50 «пальців» Вікторії Свалявчик

оркестр, симфонічний, Вікторія свалявчик

Симфонічному оркестру Закарпатської філармонії у грудні виповниться 5 років. Для музичного колективу це не бозна-що. Але, завдяки молодому талановитому диригенту Вікторії Свалявчик, музикантам за короткий час удалося зробити дуже багато.

Сама тільки географія солістів, запрошених до співпраці, вражає. Музиканти з Фінляндії, Японії, США, Італії, Мексики радо приїжджають до Ужгорода, щоб зіграти разом із нашим колективом. Вікторія Свалявчик розповіла "Замку" про те, чи важко керувати цілим оркестром із півсот¬ні музикантів.

Диригувала оркестром ще студенткою

– Вікторіє, ви стали диригентом симфонічного оркестру одразу після його створення? Не страшно було такій молодій керувати великим колективом?

– Справді, мене взяли сюди на роботу 2005 року ще студент¬кою – була на 5 курсі Львівської консерваторії. Не скажу, що дуже боялася, бо мені було страшенно цікаво. Училася на фортеп'янному відділі, а як стала паралельно опановувати науку й на диригентському, – мене це од¬разу захопило. Пригадую, ще студенткою якось диригувала в Палаці "Україна" – незабутнє враження. Коли всі оркестранти дивилися тільки на мене і "йшли" за моїми руками. Оцей момент повного контакту так схвилював, що, вийшовши за куліси, я заплакала.

Саме безпосереднє спілку¬ва¬ння з людьми найбільше й приваблює. Адже в оркестрі чимало музикантів, кожен зі своїм характером, статусом. Мені, студентці, було дуже цікаво, як то – працювати з такими людьми. З одного боку, я була своя, бо тут усі мої викладачі, ілюстратори, концертмейстери, у яких училася в музичному училищі. А з іншого – от зроби зауваження народному або заслуженому артисту України чи керівникові камерного оркестру. Навіть якщо це не зауваження, а порада, однаково трохи незручно.

– Ви авторитарний керівник чи демократичний? На репетиціях сваритеся?

– Звичайно, я прислухаюся до думки музикантів. Але кожен із них має свою партію, за яку й відповідає. Я ж маю об'єднати всіх 50-х в одне ціле, відповідаю за загальну картину. Тому й мотаю на вус поради музикантів, коли це стосується конкретних інструментів. Оркестр – єдиний організм. Пальці піаніста видобувають гармонійний звук з фортеп'яно. А мої пальці – це оркестранти, якими маю зробити музику. Тому намагаюся не сваритися, не є прихильницею диктаторського способу керування. Тим більше, що й потреби нема: у нас чудовий колектив, освічені, талановиті музиканти. Та й просто хороші люди.

– Який середній вік оркестрантів?

– Найстаршому – за 70, а наймолодші – це студенти 1–2 курсу консерваторії. Одне слово, представлені різні вікові категорії.

– Поясніть, будь ласка, чому диригент на початку кожного концерту подає руку першій скрипці?

– Тому що це права рука диригента, концертмейстер усього оркестру. Ця людина має досить багато своїх окремих обов'язків.   І якщо тандем диригент – перша скрипка хороший, то проблем у колективі взагалі не має бути. Наприклад, у нас перша скрипка – керівник камерного оркестру Закарпатської філармонії Владислав Юрош. І я дуже багато раджуся з ним стосовно програми.

– У деяких іменитих диригентів є звичка ламати паличку через пристрасті. Ви колись ламали?

– Ні, але інколи хотілося. Про¬те не бачу в тому сенсу. Диригенти, які працюють з відомими колективами, може, й мають на те причину. Адже за їх роботу добре платять, тож, коли хтось із музикантів, умовно кажучи, бере не ту ноту, його спочатку попереджають, знімають гроші з гонорару, а далі вже можуть і попросити з оркестру. У нас люди поки що (і на жаль) трудяться за сумісництвом. Тому намагаємося працювати так, аби всі приходили на роботу із задоволенням, щоб оркестр жив, розвивався. Бо ж, якщо людина ставитиметься до такої роботи, як до рутини, про яку творчість можемо говорити? Та сподіваємося, що згодом музиканти зможуть працювати на постійній основі. Маємо добру підтримку нашої філармонії.

– У вас не виникало бажання податися за кордон, адже ставлення до диригентів й умови праці там значно кращі, ніж в Україні?

– Я мала можливість залишитися у Львові, в Оперному театрі, навіть пройшла співбесіду. Але коли говорила з директором, він мені просто сказав: "Дівочко, там же стоять вовки на сцені, всі заслужені, всі великі, що ти з ними вдієш?" На той час я вже керувала студентським оркестром в Ужгородському училищі. Тож вирішила повернутися додому, бо хтось має працювати й тут. Тепер маю в Ужгороді родину, сина, тож, якби пропонували працювати за кордоном, було б важко зірватися з місця.

– Як чоловік сприймає ваше заняття? І чи пишається вами?

– Колись дівчата з оркестру зауважили: твій чоловік приходить майже на кожен концерт, та ще й обов'язково з квітами. А я спочатку якось і не зважала на це. Справді, він мене дуже підтримує й розуміє. А щодо того, чи гордиться, наведу вам такий суто жіночий приклад. У мене є коротка сукня, яку не можу вдягти на роботу, бо в нас є певний дрес-код. А вона – його улюблена. Тож чоловік сам мене просить, аби я при нагоді її вдягла (сміється. – Авт.). Так що, думаю, справді мною пишається.

– Чи багато власного бачення вкладає диригент у музичний твір?

– Знаєте, це як вірш: кожен прочитає його по-різному. Хтось пробубнить, а хтось вкладе всю душу. Так і тут. Ноти ж одні, а от як ти їх прочитаєш – то вже інша річ. Моє завдання – разом із оркестром ці ноти одухотворити. Тому зазвичай буває так: оркестр той самий, але у двох різних диригентів твір звучатиме неоднаково.

Виходжу на сцену – і хвилювання зникає

– Завжди було цікаво: у вас не болять руки після роботи, адже вони весь час у русі?

– Зазвичай ні, хіба що в перші дні після відпустки, бо м'язи відвикають. Значно більше виснажуєшся психологічно. Півторагодинний концерт знесилює, хоч я й не є прихильником експресивної манери поведінки на сцені. Деякі диригенти мають такий стиль, але мені видається, що це більше манірність. Тому намагаюся акцентувати увагу не на власній поведінці, а на роботі. У нас навіть є таке прислів'я: "Нема поганих оркестрів, є погані диригенти". Якщо маєш контакт із колективом, причому майже на інтуїтивному рівні, то можеш використати мінімум жестів. Але всім своїм єством показати музиканту, що він має зробити, аби це обов'язково було зроблено саме так і не інакше.

– Ваш батько – відомий закарпатський художник. Цікаво, як сім'я відреагувала на те, що ви пішли в музику?

– Ой, вони тільки тут мене й бачили, тому ніхто не брався робити з мене маляра. Але, направду, і я себе не бачу ніде інде. Навіть якщо під вечір стомлююся і виникає думка, що завтра вже не хочеться йти на роботу. Бо коли приходжу наступного дня і стаю перед оркестром, усю втому мов рукою знімає.

– Ви працюєте із запрошеними музикантами, а з ким  було найцікавіше?

– Кожен з них цікавий по-своєму. Але завжди дуже приємно мати справу з Йожефом Ермінем, моїм колишнім викладачем на фортеп'янному відділі. Він прекрасний піаніст, музико¬знавець, відомий і в нас, і за кордоном. Та, незважаючи на відоме ім'я, зав¬жди радий запрошенню попрацювати з нашими оркестром. Я дуже багато чого в нього навчилася й досі вчуся.

– Після стількох концертів ще хвилюєтеся, коли виходите на сцену?

– Кожен музикант хвилюється, і неважливо, укотре в житті  виступаєш. Якщо неспокій зникає, значить, уже атрофовані почуття – і тоді це не творчість. Інша річ, що все має бути в розумних межах. Особисто я починаю хвилюватися за кілька годин до концерту, але тільки-но виходжу на сцену – збентеження зникає. Намагаєшся все добре зробити, і вже не до дрижаків. А ще перед самим виходом кажу оркестрантам: "З Богом"!

– У якому музичному стилі вам найцікавіше працювати?

– Поки що я в такому віці, якому властивий пошук, тому мені цікаво спробувати все. Однаково захопливо працювати як над Моцартом чи Бетховеном, так і над обробкою творів наших композиторів чи якоюсь сучасною музикою.

Загалом майже кожен концерт для нас як еволюція. Нова програма завжди складна. Наприклад, ще два роки тому ми б не взялися за те, що граємо нині. Але з кожним новим виступом потроху ростемо. Тому беруся за все. Дуже люблю Чайковського. Ми вже виконували його твори, а тепер хочу, аби ми зіграли увертюру "Ромео і Джульєтта" цього композитора – 2 роки тому я й подумати про таке не могла.

– Як ставитеся до співпраці симфонічних оркестрів із популярними виконавцями? Не хочеться й собі поекспериментувати?

– Якби мені таке запропонували, я б радо погодилася. До речі, один із моїх улюблених дисків – альбом гурту "Металіка" з симфонічним оркестром. Це поєднання виявилося надзвичайно вдалим. Звучить – казково. Коли спілкуюся з іншими музикантами, то завжди прошу й нам щось схоже підшукати – гурт, який захотів би зробити такий експеримент у нас. Ця робота, звісно, досить складна, але у висліді дає надзвичайно цікавий ефект.

– Нині над чим працюєте?

– На осінь маємо готову програму. Декілька концертів буде вже в жовтні в Ужгороді та Мукачеві. А на Різдвяні свята хочемо зробити концерт Штраус – Гала. Люди півроку відпрацювали, і прагнемо створити для них справжній різдвяний настрій, аби пішли на новорічні канікули піднесені. А цей твір тут якраз дуже підходить – музика весела, світла, хоча й досить складна у виконанні. Взагалі Штрауса, незважаючи на видиму легкість, дуже важко зіграти – складно досягти власне цієї легкості у виконанні.

Хоча, з іншого боку, немає простих композиторів. Є ті, яких зробити легше. Буває й так, коли здається, наче все дуже просто й зрозуміло написано, а от передати стиль майстра дуже важко. Наприклад, Моцарт. Прочитати його загалом не важко, а от зіграти так, як треба, досягти того особливого штриха – вельми непросто. Щоб це була не лише гарна музика, а музика Моцарта. Тому трохи боюся за нього братися. 

 Лариса Романюк, ЗІА "Простір"

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати