українців у Кембриджі, про яких ми не знаємо. Як чимало інших громадських організацій, наше товариство діє завдяки декільком активним членам, а решта час од часу приходить на заходи. Буває й так: зустрічаєш співвітчизників, які в Кембриджі вже не один рік, але весь час тишком-нишком не давалися чути (сміється. – Авт.). Тому не здивуюся, якщо тут виявиться ще один закарпатець. Я неодноразово спонукав земляків  –  і через ТБ, і радіо, і пресу –  подаватися до Кембриджу. Вірю, я тут аж ніяк не останній із Закарпаття.

– Що, на вашу думку, найперше годилося б запозичити українській системі вищої освіти з англійського або американського досвіду?

– Студентів, викладачів і навчальні плани. Жартую (сміється. – Авт.). На відміну від Заходу, у нас вищу освіту не сприймають як щось привілейоване. Часом таке враження, що нині в Україні лише ліниві не мають вищої освіти, а в останні роки – й дві. Але її якість, м'яко кажучи, кульгає. Я знаю викладачів, які безграмотно пишуть. Про що далі казати? І чого тоді очікувати від студентів? Вважаю, якби виші були автономними, вища освіта платною з дієвою системою ґрантів, а відбір абітурієнтів – жорстким і справедливим, можливо, ганебна ситуація в нашій університетській освіті змінилася б.

Поясню на прикладі своїх однокурсників в Україні, США та Англії. Наш студент, потрапивши на держзамовлення,  втрачає стимул до навчання: головне не завалити сесію. За кордоном усе трохи інакше, адже кожен платить за освіту. Студент, який віддав за навчання немалі гроші, вимогливий – і до себе, і до педагогів. Він на кожній лекції, семінарі, "супервізії" вичавлює з викладача максимум, грубо кажучи, відбиває гроші, заплачені за семестр. Тому студенти мають мотивацію до навчання, а не йдуть у виші, як часто в нас, бо батьки їх туди пхають чи суто заради "корочки". За кордоном один предмет часто читає декілька викладачів, і студенти можуть обирати кращого. Якщо в Україні на кафедрах іде боротьба за години, то там – радше за студентів. Тому за кордоном не дуже радіють скасованій лекції чи семінару – знаю, для нашого студента це звучить дико.

Крім того, якщо ти банально переповіси матеріал, чи скомпонуєш чужі думки з книг у свій реферат, тобі поставлять дуже слабку оцінку чи взагалі виженуть за плагіат. На відміну від нашої, західна освіта плекає критичне й аналітичне мислення. Непохитних авторитетів, по суті, не існує. Можливо, через це, там і суспільство менш покірне.

– Зазвичай українці сприймають життя в Євросоюзі як майже ідеальне. А що вам не припало до душі на Заході?

– Я, напевно, дивний, бо мені завжди добре, де б я не перебував (сміється. – Авт.). З іншого боку, після певного часу одна країна набридає, хочеться змінити обстановку. Ось тоді й починають дратувати всілякі моменти, які до того не помічав. Звісно, не подобається питання з візами. Якщо в США отримати візу я зміг за 5 хвилин, то в ту ж Угорщину, про Словаччину я взагалі мовчу, треба пройти через купу принижень. Доводилося навіть скаржитися на дії консульств чи митників країн ЄС. Таке враження, що для них кожен українець їде в ЄС з однією метою: мити посуд у барі в Будапешті чи замітати вулиці Амстердама. Оця нерозбірливість, ця зверхність мене найбільше дратує.

В українській в'язниці – порядку більше

– Ви, як експерт із кримінології, мали можливість побачити українські й англійські в'язниці зсередини. Де були більше вражені?  

Теги: Аньон Симкович, Кембридж, університет

22 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати