Документи свідчать... (9)

Листування Івана Огієнка з Іваном Панькевичем

У „Списку ювілеїв видатних діячів української історії для відзначення на державному рівні 2012 році”, що його ухвалив Уряд України, на першому місці наведено ім’я „культурного, державного, політичного та церковного діяча Івана Огієнка” (1882-1972), який цього року відзначає 130 років з дня народження і 40 років з дня смерті. Ім’я

І. Огієнка у нас майже невідоме, хоча все творче життя він змушений був жити в еміграції – в Польщі, Австрії, Німеччині, Швейцарії та Канаді, де й упокоївся. Під час свого скитання по світі побував теж у Словаччині, а в Брненському університеті 1937 року за працю „Українська література 16 століття” здобув звання доктора філософії (PhDr.).

В часі комуністичного режиму ні в Радянському Союзі, ні в Чехословаччині ім’я Огієнка не сміло появитися без обов’язкового ярлика „буржуазний націоналіст”, „фашист”, „нацист”, „ворог народу” і т. п. В період незалежної України Іванові Огієнку будують пам’ятники та меморіальні дошки, його капітальні наукові праці перевидають масовими тиражами, іменем І. Огієнка названо Національний університет в Кам’янці-Подільському (почесним професором якого є і автор даної статті), наукові товариства, вулиці, школи. Від 1996 року існує навіть Державна премія ім. Івана Огієнка.

Тож хто такий той українець, якого за життя так зневажали, а по смерті так шанують?

*      *      *

Іван Огієнко народився 15 січня 1882 року в с. Брусилові нинішньої Житомирської області як шоста дитина в сім’ї селянина із давнього козацького роду.

Вже в початковій школі Іванко виявив виняткові здібності, однак про дальше його навчання не могло бути й мови. Єдина школа, в якій можна було вчитися безплатно, було військове училище і мати пішки (на транспорт не було грошей) повела його в Київ, віддалений 160 км від Брусилова. Військова кар’єра його аж ніяк не приваблювала. Після чотирьох років він мріяв поступити в університет, однак для цього потрібна була матура з гімназії, яку він здав заочно, заробляючи на прожиток та навчання принагідною працею, а із скромного заробітку половину висилав бездомній матері в село. З великими труднощами він „викупився” від військової служби і поступив у Київський університет ім. св. Володимира, який закінчив 1909 року, а згодом був прийнятий туди приват-доцентом на кафедру російської мови і літератури. За участь в Українській партії соціалістів-федералістів його було звільнено з роботи.

В період українських визвольних змагань (1917-20) він активно залучився до українізації вузів України. В 1918 році став професором Київського державного університету, а після зайняття Києва більшовиками  1918 року – засновником і першим ректором Кам’янець-Подільського університету. Паралельно з посадою ректора він від січня 1919 р. виконував функцію міністра освіти, а в 1919-20 роках – міністра віросповідань Української Народної Республіки.          

Та 16 листопада 1920 року і Кам’янець-Подільський зайняли більшовики. І. Огієнко, спасаючи голе життя, разом з дружиною та трьома малими дітьми змушений був емігрувати. На цей раз у м. Тарнов у Польщі. В Польщі він і надалі (до 1924 року) залишався міністром віровизнань Уряду УНР в екзилі. З 1924 року викладав українську мову у Львівській учительській семінарії.

В 1922 році його було прийнято дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка. В 1926 році І. Огієнко став професором церковнослов’янської мови та інших дисциплін на Православному богословському факультеті Варшавського університету. В 1932 році польська влада, незважаючи на величезні заслуги І. Огієнка в розвитку богословських наук, звільнила його з роботи „з-за українізації Православної церкви” та „спротив полонізації православних студентів Богословського факультету”.

І. Огієнко залишився без яких-небудь засобів для існування та прогодування сім’ї. Всі його спроби знайти який-такий заробіток виявились марними. В той час він вглибився у переклади Старого Завіту Письма Святого з єврейських та грецьких оригіналів в надії, що його видання принесе йому заслужений гонорар. Та видавця так і не вдалось йому знайти.   

На початку 30-х років в Радянському Союзі розпочалася шалена хвиля українофобії. Майже всі українознавчі кафедри в системі Всеукраїнської академії наук та університетів були скасовані або „реорганізовані”, а їх працівники опинились за ґратами, в таборах ГУЛАГ-ів, або змушені були замовкти. Скасовані або „реорганізовані” були й усі без винятку періодичні видання українознавчого характеру. Українознавство як наука в Радянській Україні заникло. Найбільшим авторитетом в мовознавстві став Сталін з його вказівками, спрямованими на створення єдиного „радянського народу” на базі російської мови.

В цій ситуації „безробітний” Іван Огієнко в 1932 році без будь-яких фінансових засобів приступив до видавання науково-популярного місячника, присвяченого вивченню української мови, – під назвою „Рідна мова”. Всі надії він покладав на те, що видання окупиться передплатою. Та в умовах загальної економічної кризи таке сподіватися було ілюзією. Та все ж таки з 19330-го по 1939 рік  І. Огієнко видав 81 номер – тоді найвизначнішого українського мовознавчого часопису у світі.

В 1935 році він узяв на свої плечі ще один тягар –  видавання науково-літературного місячника „Наша культура”, який проіснував лише три роки, але зіграв величезну роль в дослідженні історії української культури.

В 1937 році у І. Огієнка після важкої недуги (рак) померла кохана дружинна Домініка, яка від 1907 року була його вірною супутницею і помічницею на тернистій дорозі. Будучи глибоко релігійною людиною, він вирішив повністю присвятити себе Богові та Україні і, письмово попрощавшись зі своїми друзями, вступив послушником в Монастир св. Онуфрія біля села Яблочина в Більському повіті на Підляшші. 9 жовтня 1940 року митрополит Православної церкви Польщі Діонісій постриг його в монахи, а вже через десять днів на Холмському Соборі той же митрополит висвятив його за архієпископа Холмщини й Підляшшя під церковним іменем Іларіон.

З перших же днів свого архієпископства Іларіон приступив до українізації сполонізованої Православної церкви своєї єпархії, майже щотижня виїжджаючи в місії. Його блискучі проповіді виходили друком масовими тиражами, навіть окремими книжками й тішилися великій популярності.

16 березня 1944 року архієпископа Іларіона було висвячено в сан Митрополита Української Автокефальної Православної Церкви, однак з наближенням фронту влітку 1944 року він змушений був покинути свою митрополію й переселитися спочатку в Словаччину (побував і в Пряшеві), а згодом в Австрію та Швейцарію (Лозанна).

У вересні 1947 року митрополит Іларіон переселився в м. Вінніпеґ в Канаді, де розпочався новий етап його діяльності на церковній та світській ниві.

У серпні 1951 року на Надзвичайному соборі Української греко-православної церкви у Вінніпезі він був обраний головою цієї церкви та митрополитом Вінніпеґа. Це була вершина його духовної діяльності. Між іншим, у Вінніпезі він заснував Теологічне товариство (нині Теологічне товариство ім. Іларіона), часопис „Слово істини”, пізніше – „Наша культура” та „Віра і культура”. При Манітобському університеті заснував Колегію св. Андрія, яка виховує українських священиків для багатьох країн світу.

Митрополит Іларіон спричинився до об’єднання трьох автокефалій за кордоном. В 1962 році в Лондоні, нарешті, вийшов його досі неперевершений переклад Святого Письма українською мовою – 1529 сторінок. Крім цієї капітальної праці, Іван Огієнко має на своєму рахунку понад п’ятдесят наукових монографій, шкільних підручників, кілька сотень наукових студій та тисячі газетних статей та проповідей.

І. Огієнко умер 29 березня 1972 року у Вінніпезі, не дочекавшись вимріяної вільної й незалежної України. Частину його спадщини було спроваджено на Батьківщину.    

                                               *        *        *

В архіві українського мовознавця Івана Панькевича (1877-1958), що є в моєму посіданні, знаходяться чотири листи і 9 листівок Івана Огієнка до нього (1928-1940).

Зміст листування торкається, головним чином, обміну літературою та власними роботами, замовлень статей для „Рідної мови” та „Нашої культури” та підтвердження про їх одержання та неодержання. Ці листи є свідчення того, в яких важких умовах довелось працювати І. Огієнкові. В останніх листах він пише про жахливі наслідки бомбардування Варшави німецькими військами та прагнення вирватися з цього міста. Характерно, що навіть у цій грізній ситуації він не перестав думати про продовження видавання „Рідної мови”.

Нижче публікуємо листівку Івана Огієнка до Івана Панькевича від 8 грудня 1939 року з описом бомбардування Варшави та прощальний лист Івана Огієнка з 8 жовтня 1940 року. Чорнило на листівці місцями „розмито”, напевно сльозами відправника або адресата. В листах зберігаємо мову і правопис оригіналу.
 

                                                                     [Варшава], 8. ХІІ. 39.                                                                         

Високодостойний й дорогий Пане Професоре!

Сердечно Вам дякую за Вашого милого листа. Так, пережилося дуже

багато, і то такого, що тільки дивуєшся, як і живий зостався. Зо всіх сторін зазірала в очі смерть, але ... [тут і далі – три крапки І. О.] рятунку ніде не було, а тому звикалося до цього. В мойому помешканні не зосталося ані однієї шиби, а стрілою  пробило й стіну до кімнати. Але Бог беріг: стрільною зробило велику дірку в стіні, а розірвалася на дворі. Того, що пережито, не забудемо до смерти. З рештою не можуть позабути пережитого ані зіпсуті нерви, ані перемучене серце, ані надломлений увесь організм [...  І. О.].  Але з часом виявилось, що пережито ще не все, і що найгрізніше лише но заглядає в очі. Живемо в голоді й холоді, й жодної праці не маємо – ані я, ані сини мої. Я позостався літерально без гроша, а кругом шаліє небувала дорожнеча. Будьте ласкаві написати до Кракова проф. Зілинському, щоб він поклопотався для мене про посаду у п. куратора проф. Кубійовича, бо йнакше доведеться згинути з голоду ... „Рідну Мову” хочу конче видавати, але ще не маю дозволу (не маю й матеріальної можности). З моїх праць пропали відіслані до Жовкви великі розділи та з ІІІ тому Складні, з Наголосу (Наголос іменників відміни чол. р.), яких хіба не дасться мені легко відновити. Взагалі загинуло багато з того що  я написав був у літі в Ворохті,  взагалі ввесь матеріал на 11 число. – Дуже буду Вам дякувати [за] свій борг „Р. М.” (    ). Коли можна, заохотіть до цього й інших передплатників „Р. М.”, напр. проф. Ол. Колессу. Як можна висилати гроші розпитайте на почті.  Коли можна,  заохотьте бажаючих набути попередні річники та видання „Р. М.”. – Сердечно Вас вітаю , що нарешті зкинули з себе габілітаційні неприємності, бо вони для Вас хіба були зайві,  й щиро бажаю вам добрих успіхів! Як я хотів би тепер покинути зруйновану Варшаву, з якою мене ніщо ніколи не в’язало. Передайте мій привіт В. Д. проф. Ол. Колессі. Чекаю від Вас листа та статті для „Р. М.”.

З глибокою до Вас пошаною

                                                                                              І. Огієнко.     

Професор Університету                                                           

 д-р Іван Огієнко                                                         

Високодостойному   

 Д-рові Ів. Панькевичу

Високодостойний Пане Добродію!

Відходячи від світського стану я, стаючи ченцем, звертаюся до Вас

З гарячим проханням пробачити мені всі мої провини вільні й невільні, які я Вам заподіяв був чи то словом, чи то ділом, чи то думкою. Взавтра перестану бути Іваном Огієнком, а стану смиренним ченцем, горливим богомольцем за кращу долю українського народу, а тому вдруге й утретє уклінно прошу Вас ласкаво пробачити мені все, в чому тільки я прогрішився коли перед Вами.

З найбільшою до Вас пошаною та відданістю

Року Божого 1940-го,                                                І. Огієнко

жовтня 8-го дня.                                                       (Проф. Д-р Іван Огієнко).

«Нове життя», № 11/2012. Пряшів

Теги: Огієнко, Панькевич

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати