У Чехії помер один з найвизначніших тамтешніх українців Микола Гулин

Микола Гулин народився 26 листопада 1922 року у містечку Рахів на Закарпатській Гуцульщині у молоземельній селянській сім’ї (семеро дітей). Вчився в Ужгородській гімназії та гімназії рідного Рахова. Там він став членом Пласту, Організації українських націоналістів, а у березні 1939 року зі зброєю в руках став на оборону Карпатської України. Його брата Івана (який мав найбільший вплив на українську національну загартованість Миколи) гортіївці у березні 1939 року розстріляли, а батько у тому ж році помер внаслідок тортур в угорській тюрмі.

17-річний Микола, уникаючи подібної долі, таємно виїхав у Чехію, окуповану німцями, мріючи про навчання в Українському вільному університеті в Празі. У Моравській Остраві ґестапо стягло його з поїзда та арештувало й направило у віденську в’язницю. Після піврічних тортур ґестапо вирішили передати його угорським органам в Ужгород, де б його напевно засудили на кару смерті.

З Відня його переправили у Братиславу, а звідти двоє словацьких

„ґардистів“ повезли в Ужгород. На території східної Словаччини йому вдалося втекти з поїзда і пішки добратися до Закарпаття. На Березнянщині він під чужим прізвищем найнявся лісним робітником в надії, що у лісі його угорська поліція не знайде. Довідавшись, що його виявили, він у вересні 1939 року пішки добрався в рідний Рахів, де зорганізував семичленну групу колишніх січовиків, яка здійснила кілька диверсійних антиугорських операцій, однак з-за браку зброї змушена була припинити свою діяльність.

У надії, що в Радянському Союзі знайдуть щасливе життя, всі семеро пересікли угорсько-радянський кордон і здалися радянським прикордонникам. Ті, замість очікуваних „щирих обіймів“, їх арештували й направили у тюрму НКВС у Надвірну, де вже були тисячі глибоко розчарованих втікачів. Там їх піддавали жорстоким допитам, а після тижня, в рамках таємної угоди між Гітлером і Сталіним (Ріббентропом і Молотовим) про дружбу і взаємну співпрацю, передали угорським органам безпеки (і з протоколами допитів, в яких вони чистосердечно розповіли про свою антиугорську діяльність). Ті М. Гулина як організатора антиугорської військової групи направили у центральну угорську тюрму в Будапешті, звідти після піврічних тортур – у Ніредьгазу, а звідти– у Варюлопош. З Варюлопоша і на цей раз йому вдалось втекти і через кілька тижнів пішки добратися до Рахова. Знаючи, що його тут угорські органи знайдуть і засудять на смерть, Микола знов подався в Радянській Союз. Знов жорстокі тортури в надвірнянській та івано-франківських тюрмах і висилка у товарних вагонах в Сибір.

М. Гулин після одномісячного  транспорту потрапив в обласну тюрму м. Іваново. Там його після 13 місяців засудили на п’ять років таборів і направили в один з таборів ГУЛАГу в Архангельську область, де він після поранення ноги потрапив у табірну санчастину. „Моїм завданням було, – згадує він у своїх спогадах, – вивозити за „зону“ мертвих побратимів-табірників і закопувати їх. Це мені врятувало життя“.

У Каргопольському пересильному таборі він влітку 1943 року зголосився добровільцем у Чехословацький військовий корпус в СРСР генерала Л. Свободи і з боями пройшов увесь його бойових шлях від Бузулуку до Праги. Був тричі ранений. Після поранення на Дуклянському перевалі (у с. Нижній Комарник) йому ампутували праву ногу.

Після війни він демобілізувався з армії і зайнявся громадською діяльністю. В Микуловському окрузі він заснував та очолив Союз українців Моравії, який нараховував кілька сотень членів. Після приходу до влади комуністів у 1948 році його звільни з армії та заочного навчання на юридичному факультеті Карлового університету у Празі, арештували, звинувативши у „спробі державного перевороту, антикомуністичній діяльності, співпраці із західними розвідками, допомозі втечі реакційних діячів на „Захід“, антисовітській пропаганді“ та інших „злочинах“. “. На щастя, усі ці обвинувачення виявились вигаданими і суд (тоді ще демократичний) визнав його невинним. М. Гулин повернувся в армію, в якій служив до відходу на пенсію 1972 року у званні полковника.

В 1949 році він переселився з Микулова у Карлові Вари, де заснував і очолив Українське культурне товариство, яке мало 600 членів, а при ньому хор (керівник Ольга Дутко), який виступав з концертами у багатьох містах Чехії.

У Карлових Варах він одружився з уродженкою Полтавщини Ольгою з роду Хилецьких. Разом вони виховали четверо дітей, з яких двоє – Наталка і Борис закінчили Українську гімназію у Пряшеві.

Громадською діяльністю він займався до останніх днів свого життя, головним чином у новозаснованому Союзі українців Богемії, який обрав його почесним членом.

З нагоди 90-ліття з дня народження 2012 року М. Гулин подарував Музеєві української культури у Свиднику понад 300 цінних книжок із своєї особистої бібліотеки.

Я з ним утримував тісні зв’язки багато років. При відвідинах Карлових Варів я завжди бував гостем його гостинної хати. У 2002 році я зробив з ним обширне інтерв’ю, яке увійшло у мою книжку „Розмови з однодумцями“ (Пряшів, 2004, с. 83-91).

У ньому він детально розповів про своє багатостраждальне життя. На моє запитання „Як Ви бачите сучасне і майбутнє України?“ він дуже критично висловився до тодішньої влади України, однак свою відповідь закінчив словами: „Незалежна Україна, за яку я страждав у в’язницях та концентраційних таборах і проливав кров на фронтах, мусить ожити і жити! Я вірю в її світле майбутнє!“

Похорон Миколи Гулина відбудеться на центральному цвинтарі Карлових Варів у понеділок 9 листопада о 13-ій годині.

Вічная йому пам’ять!

Микола Мушинка

Теги: Микола Гулин, Чехія, Карпатська Україна

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати