Ужгородець Роман Стецик об’їхав півсвіту

Ужгородський танцівник Роман Стецик у свої 30 зумів об’їздити чималу частину земної кулі. Погодьтеся, не кожен похвалиться, що побував у 38 країнах та 117 містах світу. Спочатку Роман брав участь у танцювальних шоу в Південній Кореї та Малайзії. А згодом продовжив роботу вже на морі, виступаючи на круїзних лайнерах. Крім танців, він ще й професійно фотографує, тому з кожної подорожі привозить не тільки нові враження, а й купу гарних світлин.

Ужгородець Роман Стецик об’їхав півсвіту

У Кореї мусив стати блондином

– Я прийшов у спортивний клуб "Грація" Олександри та Володимира Мишків майже одразу, тільки-но він відкрився в Ужгородській гімназії, – розпочинає розмову Роман. – Мав уже 14 років, а це досить пізній вік, щоб починати кар'єру танцюриста. До речі, сам записався на бальні танці. Подружжя Мишків серйозно взялося за роботу, і менш ніж за рік ми вже провели перший турнір. У клубі тренувався до 2002-го, а вже наступного року виїхав працювати за кордон, маючи перший підписаний контракт.

– Хто і як вас заанґажував?

– Ми добре зналися з тернопільцями, не раз їздили до них на змагання. Власне, тамтешні знайомі й розповіли, що в Києві відбиратимуть на роботу до Південної Кореї у парк розваг, подіб¬ний до Диснейленду. На той час багато моїх знайомих тернопільських однолітків виїхали на роботу до цієї країни. Вирішив і собі спробувати.

– Чи складно пройти такий кастинг?

– Звичайно, організатори насамперед дивляться, як людина танцює. Але завжди є певний режисерський задум, тож може виявитися важливим і зріст чи типаж.

– Мабуть, перша поїздка, та ще й у такому молодому віці, особливо вразила?

– Звичайно, вражень була купа, адже все навколо – геть нове й незнайоме. Це була прекрасна можливість пожити тривалий час (11 місяців. – Авт.) в Азії, ознайомитися з невідомою культурою. Крім того, нам платили непогані, як на тогочасні ужгородські мірки, гроші. Ще й забезпечували харчуванням та житлом.

– Що ж то був за диво-парк?

– Цілий розважальний комплекс на 40 гектарах, який за рік відвідувало близько 5 мільйонів людей. Він розмістився за 40 км від столиці країни Сеулу і належить, до речі, компанії "Самсунг". Парк справді грандіозний, має навіть своє сафарі й зоопарк. Також там є театр, де ми, власне, й виступали. А ще двічі на день брали участь у парадах. Наприклад, на вечірній одягали костюми, що світилися: вони були оздоблені лампочками, які підживлювали спеціальні пояси з батарейками. Тому костюми багацько важили – деякі мали й по 20 кілограмів. Учасники параду були всякими, але згодом від страшних, наприклад, павуків і змій організатори відмовилися, бо діти їх дуже боялися. До речі, школярі до нас приїжджали регулярно: у корейських школах один день навчального тижня обов'язково виділяється на екскурсії.

– Така робота не стомлювала?

– Не скажу, що було легко, але тоді, у 23 роки, у мене навіть знаходилися бажання й сили щовечора ходити до спортзалу. Хоча відпрацьовували ми сповна.

– Чи траплялися якісь курйози? І взагалі, чим дивувала Південна Корея?

– Дивували потужний розвиток новітніх технологій, загальна поведеність на комп'ютерних іграшках, а іноді й самі корейці. Наприклад, складалося враження, що взагалі не мерзнуть: на вулиці холодно, а вони запросто сідають на асфальт. До речі, багато кореянок заздрило нашим дівчатам через їх довгоногість. (Сміється. – Авт.)

А щодо курйозів, то був один цікавий випадок. Якось нам сказали, щоб усі європейці, які працювали в парку, пофарбувалися нажовто. Корейці чомусь уважали, що ми всі обов'язково маємо бути білявими. Тож навіть 40-річні музиканти мусили стати блондинами. Найвеселіше було, коли перефарбувалися смагляві молдавани.

У Малайзії ми були VIP-персоналом

– Куди подалися після закінчення першого контракту?

– 2004 року повернувся додому, щоб закінчити навчання в університеті, – за фахом я математик. Згодом ще двічі поспіль прବцював у Південній Кореї, далі була робота в Малайзії, а з 2008 року – на круїзних лайнерах. Починав на італійських, а нині – на американських.

– Після Кореї працювати в Малайзії, мабуть, вже було звично?

– Не зовсім. На перший погляд, та сама Азія, але було набагато цікавіше. Та й ставилися до нас зовсім по-іншому: ми були VIP-персоналом, навіть харчувалися окремо. Півроку працювали високо в горах, у так званому місті розваг – Гентингу. Його звів дивакуватий багатій-китаєць, який викупив гору й збудував там 5 готелів, казино, парк розваг, гольф-клуб і концертний зал на 7 тисяч місць. Сюди приїжджали виступати світові зірки першої величини. Там, до речі, проходило і вручення нагород кращим акторам Болівуду – "Болівуд-Авардз".

– Чим саме займалися в Малайзії?

– Виступали у двох шоу. У великому з нами працювали артисти московського й китайського цирків. А з меншим, латино¬американським, виступали в казино. Всі шоу нам ставив колишній хореограф Рікі Мартіна, з яким було по-справжньому цікаво працювати. До речі, на роботу добиралися повітрям: до Гентингу веде найдовша в Азії канатна дорога. А внизу – джунглі, тож падати туди було не варто (Сміється. – Авт.)

– Як людині європейської культури працювати в мусульманській країні?

– Призвичаївся. Хоч це й ісламська держава, все було вільніше, ніж офіційно декларується. Адже Малайзія дуже швидко розвивається. Звісно, були деякі обмеження. Наприклад, бразильців, які ставили своє шоу на відкритому майданчику, змусили прикрити оголені частини тіла спеціальною сіткою.

Бал на кораблі

– Як сталося, що з гір потрапили на море?

– Робота на круїзних лайнерах – це зовсім інший, вищий рівень. Туди досить важко потрапити. На той час в Україні непросто було знайти інформацію, де саме відбуваються кастинги, нині вони вже більше розрекламовані. Але люди, що влаштовували відбір, якось побачили, як я танцюю, тож самі зателефонували й запропонували роботу. Продюсерська фірма розташувалася в Ніцці, і ми місяць там готували виступи. За цей час, до речі, добудовували наш корабель.

Пригадую, коли в англійському Дуврі відбулася інавгурація (морське освячення корабля), виступав знаменитий Андреа Бочеллі, запросили також і легендарну Софі Лорен. А в перший круїз вирушили тільки запрошені гості. Взяли курс на Барселону, Лісабон та Неаполь. Вже потім пішли, так би мовити, стандартні маршрути: Венеція, Барі, Катакалон, Ізмір, Стамбул і Дубровник. До речі, в останньому місті, як розповідали тамтешні люди, шалено виросли ціни після того, як туди на яхті якось заплив Роман Абрамович. – Які цікаві місця...

– Спочатку справді було цікаво, але після 33 круїзів за 8 місяців просто звикаєш. Мені ж особ¬ливо сподобалися 15-денні "мандри" фіордами Норвегії. Корабель запливав аж у глиб проток.

Побували також у найпівнічнішій точці Європи – на мисі Нордкап. Навіть сертифікати отримали, як доказ, що туди дісталися. Ніколи не забуду, який був уражений, коли там о другій ночі... світило сонце.

– А відчуття, коли кора¬бель потрапляє в негоду, па¬м'ятаєте?

– Під час останнього круїзу ми вскочили у досить важкий шторм. Вісім місяців, доки плавали Середземним морем, була гарна погода. Коли ж узяли курс на Лівію, потрапили в негоду. Страшно не було – просто не встигав про це думати. Шоу, звичайно, скасували. Але ми б і так не змогли працювати, бо половина колективу (6 із 12 чоловік) страждали через морську хворобу. Найсильніше ж хитало під час круїзу в Ісландію.

– Щоразу мали нову партнерку?

– Ні, спочатку я працював у шоу-балеті, тож у партнерці не було потреби. А коли вдруге поїхав на круїзному лайнері, повернувся до бальних танців і став працювати в парі. І справді, так і було: щоразу нова партнерка. Спочатку танцював із дівчиною з Білорусі, потім мав напарницю з Нью-Йорка, яка була уродженкою Петербурга, потім працював із киянкою... Аби вивчити всю програму, доводилося тренуватися навіть ночами.

Неаполь розчарував,  Аляска – вразила

– Мабуть, такий відпочинок можуть дозволити собі лише дуже заможні люди?

– Не зовсім так. Хоча під час роботи на останньому лайнері там справді були тільки багаті люди. Корабель елітний, тому й публіка обрана. Виглядало все так, як у фільмах про вишукане товариство. Всі новинки модної індустрії можна було вивчати з діамантових прикрас чи дорогих годинників. Каюти – по 170 квадратних метрів. Знаю, що на цьому лайнері навіть Кондоліза Райс відпочивала. Але загалом в круїзах дуже різні люди. Скажімо, ми навіть не помічали присутності на кораблі англійського лорда, бо він не потребував якоїсь особ¬ливої уваги. А от наші співвітчизники чи росіяни іноді бувають дуже зарозумілими.

– До речі, які з тих 38 країн, де ви побували, найбільше сподобалися? Чи, може, міста?

– Якщо, наприклад, порівнювати скандинавські й середземноморські держави, то перші подобаються більше, бо в них  чисто й упорядковано. Насампочатку мене вразили Венеція й Аляска. У Нью-Йорку дуже сподобалося лиш один день, а потім вже менше: всі бігають, навколо купа туристів. Для проживання, напевно, мені б найбільше підійшла Німеччина, якщо докупи все – чистоту, порядок, ціни. Скажімо, від Неаполя я чекав чогось більшого, але там мешканці якісь хитрющі. Можна було купити замість техніки – цеглину в коробці.

– А де найбільше сподобалися люди?

– Напевно, у канадській Вік¬торії та на Карибських островах. Острів'яни завжди привітні, усміхаються, вітаються, хоча живуть досить бідно, іноді й у хрущобах. А у Вікторії сподобалося, як люди ставляться до свого міста: будь-хто радо просто так розкаже історію краю, самі рекламують рідну землю. Є навіть спілка місцевих мешканців, які цим окремо переймаються. До речі, коли приїжджаю до Ужгорода, буває важко адаптуватися. Бо ж звикаєш до великих міст, до їх ритму – а тут ніхто нікуди не поспішає.

– Ви, до речі, стежите за нашими танцівниками, за їх кар'єрою?

– Так, звичайно. Дуже радію з успіхів моїх хороших друзів Вероніки Мишко та Володі Лятова, які є топовою парою в Україні. Мене дуже тішить, що вони досягли такого високого рівня. А ще надзвичайно приємно, що в нашому місті відбувається міжнародний турнір "Ужгород опен" – взагалі чи не найяскравіша подія спортивного життя міста.

– Що плануєте в майбутньому? Вирішили, де житимете осідло?

– Тепер на короткий строк хочу виїхати на ще один контракт. А потім або повернуся додому, або залишуся за кордоном – залежатиме від обставин. Ще б хотілося побачити Австралію, Нову Зеландію, Дубаї. Наші кораблі туди плавають, тож, можливо, ці мрії ще й справдяться.

Лариса РОМАНЮК

 

22 лютого 2011р.

Теги: танці, країни, Стецик

«П’ятиповерхівки ще нема, а квартири обіцяні і Погорелову, і Ратушняку»
/ 8Закарпатці організувалися у партизанський загін
/ 4Батьки дитини, яка померла в пологовому будинку Ужгорода, вважають, що немовля підмінили
/ 1Архієпископ Феодор: «Ми готові духовно підтримати наших військових у Криму»
/ 6Закарпатський інтерн оперував поранених на Майдані
/ 3З церкви в Мукачеві вкрали мощі святих, яким дві тисячі років
/ 3Чеські медики досі не наважуються вийняти з тіла уродженця Ужгорода картеч, "отриману" на Майдані
Подорожі чоловіка-мізинчика Сабоніса
«Виношу дитину за 30 тисяч доларів»
Заробітчанські поневіряння ужгородки
На Закарпатті послуги детектива поки що не надто популярні
/ 14На Закарпатті болісно відреагували на погрози "регіоналів" закрити УГКЦ
/ 3В Ужгороді прокуратура досі не знає, чи законно влада продала аптеки
/ 1Від новорічного похмілля допоможуть швидкий секс і контрастний душ
/ 1Люди захистили від дерибану футбольне поле у Горянах
Одержимий кухнею
/ 3Новий Рік в Ужгороді, або Стриптиз Снігуроньки – від 600 гривень
/ 1Розлучені, геї, ігромани – «клієнти» закарпатських психотерапевтів
Ужгород: Замість туалетів – заіржавілі дірки
/ 15Повернулася лікарка, яка продавала дітей
Скульптурний трудоголік. Роботи ужгородця Юрія Максимовича купують попи і прокурори
У Мукачеві Будинок офіцерів руйнується, бо казначейство не дає грошей
Презервативи, Ленін і цуцик за 10 «штук»
/ 2В Ужгороді "забули" відновити покриття пішохідної частини транспортного мосту
Отрутою і ґумовими кулями. Доґгантери в Ужгороді вбивають щомісяця 5–10 собак
» Всі записи