Різдво в розстріляному Курові на Україні

У книзі “Kurov v minulosti a dnes“  (Пряшів, 2002) я висловив гіпотезу, що засновниками мого рідного села Курів були переселенці з Польщі. До такого висновку спонукав мене факт, що у першій письмовій згадці про Курів з 1332 року наведено, що село вже тоді мало римсько-католицький костел зі священиком Єронімом, який відводив церковний податок (десятину) у папську касу. Документально засвідчено, що сусідні з Куровом села Тарнів та Ґабольтів заснували поляки. Можна передбачати, що польські переселенці були й засновниками Курова, які прибули із села такої ж назви. Виникає питання: з якого польського Курова прибули римо-католики до Курова на території нинішньої Словаччини? У часі писання книги мені була відома лише одна місцевість в Польщі такої назви: Курів (Kurów) у Пулавському повіті Любецського воєводства, яке я особисто відвідав і у згадуваній книзі навіть подав його фотографію. Пізніше я в інтернеті знайшов у Польщі п’ятнадцять Куровів; один навіть у Новій Зеляндії. Курів у Словаччині, мабуть, заснували колоністи із Курова у повіті Новий Сонч на польсько-словацькому пограниччі, який нині належить до ґміни Хієлмієць.

У 1490-1492 роках наше село наслідком облоги Бардієва польським військом вилюднилося. На зміну католикам у Курів прийшли православні русини з території сучасної України.

*         *         *

Нещодавно в мої руки потрапила книга Ростислава Гандзюка “Розстріляне село” (Івано-Франківськ, 2004) про село Курів в районі Галичі Івано-Франківської області. Вона з нашим Куровом споріднена лише назвою. Галицький Курів засновано лише у 17 столітті, правдоподібно переселенцями одного з польських Куровів. Останнім його власником був польський шляхтич Ляшовські, якого радянська влада після окупації Західної України 1939 року ліквідувала як “класового ворога”.

24 серпня 1944 року це село було спалене до тла, а 50 його жителів, – розстріляно. У цій книзі наведені імена всіх жертв. Ця брутальна розправа викликає у читача аналогію з розстріляними й випаленими селами на території Чехословаччини – Лідицями, Лежаками та Токаїком. Ті, однак, були ліквідовані німецькими нацистами, тоді як Курів в Україні був знищений військами Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР (НКВС; аналогія чехословацького ŠtB).

Як це могло статися? – запитає здивований читач. У наведеній книзі цей до неба вопіючий злочин проти людськості описано детально. Спробую коротко переказати зміст книжки.

Курів, як і вся Західна Україна, до 1939 року належав Польщі. У вересні 1939 року Сталін з благословення Гітлера приєднав Західну Україну до Радянського Союзу. На окупованій території запанував жорстокий терор. Десятки тисяч людей із Західної України (переважно заможних селян та інтелігенції) було депортовано в Сибір, де більшість з них загинула.

На початку Другої світової війни чоловіки були мобілізовані у Червону армію, де більшість з них виною непідготовленості Радянського Союзу на оборону – теж загинула. Після “визволення” Західної України Червоною армією 1944 року і тут було оголошено загальну мобілізацію. Чоловіки від 18 до 50 років повинні були зголоситися до Червоної армії. Їх, без попереднього вишколу (а часто і без зброї), ставили в першу лінію фронту – на явну смерть, тому призовники Курова та навколишніх сіл не з’являлися на пункти мобілізації, а переховувалися в лісі, де вже в тому часі діяла Українська повстанська армія (УПА). Вона воювала на два фронти: проти німецької і проти радянської окупації – за створення самостійної української держави не на тоталітарних, а на демократичних принципах.

З метою встановлення дислокації частин УПА командування радянських військ запустило літаком у ліс трьох розвідників, які, видаючи себе за ранених дезертирів з Червоної армії, шукали дороги до УПА. Сталось це не в курівському, а в сусідньому, кинашівському лісі. Бійці УПА завдання розвідників легко розкрили, а військовий суд УПА засудив їх на кару смерті. Вирок було виконано. У відповідь на це командування військ НКВС на світанку 24 серпня 1944 року у Курів направило 700-членний військовий загін, який оточив село з усіх боків і запалив хати та господарські будови, вкриті переважно соломою. Кожного, хто рятував життя втечею в ліс, застрелили. Ті жителі, яким вдалося перервати кордон військових, були застрелені з літака, який під час цілої акції кружляв над селом. Отак протягом кількох годин було спалено понад сто будівель, а вбито 50 людей.

По полудні карателі залишили село, пригрозивши жителям, якщо призовики не з’являться у призивний пункт в районі, їхні сім’ї будуть розстріляні. Кілька молодих курівців зі страху перед репресіями сімей, вступило в Червону армію. З війни не повернувся майже ніхто з них. Через пару тижнів у Курів прибула комісія з району, яка встановила, що цей злочин скоїли… бандерівці. Будь-яке інше трактування цього факту вважалося “антирадянською агітацією і пропагандою” і мало за наслідок висилку в табори ҐУЛАҐу. Згідно з офіційними даними з 1944 по 1952 рік з території західних областей України було виселено на спецпоселення у віддалені райони СРСР 203 662 особи, в т. ч. „членів ОУН та УПА та їх симпатиків 182 543 особи, куркулів та членів їх родин 12 135 осіб” (Енциклопедія історії України, т. 2, Київ, 2004, с. 336). Правду можна було сказати лише після розпаду Радянського Союзу і проголошення самостійної України.

Тут напрошується аналогія із замордуванням одинадцятьох євреїв у селі Ковбасів Снинського округу 6 грудня 1945 року. Цей злочин і досі приписується бандерівцям, хоч його виконавцями були члени спеціальних частин радянського НКВС та польської Армії Крайової, що таким злочином хотіли викликати в населення Чехословаччини ненависть проти загонів УПА, які через Чехословаччину намагалися потрапити в американську зону Австрії та Німеччини. Цю мету значною мірою було досягнуто.

Цікаво, що про брутальну акцію НКВС в українському Курові авторові книжки ні у тогочасній пресі, ні в архівах не вдалося знайти жодної вісточки. Єдиними документами про цей злочин  були для нього спогади десятьох безпосередніх  учасників цієї розправи. Їхні спогади, наведенні у книжці, не можна читати без хвилювання. Федір Паньків (1931 року народження) згадував: “У день трагедії не можна було дивитися без сліз на згарища і трупи. Страшний рев худоби, плач дітей і жінок – ось що залишили після себе нелюди. А що діялося на другий день, коли стали ховати закатованих – передати неможливо. Крик і зойк панував у той день”  (с. 26).

А Марія Атаманюк додає: “Того дня ми із сестрою повернулися з Жалиборів і застали в Курові жахливу картину. Довкола валялися трупи, стояв сморід, подекуди догоряли оселі, над селом, ніби ворони, густо літали клапті сажі, поміж згарищами блукали жінки з малими дітьми. Мабуть, ще з тиждень після кривавої акції жителі села ночували по садах та городах, збираючись докупи родинами. В уцілілих хатах спати боялися, бо ходили чутки, що москалі мають вирізати всіх до одного, щоби від “бандерівського” села не лишилося й сліду” (Там же).       

Оцінюючи трагічні події 1944 року, автор В. Гандзюк пише: „Наша молодь та діти, які живуть сьогодні в Українській державі, повинні знати справжню ціну волі, до якої наш багатостраждальний народ ішов стільки років. Усім нам – від простого хлібороба до керівника найвищого рангу – треба пам’ятати про Курів та подібні йому поселення. Мусимо переосмислити події 60-річної давності, якщо не хочемо допустити, щоб подібне коли-небудь повторилося” (с. 5).

*       *       *

А як виглядає це “розстріляне село” в сучасності?

Щоб відповісти на це питання, ми у четвірку (двоюрідний брат Юрій Шпирко з дружиною Оксаною та я з дружиною Магдою) вирішили відсвяткувати Різдво за юліанським календарем саме у цьому краї.

Свят-вечір 6 січня 2015 року ми відзначали в рідній хаті Оксани у місті Болехів Івано-Франківської області. Святвечірній стіл вже заздалегідь був до крайності заповнений дванадцятьома пісними різдвяними стравами, аби ніхто, навіть господиня, не мусив від святої вечері вставати: кутя (варена пшениця з медом, маком й горіхами), грибний бульйон, борщ, два види риби (квашена та печена) три види вареників (з картоплею, капустою і вишнями), картопляний салат, хліб, калачі та горілка.

Згідно з традицією вечеря розпочалася молитвою та віншуванням. За стіл засіла вся сім’я: шестеро дорослих і двоє дітей. Кожен у вище встановленому порядку набирав страву у свою тарілку. Оскільки всі вдень постили хто “на сухо” (не їв нічого), хто “на мокро” (пив лише воду), все здавалося надзвичайно смачним, тим більше, що їду дорослі запивали коньяком та горілкою.

Після вечері включили телевізор. Майже на всіх каналах звучали українські колядки та богослужіння із столичних храмів. Перед північчю на одному з каналів показали заключну частину контроверзного документального фільму про Степана Бандеру.

Вранці наступного дня ми четверо вибралися в село Курів, віддалене від Болехова на 120 км. Супроводив нас сильний мороз (-19^оС), однак чудова сонячна погода. У багатьох селах ми бачили пам’ятники Тарасу Шевченкові, але й героям УПА з цих сіл, часто з їхніми іменами. На майдані села Старий Угринів ми бачили пам’ятник славному уродженцеві села Степану Бандері. Музей його імені у цей святковий день був закритий, однак від принагідних зустрічних ми довідались, що із родичів розгалуженої рідні Бандерів у селі ніхто не живе. Всі загинули в лавах УПА, в німецьких та радянських концентраційних таборах або емігрували на Захід. Угринівці гордяться своїм славним земляком, який не тільки виступив проти німецької та московської окупації рідного краю, але у бій за самостійну Україну підняв значну частину українського народу. Тому, коли Україна 1991 року здобула самостійність, йому повним правом посмертно було надано звання Героя України, а в багатьох місцевостях побудовано пам’ятники.

У селі Кинашів, віддаленому лише на два кілометри від Курова, дорогу нам перекрили вертепники. Були між ними пастухи, ангели, чорт, три царі, Смерть. Проспівали нам прекрасні колядки, а коли довідались, що ми з Курова у Словаччині, відмовилися взяти нагороду за колядування: “Ви є нашими братами, в нинішній складній політичній ситуації надаєте нам безкорисливу допомогу і було б неморальним з нашого боку брати від вас гроші”, – заявив один з королів.

У селі Курів, де нині живе 300 жителів, ми провели другу половину першого різдвяного дня. Я очікував, що це буде якесь затуркане село “на кінці світу” із запущеними хатинками. У дійсності, всі житлові будинки, там муровані, дуже гарні, побудовані формою колективної взаємодопо­моги у 1970-1990 роках. Є їх біля сотні. Майже всі газифіковані. У сучасному в селі проводять каналізацію. Деякі хати є опущені або заселені старшими людьми, тому що молодь через нестачу праці вдома їдуть на заробітки, переважно за кордон. В одному з таких будинків живе Ганна Михайлівна Крупа – мати одинадцятьох дітей. Одна, оскільки усі діти роз’їхались по світу. У селі є школа, будинок культури (клуб), сільрада, церква, магазин, футбольна площадка (зі всіх боків огорожена автошинами).

У своїй хаті прийняла нас голова сільради Лідія Федорівна Крупа, яка цю посаду займає вже дванадцять років, а за фахом – учителька. Живе тут разом із старенькими батьками. На Різдво завітав до неї син з дружиною (обоє лікарі) та дочка з чоловіком. Нас посадили за стіл, накритий різдвяними стравами подібно як у Болехові, правда, вже й м’ясними. Домашні живо цікавилися життям Курова у Словаччині, а ми хотіли якомога більше довідатися про життя в їхньому Курові. Атмосфера була чудова.

Зрозуміло, ми не могли обійти ні події 70-річної давності, про які курівці не люблять згадувати, бо майже для кожного це – болюча рана, втрата когось близького.

У процесі гостини до хати завітала 20-членна група колядників старшого віку. Їх колядки (“Чи дома, дома, пане господар”, “У Віфлеємі новина”, “Нова радість стала”, “Бог предвічний”), майстерно виконані на три голоси нічим не відрізнялися від колядок у нашому Курові.

Після багатої різдвяної гостини голова сільради (старостка) показала нам пам’ятні місця свого села, перш за все, пам’ятник жертвам масового кровопролиття, на якому викарбовано імена 48 чоловіків і двох жінок, закатованих військами НКВС 24 серпня 1944 року. Подібний пам’ятник є і на недалекому цвинтарі.

Гордістю села є дерев’яна церква, побудована жителями села після розпаду Радянського Союзу й проголошення самостійної України. Саме тут закінчилися наші відвідини Курова. Був це своєрідний мітинг, влаштований на честь чотиричленної “делегації” з Курова у Словаччині. Він розпочався колядками, а закінчився піснею „Многая літа”. Голова сільради між іншим заявила: “Ми є раді, що можемо у цій святині, побудованій на місці найбільшої трагедії в історії нашого села, привітати дорогих гостей з Курова у Словаччині. Окупанти зі Сходу сімдесять років тому намагалися стерти Курів з карти України. Та як ви мали змогу переконатися, Курів живе. В сучасності Москва на сході України розгорнула нову жорстоку війну, яка вже зараз має на своєму рахунку тисячі жертв. Ця війна однак об’єднала український народ, і ми віримо, що Росії не вдається підкорити собі Україну. Ми б хотіли теж відвідати ваш Курів і маємо надію, що це нам вдасться, бо що може бути кращим, ніж дружба двох сіл в різних державах, яких об’єднує спільна назва?”

Я у відповіді подякував учасникам за миле прийняття і по-курівськи повінчував до Нового року “щеща, здрав’я, боського пожегнання, на полю уроды, дома приплоды, на статочку розмножыня, на діточках потішиня”  і т.п. Зрозуміли мене без перекладу.

І на зворотній дорозі до Болехова ми в багатьох селах зустрічали групи колядників та вертепників (віфлеємців).

У другий різдвяний празник ми відвідали Василіянський монастир в Гошеві, заснований 1509 року, в якому від 1737 року знаходилася чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. У 1950 році радянська влада монастир скасувала, перетворивши його у “будинок піонерів”; пізніше (1978-1988) – у будинок відпочинку одного з івано-франківських заводів. Монахів було арештовано, а чудотворну ікону, імовірно, знищено. Монахам вдалося зберегти копію ікони з 19 століття, яку після повернення монастиря Греко-католицькій церкві (в лютому 1990 року) та його реставрації було інстальовано на первісному місці. Відтоді чудотворна “Гошівська Богоматір” знов притягує тисячі паломників зі всієї України. 2009 року папа Бенедикт ХVI її урочисто коронував.

У Болехові того ж дня нас запросила в хату уродженка Курова Галицького району Емілія Григорівна Шпирко. В часі курівської трагедії їй було три роки і п’ять днів. Як дитині запам’ятався їй вогонь, плач дорослих, рев худоби і чоловіки в калюжах крові… „Мені здавалося, що ці люди сплять. Та чому в крові?” – згадує вона із сльозами в очах.

Пізніше вона вчителювала в сусідньому Кинашеві, де вийшла заміж за уродженця села, лікаря Богдана Бекіша. Той курівську трагедію запам’ятав десятирічним хлопчиком. Коли я запитав його про ці події, і його очі залили сльози. Та ж там загинули і його знайомі “дяді”.

Обоє були здивовані, що один з нас називається Юрій Шпирко, і що старосткою села Курів на Пряшівщині є Марія Шпирко. Випадок чи кровна спорідненість? Відповідь на це питання навряд чи колись довідаємось.

І Бекіші-Шпирки підготували для нас багатий різдвяний стіл, який нічим не відрізнявся від стола в Курові. І тут головною темою була ситуація в Україні. І вони бажають, аби в їх країні запанував мир, щоб Україна не жила в постійному страху, що знов буде позбавлена самостійності й суверенітету, що тут знову запанує чужий режим, який у минулому приніс стільки горя і страждань.

У п’ятницю 9 січня ми попрощалися з гостинною сім’єю Оксани, а по дорозі відвідали ще болехівський цвинтар, де покояться її батьки та перший чоловік Андрій Філюк (1962-2011). На їхніх могилах ми запалили свічки й молитвою вшанували їх пам’ять. На болехівському цвинтарі вічним сном відпочивають і визначні представники української культури. Різдвяні свічки ми запалили на могилах посла Віденського парламенту Івана Озаркевича (1826-1903) та його дочки – української письменниці та діячки жіночого руху Наталії Кобринської (1851-1920).

Ми зупинилися і при найбільшому пам’ятнику Болехова – понад десятиметровому хресті з білого мармуру, в підніжжі якого є лише дванадцять великих літер, близьких серцю кожного свідомого українця: ГЕРОЯМ ОУН УПА. Цей могутній пам’ятник було відкрито 1993 року на місці колишнього пам’ятника “героям” Радянської армії, що загинули в Другій світовій війні та в боротьбі з “бандерівцями”. З книги С. Чекалюка “Болехівський мартиролог” (Долина, 2002), ми довідались, що лише з цього невеличкого містечка загинуло 124 воїни УПА, 131-го було засуджено радянськими органами на кару смерті або довгорічне ув’язнення, а 401 депортовано, головним чином, у Сибір. В даній книзі всі ці жертви більшовіцького свавілля наведені поіменно.

У мотелі Мохнасте на хребті Карпат, де ми зупинилися пообідати, нас приємно здивувала шестичленна група колядників. І вони, довідавшись, що ми є українці зі Словаччини, категорично відмовились взяти нагороду за колядування. Одну з групи колядників – Лідію Комарницьку – учительку із села Матків Турківбського района, ми запросили до стола. Довідались ми від неї багато цікавого про сучасний стан Україні. Вона, як більшість українців, з якими ми зустрілися, переконана, що єдиний вихід із нинішнього складного становища Україні є в її інтеграція до Європейської унії. Вона однак свідома того, що “шлях до Європи” не буде легким, бо Україні доведеться подолати багато проблем, успадкованих від попередніх режимів.

Наша подорож до Курова в Україні до певної міри дає відповідь на питання, чому понад 12 000 русинів-українців Словаччини, переселених 1947 року у Західну Україну в рамках т.зв.  „оптації”, від самого початку намагалися повернутися назад до рідного краю – у Словаччину. Частково їм це після неймовірних зусиль вдалося досягнути лише після двадцятьох років. Це питання однак виходить за рамки нашої теми.

Микола Мушинка, фото автора

Голова сільради с. Курів Лідія Крупа

Вертепники в Кинашеві

Вхід до с. Курів

Автобусна зупинка в Курові

Сучасні хати селян в Курові. Впереді: ров для каналізаційних труб

Колядники в хаті голови курівської сільради

Курівчанки в Храмі Жінок-Мироносиць

     
Колядники в Курові

Пам’ятник героям ОУН УПА у Болехові

За різдвяним столом у сім’ї Шпирків у Болехові

Пам’ятник 50 жертвам НКВС в Курові з 24 серпня 1944 року

Вертепники в селі Верхнє Синьовидне

Теги: Курів

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати