Книга «Кров – свята» побудована на основі унікальних архівних документів, а також розповідей очевидців тих подій, про які йдеться у романі. Як зазначив під час спілкування з журналістами редактор книги, письменник Станіслав Бондаренко, «Найперше роман цікавий та унікальний тим, що буквально наповнений тим повітрям лісу, «духом» хлопців, які знайшли своє місце у важкий час. Коли один сатрап воює з іншим, але прийшли вони на твою землю. Яке місце під час війни тобі займати? Як взагалі виживати? Як це погодити зі своєю совістю? Володимир Шовкошитний не просто добре вивчив документи (а це і архіви КДБ, і Абвера), але й так проник в ту ситуацію, що ніби сам став одним із тих хлопців. І ти сам, читачу, встаєш посеред лісу, береш чи не береш в руки зброю, але ніби зсередини дивишся на оцих, здавалось би простих на перший погляд, але таких дивовижних людей».
Важливість книги, зазначив Станіслав Бондаренко, переоцінити важко, і потреба в ній була вже давно. У першу чергу тому, що й понині «існує багато упереджень щодо УПА. І для мене, наприклад, одним із великих відкриттів було те, що в перші місяці УПА майже наполовину складалась з неетнічних українців: близько 40% це були росіяни, євреї, білоруси, азербайджанці, узбеки, грузини». Найкращим свідченням «потужності» і «правильності» книги, розповів гість, є те, що після презентації роману в США нащадки учасників військових повстанських формувань Боровця, Бандери чи Мельничука, однаково дякували авторові за роман.
У книзі Володимир Шовкошитний, ґрунтуючись на архівних документах, розповідає про героїку українських повстанців загалом, а також робить спробу «відсторонено» розібратись в причинах і особливостях конфліктів всередині повстанського руху. «Я сам родом з Київщини, тому маю досить відсторонений погляд на ці події. Так, я націоналіст, але не бандерівець, мельниківець чи бульбівець, я – українець. Тому для мене було величезною проблемою порозуміти, чому виник конфлікт, який намагаються подати як міжетнічний, українсько-польський. Зрозуміти взаємовідносини у повстанському середовищі, між різними проводами. І тут все досліджено», – розповів Володимир Шовкошитний.
За його словами, що для написання другої книги дилогії йому довелось понад 10 років збирати необхідні матеріали: «Тут є свідчення, які більше ніде не зустріти – наприклад, розповіді людей, які вижили із 4800 розстріляних у луцькій тюрмі… Колись Винниченко казав, що нашу історію не можна читати без брому. Я переконаний, що історію пишуть переможці. І хочу, щоб свою історію ми писали самі, історію, яку можна і потрібно читати з гордістю і без брому. Адже ми – перша нація, яка підняла зброю проти фашизму: тут, у вас, у 1939 році, українці почали воювати проти фашизму, і це треба знати».