Ветеран-прикордонник Костянтин Пивоваров розповідає «іншу правду» про війну в Афганістані

15 лютого 1989 року було оголошено про вивід радянських військ із території республіки Афганістан. Зараз ту війну вважають загарб¬ницькою акцією з боку СРСР. І тому не всі, особливо молоде покоління, розуміють, чому потрібно віддавати честь тим, хто  воював на чужій території. Насправді багато фактів про афганську трагедію залишаються і досі невідомими. Саме про це розповів ветеран-¬прикордонник Костянтин Пивоваров, який нині мешкає у селі Косино на Берегівщині.

У 1976 році він закінчив вище командне училище КДБ СРСР в Алма-Аті, отримав звання лейтенанта прикордонної служби, керував прикордонною заставою у передгір'ї Паміру.
У 1981 році, коли військові дії в Афганістані вже тривали, керівництво держбезпеки СРСР прийняло рішення про створення зведених бойових загонів із числа кращих прикордонників. Ці загони були не чисельними – до 100 чоловік, зате мобільними, здатними вести автономні бойові дії на території уздовж кордону. До складу одного з перших таких потрапив в Афганістан і Костянтин Пивоваров...

Охороняючи кордон із чужого боку

"Нашим завданням було створювати таку собі "буферну зону" – охороняти кордони від бандитських формувань, – розповідає він. – А ще ми мали допомагати місцевому населенню, забезпечуючи доставку гуманітарних вантажів, що надходили по лінії ООН, – продуктів, медикаментів тощо..."

Державний кордон проходив по дуже складній місцевості – гірська система Паміру, річка Амудар'я, пісок пустель, тому надійно охороняти його було вкрай важко. Прикордонники діяли чітко і злагоджено, притримуючись суворої конспірації. Солдати й офіцери не мали права носити погони чи показувати інші ознаки військових звань. Навіть афганські партнери називали їх просто по імені – "командон" Костянтин чи "командон" Сергій. Проте більшість радянських офіцерів носили вуса. Про це дізналися душманські снайпери і розпочали полювання. Надійшла команда – всім терміново позбавитись заростей під носом. Але на фотографіях, які є в альбомі Костянтина Пивоварова, він так і залишився з вусами. Чому? "Не всі прислухалися до цих порад, – розповідає він. – Це, можливо, було таке собі гусарство з нашого боку. Адже смерть і так ходила поруч із нами кожного дня. Отож і вважали: чому вже бути, того не оминути..."

– Ви володіли інформацією, що це була за війна, для чого вона?

– Як офіцер я знав ситуацію і розумів, що й до чого. І завжди точно виконував накази, адже мене вчили саме цьому – охороняти державний кордон. Хоча вже тоді виникали думки, що то можна було робити не з афганського боку, а з нашого – укріплюючи кордони, не втручаючись у справи чужої країни. Із часом ці думки тільки зміцніли.

– Якими були ваші перші враження від побаченого в Афганістані?

– Ми охороняли кордон в афганській провінції Хост, район Даркат. Коли вперше побачили, як тут живуть люди, то були дуже вражені їхньою бідністю та убогістю, на рівні середніх віків. Одночасно мене здивувала привітність цих мешканців – вони зустрічали нас не як завойовників, а як друзів. Пам'ятаю, як виходили зі своїх глиняних кибиток та виносили нам єдине, що мали – хліб-лаваш. Люди потерпали від набігів озброєних душманів, розраховували на нашу допомогу. І чим могли, ми завжди сприяли. В нашому таборі був центр цивілізації. Сюди навіть приходили народжувати, зверталися у випадку хвороби, отримували їжу, одяг.

– Чи багато було втрат у вашому загоні?

– Дуже пишаюся, що за всі три роки служби в Афганістані жоден із моїх підлеглих не загинув. Було чимало небезпечних ситуацій та сутичок, але Бог милував...

– Чи пригадуєте ситуацію, коли ви були на волосинці від смерті?

– Під час однієї з самостійних операцій солдати місцевої афганської міліції та безпеки потрапили у засідку. Саме в цей день ми з одним нашим офіцером зайшли у їх форт. І якось забули про засоби власної безпеки, залишившись без прикриття. Перше, що кинулося у вічі, – з десяток трупів афганських вояків біля одного з будинків. Місцеві, побачивши нас, раптово схопили автомати і встромили дула нам у живіт. Вони кричали, звинувачуючи нас у смерті своїх родичів та друзів. Ось тоді ми вже подумки попрощалися з життям... І якби в цей момент не вибіг афганський офіцер на ім'я Вазир, то до нашого табору ми б уже живими не повернулися. Він буквально відвоював нас від очманілої юрби за допомогою прикладу. З Вазиром ми стали близькими друзями...

Останні "афганці", яких забули привітати...

У 1987 році Костянтин Пивоваров із перервою у шість років знову потрапив до Афганістану. Цього разу у складі діючої мотоманеврової групи. Ці мобільні загони чисельністю до 500 чоловік мали на озброєні БТРи та БМП і проводили мобільні швидкі операції щодо захисту кордону.

– Пісок, страшна спека до 50 градусів у тіні, зариті у пісок бліндажі й ангари для техніки, – розповідає Костянтин Пивоваров, – усе нагадувало мені фільм "Біле сонце пустелі". Наша база була розташована за декілька десятків кілометрів від кордону та мосту Хайратон через Амудар'ю. Саме через нього виводили радянські війська з Афганістану. Наша мотоманеврова група відповідала за безпеку колон армії, яка виходила, очищаючи територію від добре озброєних формувань.

І, нарешті, 15 лютого 1989 року на мосту Хайратон відбувся мітинг, коли генерал, командувач діючої армії Громов мовив знамениті слова: "За моєю спиною не залишилося жодного радянського солдата!" На жаль, це було не так...

– Хто ж вийшов з Афганістану останнім?

– Коли генерал Громов виголошував промову, наша 4-а мотоманеврова група Термезького прикордонного загону, де я був начальником штабу, тільки готувалась вирушити у путь. Генерал забув сказати про тих, хто весь час прикривав військових, забезпечуючи вихід.
Розповідає Тетяна Пивоварова: "Ми, дружини офіцерів, чекали біля мосту своїх чоловіків. Повсюди були транспаранти, прапори, квіти. Сюди, мабуть, зігнали практично весь Термез. Але ось війська пройшли, міст став вільним. Ми попрямували у бік КПП, аби дізнатися, де ж наші чоловіки. Нічого не пояснюючи, нас усіх закрили в невелику будку, аби не привертати увагу іноземних журналістів. Але було пізно – репортери почали нас фотографувати. Тоді все і відкрилося. Про те, що саме прикордонні війська, ризикуючи життям, останніми вийшли з тієї війни. О 15.00 вони проїхали через міст, не збавляючи швидкості. Їх не зустрічали з квітами і вітаннями. Пам'ятаю, напекла пиріжків, думала, зустріну Костянтина, обійму..."

Ось так дружини офіцерів стали причиною того, що про останніх "афганців" дізналися іноземні журналісти і весь світ. У радянській пресі про це написали дуже стисло. Хоча загін прикордонників складався з 362 чоловік, 98 одиниць техніки і розтягнувся на півтора кілометра.

Розповідає Костянтин Пивоваров: "На цьому співпраця з афганською владою не припинялася. Ще декілька місяців я супроводжував гуманітарні вантажі на територію Афганістану. Двічі перетинав кордон. Це були звичайні вантажні колони. Ми їхали у цю країну вже без зброї, без форми, з цивільними документами...

Уже потім дізналися, що багато хто з наших друзів з афганської міліції та органів безпеки був розстріляний або репресований. Деякі пішли до душманських загонів, інші втекли у Європу, частина знайшла захист у Радянському Союзі. Про долю мого друга Вазира, афганського офіцера, мені нічого не відомо. Кажуть, що йому таки вдалося врятуватися і він опинився у Німеччині. Але ми з ним більше ніколи не зустрічалися..."

За забезпечення виведення військ майор Костянтин Пивоваров був нагороджений орденом Червоної Зірки, а також відзнаками республіки Афганістан.

Ми не були окупантами...

"Відтепер 15 лютого для мене – день пам'яті, – каже прикордонник. – Важкий день, коли вкотре напливають спогади про непростий відтинок мого життя. Згадую про друзів, з якими ділився хлібом і водою у пісках чужої країни. І ще – очі людей, яких ми залишали на тому березі, коли йшли геть...
Тепер можу сказати, що ця війна була великою авантюрою радянського уряду. Це була спроба ціною людських життів довести всьому світові міць Радянського Союзу та його місце у системі світової геополітики. Тепер я впевнений, що ми мали допомагати народу Афганістану тільки у гуманітарному аспекті, паралельно захищаючи та укріплюючи державний кордон. А не лізти з вогнем і мечем на чужу територію, прикриваючись питанням безпеки...

Олександр Ворошилов

Теги: Афганістан, війна, прикордонник, ветеран

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати