Василь Потокі: «На чемпіонаті світу фаворитом не був»

Нещодавно в Мілані закінчився 18-й чемпіонат світу з гирьового спорту. Загальнокомандне перше місце посіли українські спортсмени, які, що не рік, досягають вищих і вищих результатів. Приємно, що серед тріумфаторів і закарпатець – студент 5-го курсу УжНУ Василь Потокі, котрий виборов світову корону в змаганні юніорів. Про чемпіона й загалом розвиток цього виду спорту на Закарпатті – в нашому матеріалі.

Такий тріумф Василя став несподіванкою для тренерів національної збірної та функціонерів Федерації гирьового спорту. Адже наш атлет посів цього року лише 3-є місце на чемпіонаті України й не вважався лідером навіть національної команди. Втім для наставників переможця це досягнення не стало громом із ясного неба. Як пояснює Андрій Федорішко, керівник секції атлетизму в УжНУ (де й займається Василь Потокі), – це спортсмен високого рівня з серйозними здобутками.
 
Василь вигравав Кубок України, ставав срібним призером віт¬¬¬чизняної першості, а 2008-го спромігся на бронзу чемпіонату світу серед юніорів. Минулий сезон (тобто другу половину 2009-го та частину 2010 року) Потокі через серйозну травму пропустив пов¬ністю. І чемпіонат України, де здобув бронзу, став першим серйозним турніром, на якому спортсмен лише набирав форму й готувався до наступних стартів. На першості ж світу зумів постати у всій красі: встановити особистий рекорд в одній із вправ і виграти юніорське золото.
 
Про перипетії змагання й плани на майбутнє розпитували вже самого спортсмена.

– Василю, розкажи спершу, як зацікавився гирями й коли почав серйозно ними займатися?

– Змалечку любив силові види, але серйозно займався спершу ли¬ше боротьбою. У років 17 (досить пізно як для початку! – Авт.) спробував гирі, повправлявся й почав одразу показувати непогані результати. Вирішив продовжити – і єдиноборства відійшли на другий план.

– Найімовірніше, перетягнули й надихнули тебе займатися гирями тренери... Хто був першим?

– – Від початку й донині моїм тре¬нером є Олександр Марчук. Саме з ним і дійшов до перших трофеїв і серйозних розрядів (кандидат у майстри спорту). Також великий внесок у моє зростання як спортсмена зробив голова обласної федерації паверліфтингу Андрій Федорішко, котрий керує секцією атлетизму, де я займаюся протягом 5 років.

– Як узагалі проходить тренування силовика-гирьовика?

– Загалом підготовка розбита на 2 напрямки. Тренуюся в будні щодня. Але в понеділок, середу й п'ятницю – акцент на силовій частині й розвитку спеціальних м'язів. У класичному гирьовому спорті є 2 основні вправи: поштовх і ривок. У першій працюють переважно трицепс (плечовий пояс) і ноги, а в ривку головне навантаження йде на спину, трапецієподібний м'яз і передпліччя. Відповідно качаються потрібні м'язи. А от у вівторок і четвер – загальна фізична підготовка (щоб не перенавантажувати м'язи) – бігаю кроси.

– Розкажи трішки про перебіг змагання, з яким настроєм та в якому статусі на нього їхав?

– У мене завершується процес відновлення від травми. І на чемпіонаті України я був лише третім. Тож на світову першість їхав, не знаючи, на що настроюватися й розраховувати. Втім, уже мав досвід такого змагання, тож ніякого мандражу не було. Але перша вправа (поштовх) далася мені не дуже добре. Після неї я досить серйозно відставав від конкурентів – на  25–26 балів. Тому вже навіть не розраховував потрапити бодай на п'єдестал.

– У другій вправі ти зміг пересилити себе чи суперники дали слабинку?

– І те, й те. У ривку я встановив особистий рекорд. А суперники не показали серйозних результатів: я був переконаний, що на такому рівні атлети значно краще виступ¬лять у ривку! Тож за сумою балів двоборства саме в мене виявився найкращий результат.  

– Які дальші плани в чемпіона світу?

– Передовсім це розрядні нормативи. Нині маю звання майстра спорту. Наступний щабель – майстер спорту міжнародного класу. Для цього слід набрати на одному зі змагань дуже високу суму балів у двоборстві – 245. Поки що мій рекорд – 196. Тож є над чим працювати. Ну й фінальна мета – вийти на дорослий рівень,  виграти першість України й позмагатися за корону чемпіона світу. В ідеалі, якщо помріяти, хочеться зібрати всі можливі титули, плюс звання заслуженого майстра спорту (державне звання, що присуджується після 2 перемог на чемпіонатах світу серед дорослих. –  Авт.).

* * *

Втім, хоч Закарпаття й має такого зіркового й перспективного спортсмена, сам стан справ у цьому виді в нас досить невтішний. На серйозному рівні функціонують лише осередки у Виноградові та Ужгороді. Причім в обох містах гирьовий спорт – лише частина секції силовиків-важкоатлетів. Відповідно, тільки два ентузіасти-тренери переймаються гирями: це вже згадувані Марчук і Федорішко. Останній пояснює, що в цьому спорті дуже важко виховувати спортсменів, які показуватимуть високі результати, бо сам вид не входить ні до олімпійської програми, ні до програми Всесвітніх ігор (еквівалент Олімпіади для неолімпійських видів спорту. – Авт.), ні навіть до універсіад чи спартакіад України. Обласної федерації та чемпіонату як такого не існує.

Міряються силами гирьовики лише в профспілкових та міжгалузевих змаганнях. Тобто масовість є: не перевелися ще силачі, котрі можуть підняти 32- чи 24-кілограмові гирі. Але про якісь рекорди чи результати на всеукраїнському рівні не йдеться. Єдиним спортсменом, котрий може захищати честь нашого краю на міжнародному рівні (крім Василя Потокі), є... дівчина Наталія Шкварну (майстер спорту міжнародного класу!), котра вже ставала призеркою світової першості серед юніорок. Втім вона, хоч і виступає за нашу область, тобто приносить бали до заліків на рівні Міністерства, але сама родом не із Закарпаття й сформувалася як спортсменка не у нас. 

Крім того, у самій всеукраїнській федерації стався розкол.  Національна федерація притримується класичних видів вправ та відкидає варіації. А новостворений Союз майстрів-гирьовиків вигадує й вигадує різноманітні види та підвиди вправ, категорій тощо. Мета ніби й хороша – урізноманітнення, але насправді виходить так, що у кожної нововигаданої вправи лише кілька спеціалістів. Тому й бачимо смішну картину: на "всесвітні" змагання Союзу гирьовиків  приїжджають представники всього кількох країн, а зі 140 учасників 120 стають чемпіонами в певних видах, без медалей не вертається ніхто!            

Єдиним сформованим в області заняттям, що має стосунок до гир, є жонглювання, яке вже роками культивується у Виноградові. У Севлюші навіть провели... чемпіонат світу серед чоловіків і жінок! Це сталося 2007 року. Хоча слово "світ" у гирях умовне: цей вид найбільше культивується в країнах пострадянського простору, тож і гео¬графія чемпіонатів відповідна, а медалі розподіляються переважно між Україною й Росією.  

Жонглювання гирями принес¬ло області не одну медаль на міжнародних змаганнях, а найвідомішими в цій сфері досі залишаються Ілдіка Булеза (зібрала всі можливі трофеї України, Європи та світу, причім по кілька разів) та Анжеліка Химинець і Вікторія Черничко – чемпіонки світу у вагових категоріях до 55 та 50 кг  відповідно. Втім жонглювання не визнається класиками гир як вид спорту. Кваліфікується більше як шоу, мистецтво, де важливіша техніка, ніж сила. Тобто силовим видом жонглювання не назвеш.  І все ж приємно, що не лише міцні чоловіки ки́вають гирі, показуючи силу, а роблять це й досить тендітні жони, доводячи, що не силою єдиною можна приборкати таку вагу.  

Ростислав Рогожа
 

Теги: гирьовий, спортсмен, Потокі

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати