Заячий десант на Говерлі

Утім, як показав час, природа не дуже терпляча до такого агресивного втручання людини та згодом усе одно вносить свої корективи. Потрапило під таке «покращення» і Закарпаття. Так свого часу на території області намагалися акліматизувати різноманітних представників фауни. Не властиві нашим водоймам рідкісні промислові види риб та гірські муфлони, єнотовидні собаки та кам’яні куріпки з різних причин так і не облюбували наш край. Інші ж, навпаки, не просто прижилися, а ще й змогли витіснити з місць існування споріднені їм аборигенні види.

Про те, до чого може призвести таке втручання та чим може обернутися поліпшення природи, розповів «Замку» кандидат біологічних наук, доцент УжНУ Людвіг Потіш.

20 мільйонів ікринок

Інтродукцію, або переселення окремих видів тварин за межі їхнього природного ареалу та їх пристосування до нових умов на Закарпатті практикували ще до часів СРСР.

Зокрема, акліматизацію риб у карпатських водоймах розпочали ще на початку минулого століття, коли до нас вперше завезли райдужну форель. Спочатку її розселили у гірських річках, пізніше стали розводити штучно і вирощувати як товарну рибу. А в 1930 році зробили першу спробу розселити у гірських водоймах Закарпаття форель озерну. Втім, у 1982-му році у книзі «Риби закарпатських водойм» пишуть, що на той час ця рибка зосталася в обмеженій кількості тільки в Синевирському озері. Однак популяція таки акліматизувалася, тож форель озерну можна було використовувати для подальшого розмноження і розселення. Також у 1957-59-х роках у Тереблянське водосховище випустили для акліматизації мальків омуля, сига та сванської форелі. Але рибки знову ж таки прижилися слабо, бо водойма технічно не була для цього підготовлена.

У 80-х роках минулого століття у господарствах виробничого об’єднання «Закарпатліс» та Закарпатського рибокомбінату штучно інкубували ікру гольця, а мальків потім випускали у водойми. Рибу завезли на територію області у 1977-му році, і перші результати штучного розведення були задовільними.

До речі, ще не так давно саме форелеві господарства Закарпаття працювали на чималих обертах. Так, наприкінці 70-х потужність інкубаторів лососевих риб усіх закарпатських господарств становила близько 20 мільйонів ікринок.

За словами Людвіга Потіша, разом із такими «легальними» видами до наших водойм потрапляли і геть випадкові. Зокрема, коли організовувався закарпатський рибокомбінат, мальків завозили з різних точок країни, у тому числі з великих рибокомбінатів із Далекого Сходу. І, наприклад, разом із білим і чорним амуром, звичайним і чорним товстолобиком до нас тоді потрапив амурський чебачок.

Сьогодні ж в область майже нічого нового, принаймні організовано, не завозять. Власне риборозведення в краї розвивається досить хаотично. А ті види, яких час від часу пробують приживити у карпатських водоймах, наприклад, швидкоростучого американського сома, на думку Людвіга Потіша, у нас навряд чи вкореняться. 

Натомість нині у деяких річках надибаєте справжніх екзотів. Зокрема, пояснює науковець, у теплу пору року можна побачити у проточній воді… акваріумних рибок. Люди кудись від’їжджають, або просто втрачають інтерес до хобі, от і випускають домашніх рибок у річку. Однак мечоносці, або гупі, виживають за наших кліматичних умов влітку, але з настанням холоду, звісно, гинуть.

Існує досить багато природних каналів розселення риб і земноводних, які не підконт­рольні людині. Наприклад, на лапках перелітних водоплавних птахів заноситься у наші водойми «іноземна» ікра. Не завжди поява чужинців минає для місцевої природи безслідно. Скажімо, наразі незрозуміло, яким шляхом потрапив до нас американський сонячний окунь – нешкідлива і дуже гарна рибка. Але в якийсь момент процес розмноження цього виду вийшов із-під контролю. Як пояснює Людвіг Потіш, майже одразу після його появи відбувся популяційний вибух. Окуні почали масово розмножуватися, харчуючись, у першу чергу, ікрою і мальком наших аборигенних видів.

Оленів – під розстріл

Важко назвати дуже успішними чисельні спроби інтродукувати на Закарпатті не притаманних краю ссавців. Наприклад, невдалою виявилася спроба переселення дикого кроля. Такий експеримент проводила у Берегівському та Іршавському районах у 70-х роках минулого століття Карпатська лабораторія мисливства та форельництва. До кінця причини невдалих спроб так і не відомі. Але одна з них – це неправильно вибране для цього місце. На думку науковця, не прорахували достеменно оптимальних кліматичних умов – відповідну температуру і вологість.

Ще один близький до кролика вид, який намагалися у нас розселити, – заєць білий. У листопаді 1963-го року 45 особин з Іркутської області «десантували» на Говерлу і приблизно стільки ж випустили у районі полонини Рівної у Перечинському районі. Більшість тваринок загинуло від хижаків, оскільки линька і зміна літнього сірого хутра на біле зимове відбулася в листопаді, а сніг того року випав лише у січні. Зайці, які змогли пережити зиму, навесні потрапили до зубів пастуших собак. Як пояснює Людвіг Потіш, нібито і територію добре підібрали, бо тварина може жити на полонинах, але знову ж таки спроба не вдалася.

Ще менше, ніж зайцям, поталанило оленю плямистому. Невелике стадо цих тварин (18 голів) завезли у кінці 70-х на територію господарства «Ізанське», де їх утримували у вольєрах. Однак два роки потому звірині вдалося втекти і розбігтися по території Хустського та частково Міжгірського районів. Через те, що існувала загроза гібридизації з місцевими благородними оленями, тварин відстріляли.

Пробували у тих же 70-х інтродукувати в області і рідкісну лань. Невеличке стадо завезли із заповідника «Асканія-Нова». У 1996-му році лань намагалися акліматизувати ще раз. Цього разу тварин транспортували вже з Угорщини. У парламентському виданні «Голос України» за липень 2011-го року директор Берегівського держлісгоспу Михайло Лакатош розповідає, що європейських ланей (зокрема 20 голів) господарство закупило у 1996 році. І наразі ціле стадо цих тварин – понад 130 особин – утримується у вольєрах мисливського лісництва «Нове село».

Також у «Нове Село» в 1971-1972-му роках привезли із Чехословаччини та Азово-Сиваського заповідно-мисливського господарства 10 муфлонів. Дикого барана трохи потримали у вольєрах і спробували акліматизувати, зокрема на Чорногорському масиві. У 1986-1988 роках була й друга спроба – 20 муфлонів випустили у районі гори Синяк Мукачівського лісокомбінату. Обидва експерименти успіху не мали. Головна причина провалу – браконьєри та хижаки. Людвіг Потіш зауважує, що зараз у господарствах області муфлони є, тобто знову ж таки можуть бути і барани-втікачі, які з’являться у дикій природі.

Ще один вид, який намагалися впровадити на території Закарпаття, – єнотовидний собака, або мангут. У вересні 1953 року у Шаланківському лісі Виноградівського району було випущено 80 особин (39 самок і 41 самець), завезених із Дніпропетровської та Київської областей. Тварину хотіли розводити заради цінного хутра: цей вид нібито мав усі шанси у нас прижитися. Однак популяційного спалаху так і не відбулося. Мангут не витримав конкуренції з місцевими аборигенними хижаками: лисицею, диким котом і вовком.

В останнє десятиріччя єнотовидний собака знову з’явився в Закарпатті. Окремих особин спостерігали біля Тиси південніше Виноградова, а також виявили за слідами на снігу в урочищі Великий Ліс та Оток біля села Квасове Берегівського району. Один звір цього виду загинув від мисливського пса в молодому буковому лісі біля села Гута на Ужгородщині. Найімовірніше, єнотовидний собака проник на територію Закарпаття зі Словаччини, або ж Угорщини, де з’явився ще в середині минулого століття.  

Хто підклав свиню Додо

Людвіг Адальбертович зауважує, що не всі спроби інтродукції ссавців відбулися для нашої області безслідно: періодично йому показують фотографії оленів – напівсірих і напівплямистих. Тобто певна гібридизація таки була. Як пояснює науковець, цей процес, насправді ж, є дуже шкідливим. Буває важко відслідкувати шляхи поширення тварин, яких акліматизовували свідомо, а з тими, які потрапляли до нас випадково і хаотично, ситуація значно складніша. Адже попри те, що людина постійно вивчає це питання, абсолютно невідомо, як поводитиметься той чи інший вид за певних умов. Глобалізація ж у природі – це зменшення генетичного ресурсу. Чим більше різноманітних видів, тим стабільніша сама система планети Земля. З того ж моменту, як людина почала займатися питаннями інтродукції різних видів, аборигенні фауни, або, як їх ще називають, острівні, почали зникати. Тут можна згадати завезених на острів Маврикій свиней, які повністю знищили нелітаючого голуба Додо.

У нашому краї яскравий приклад – це завезена американська платинова норка. На Закарпатті, наприклад, біля Хуста у Липецькій Поляні був величезний звірокомплекс, де її вирощували заради цінного хутра. Звісно, що час від часу хижак тікав із господарства. Вважається, що причиною зникнення нашої європейської норки є саме американські втікачі. Сьогодні європейську норку на території Закарпаття, якщо дуже пощастить, можна зустріти лише у Рахівському районі. У монографії «Ссавці Закарпатської області» за 2007 рік подається інформація щодо загальної чисельності європейської норки у Закарпатській області – всього близько 50-70 особин.  Домінує у природі саме «американка».

Отакі хаотичні втікачі є небезпечними через те, що зменшується видове різноманіття, а це справжня катастрофа. Варто згадати і колорадського жука, який випадково потрапив у Європу, а тепер став справжньою пошестю. Сьогодні ж європейські поля атакує кукурудзяний жук, спалахи якого вже спостерігалися й на Закарпатті. Існує небезпека, що проблема в результаті дійде до масштабного розмаху.

Як пояснив науковець, існує версія, що транспортна артерія Чоп-Львів сьогодні є неконт­рольованим каналом для таких зайд. Біоматеріал заноситься в область, наприклад,  на колесах автівок. Адже людина за 10-15 годин може дістатися від середземномор’я аж до Києва. І якщо з крупними видами тварин проблем не буде, бо їх дуже швидко винищать браконьєри або хижаки, то з дрібними і середніми за розмірами – таки з’являться. Поряд із цим залишаються і процеси природного розселення видів. Так, до нас уже піднявся з Балкан шакал. Його можна зустріти вздовж Тиси. Люди з ним ще майже не стикаються, але він у нас є. Свого часу, каже Людвіг Потіш, ми не помітили, як в області природнім шляхом відновився бобер. Краяни навіть не впізнавали спочатку, що це за звір такий, телефонували і розповідали: ми щось, мовляв, таке уполювали – на нього навіть дивитися страшно! А бобер – це чимала 25-32-кілограмова тварина. Що вже говорити про меншу звірину. На жаль, через брак ресурсів сьогодні фундаментальні дослідження щодо цього питання в області майже не проводяться. Тож не дуже дивуйтеся, якщо надибаєте щось незвичне у карпатських лісах та водоймах – це навряд чи чупакабра.

Лариса Романюк

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати