Андрій Едельман:"Життя фотографую на ходу"

Закарпатець-фотограф - про те, як став європейцем і вивчив п'ять мов

Андрій  Едельман:"Життя  фотографую на ходу"

Зустріти  давнього знайомого, якого не бачив з десяток років, завжди цікаво. Є про що згадати, дізнатися, як склалося життя… І мені приємно було випадково у натовпі на центральній площі у Берегові розгледіти знайоме обличчя, яке важко сплутати з іншим. Цю невтомну людину з фотоапаратом в Ужгороді добре знають – Андрій Едельман завжди робив світлини для багатьох найбільших закарпатських газет 1990-их – "Закарпатської правди", "Фесту", "Карпатського краю".

Цього року Андрію виповнюється 50. Карколомної  кар’єри він не зробив, але залишив  по собі добру згадку – не стільки  за свою фотомайстерність, скільки  за свій незламний оптимізм. Ніколи, здається, і не мріяв стати знаним фотохудожником – його цікавить більше саме життя у своєму темпі, аніж ефемерна слава, яка сьогодні є, а завтра зникне, як тінь… 

"Життя  – цікава річ, кожен із нього бере своє, – посміхається він. – У той час, коли Сергій Ратушняк вперше балотувався на голову міста, я жартував, що треба було і мені висунути свою кандидатуру. Бо хто тоді знав Ратушняка? А Едельмана знали всі! З нинішнім мером Ужгорода ми вчилися в одній школі й працювали на одному заводі. Щоправда, я був на "Турбогазі" простим робітником, а він створив в одному з цехів свій перший кооператив… Однак не жалкую, що так склалося моє життя".

Нині  фотограф мешкає одразу в двох містах – угорському Солноку, де живуть його батьки, та у Празі, де працює… консьєржем у мотелі. Але назавжди залишається людиною, щиро закоханою в Закарпаття. І невиправним оптимістом.

– Андрію, розкажи про себе. Бо скільки  років знайомі, а я практично  нічого про тебе не знаю.

 – Це довга історія. Дідусь був до війни досить заможним підприємцем у Кошице – мав власну невелику фабрику з виробництва солодощів. Фірмові цукерки "Лола" – це перші вафлі у шоколаді, й назву свою отримали на честь моєї тітки.

Бабуся  була родом із Виноградова, а брат дідуся одружився із її сестрою. Ось так і поріднилися дві сім’ї. Однак війну не пережили. Дідусь помер буквально за день до визволення концтабору від виснаження і голоду. Бабуся померла у Німеччині, куди її вивезли на примусові роботи. Але мій тато, тоді підліток, вижив і повернувся додому... За іронією долі батьки назвали його Адольфом. Це було цілком пристойне довоєнне єврейське ім’я. Коли він повернувся у Кошице, то побачив родинний будинок у суцільних руїнах – не залишилось там ані вікон, ані дверей – загалом, нічого. Батька взяв до себе колишній працівник дідусевої фабрики. А десь через рік він почав розшукувати своїх родичів – дізнався, що в Ужгороді живе його рідний дядько. Ці пошуки виявилися вдалими, але закінчилися досить несподівано – кордони намертво закрилися і батько залишився на Закарпатті. Де народився і я...

– Як ти захопився фотографією?

– Одним із найцінніших подарунків, які я мав у житті, був старий фотоапарат відомої фірми "Балда", німецький, із розсувним міхом. Він  і досі стоїть на почесному місці  вдома. Спочатку, тобто до армії, я  лише фотографував, а батько проявляв плівку. Згодом влаштувався на завод "Більшовик". Моє хобі стало у нагоді – запрошували на різні заходи. А одного разу познайомився із Юлією Петрівною Зейкан. Вона запросила мене до редакції "Закарпатки", де я із задоволенням працював позаштатним кореспондентом – аж до розпаду Союзу. Однією з перших газет незалежної України була новинка "Карпатський край", редактором якої став відомий закарпатський письменник Іван Долгош (автор роману "Колочава". – Авт.). "Ти хочеш у нас працювати?" – запитав мене. "Не знаю, чи впораюся…" – відповів я. Редактор до мене претензій не мав – виділив навіть окреме приміщення. Однак газета проіснувала недовго – Іван Іванович помер від інфаркту…

Батьки  згодом переїхали в Угорщину. Тато (за освітою філософ, викладав в ужгородському університеті) нині пише наукові праці з історії євреїв Закарпаття, одна з книг вийшла за кошти музею Голокосту в Ізраїлі. А мені дуже важко було влаштуватися на чужині, і насамперед через те, що не знав угорської мови. Більше подобалася Прага – там живуть мої тітки. Тому й опинився там – працював у журналі "Празькі вогні", газеті "Руська Чехія". Досі вважаюся їхнім позаштатним кореспондентом.

– Чим займаєшся зараз? 

– Працюю у маленькому празькому готелі, хоча паспорт маю угорський. До речі, нещодавно став членом спілки журналістів Чехії і цим дуже пишаюся. Вважаю себе просто європейцем – знаю п’ять європейських мов. Такі вимоги життя.

– Як склалося твоє особисте життя?

 – Якось не склалося. Мав кохану жінку, вже все йшло до весілля, однак тут мої батьки вирішили поїхати… А я вагався. Тож вона вийшла заміж за мого друга. Безглуздо якось вийшло. Визнаю – сам винен. Однак наперед передбачати не вмію. Тим паче у 34 роки вважав, що все життя ще попереду…

– І що плануєш робити далі?

– Звісно, як і будь-якому фотографу, мені слід зробити свою виставку. Однак знаю, що у цій царині зараз нічим уже не здивуєш. Хоча, можливо, комусь буде цікаво подивитися на світ моїми очима.

– А який він, на твою думку?

 – Сучасний  світ?.. Він зараз дуже динамічний, швидкий, у постійному русі. Тому і мій фірмовий стиль – це зйомки на ходу. Просто йду по вулиці і знімаю людей у їх повсякденному житті… Цікавить мене і тема єврейського життя Ужгорода. Можливо, я колись це зроблю – таку виставку.

 – Однак євреїв тут залишилося не  так і багато…

– Але вони таки є. Знаєш, якось першому прем’єр-міністру Ізраїлю Бен-Гуріону сказали: "Ви знаєте, у вас у кнесеті такі неспокійні євреї – і кричать, і сваряться, ніяк згоди не дійдуть". "Але інших у мене немає", – відповів той. Достатньо і тих, хто залишився. 

Підтримую зв’язки з колишніми ужгородцями  через Інтернет. Знайшов режисера Лева Луцкера та його сестру Беллу. До речі, вона зараз знімається у  телерекламі ковбаси у Німеччині. Ось так буває.

 – Якісь цікаві випадки із життя пригадаєш? 

– Із фотографією у мене пов’язано багато курйозів. Якось мій знайомий Степан Лендєл запитав: пам’ятаєш, ти фотографував Володимира Кличка? Я здивувався: адже ніколи не бачив жодного з братів, хіба по телевізору. І ось Степан мені показує знімок, а на іншому боці – справді, моя печатка. Виявляється, що молодший Кличко десь у 15-річному віці був в Ужгороді, де відбувалися юнацькі змагання з боксу. Тому вважаю, що фотографія ніколи не помирає, вона як жива матерія: чим старіша – тим цікавіша.

Чи вдалося тобі здійснити свою заповітну мрію? 

– Що потрібно нам у цьому житті  – бути багатим і щасливим? Усе  залежить від самої людини. Мені головне просто жити. І фотографувати. Прикро було дізнатися, що більшість  моїх однокласників уже пішли з життя… І я теж минулого року переніс операцію – через інфаркт. Але тепер знову, повний сил та енергії, мрію подивитися світ, бо нарешті з’явилася така можливість. У планах уже цього року – Ізраїль і, можливо, Америка, а далі – по колу. Цей кругосвітній вояж почав, як бачиш, із Закарпаття. Приїхав разом із членами фото-клубу Солнока – показую їм наш чудовий край. Сюди, мабуть, і повернуся врешті-решт. У мене і  квартира залишилася на вулиці Шопена, вирішив її не продавати. Про всяк випадок…

Олександр Ворошилов. Фото автора

"Старий Замок Паланок", Закарпаття онлайн.ЗМІ Закарпаття
01 липня 2010р.

Теги: Андрій Едельман, фото, виставка, фотографія

«П’ятиповерхівки ще нема, а квартири обіцяні і Погорелову, і Ратушняку»
/ 8Закарпатці організувалися у партизанський загін
/ 4Батьки дитини, яка померла в пологовому будинку Ужгорода, вважають, що немовля підмінили
/ 1Архієпископ Феодор: «Ми готові духовно підтримати наших військових у Криму»
/ 6Закарпатський інтерн оперував поранених на Майдані
/ 3З церкви в Мукачеві вкрали мощі святих, яким дві тисячі років
/ 3Чеські медики досі не наважуються вийняти з тіла уродженця Ужгорода картеч, "отриману" на Майдані
Подорожі чоловіка-мізинчика Сабоніса
«Виношу дитину за 30 тисяч доларів»
Заробітчанські поневіряння ужгородки
На Закарпатті послуги детектива поки що не надто популярні
/ 14На Закарпатті болісно відреагували на погрози "регіоналів" закрити УГКЦ
/ 3В Ужгороді прокуратура досі не знає, чи законно влада продала аптеки
/ 1Від новорічного похмілля допоможуть швидкий секс і контрастний душ
/ 1Люди захистили від дерибану футбольне поле у Горянах
Одержимий кухнею
/ 3Новий Рік в Ужгороді, або Стриптиз Снігуроньки – від 600 гривень
/ 1Розлучені, геї, ігромани – «клієнти» закарпатських психотерапевтів
Ужгород: Замість туалетів – заіржавілі дірки
/ 15Повернулася лікарка, яка продавала дітей
Скульптурний трудоголік. Роботи ужгородця Юрія Максимовича купують попи і прокурори
У Мукачеві Будинок офіцерів руйнується, бо казначейство не дає грошей
Презервативи, Ленін і цуцик за 10 «штук»
/ 2В Ужгороді "забули" відновити покриття пішохідної частини транспортного мосту
Отрутою і ґумовими кулями. Доґгантери в Ужгороді вбивають щомісяця 5–10 собак
» Всі записи