"Роби людям добре, а воно...", або Ще раз про культуру спілкування

Їду з роботи. Голодний, але майже щасливий, бо тарілка гарячого левешу і улюблений диван маячать на обрії у межах 10-15 хвилин доступності. Дорогою завертаю на стоянку до відомого у місті супермаркету за "чимось до чаю". ;) В’їзд вузький і майже загороджений запаркованими авто, бо у таку погоду, вочевидь, чаю хочеться не одному мені. А, завернувши, чудом не лишаю колесо у "навстіж" відкритому квадратному люкові. Російською це "лівньовка". Як же по-нашому? Зливівка чи що, прости Господи? Ну, ясно. У оте от відкрите я мало і не влетів. Об’їхав, здавши назад, запаркувався і у супермаркеті прямо до дівчинки, яка стоїть у куточку роботи з клієнтами (де видають картки, різні знижки, тощо). До речі,  там-таки стоїть скринька для побажань. І цілком доброзичливо, усміхаючись (чесне слово, тримаюся за червоне) кажу:
 

-- Дівчино, там у вас перед заїздом люк відчинений. Якщо не закриваєте, то хоч прапорець повісьте, бо хтось залишить там колесо і буде з вами судитися. Воно вам треба?

Матінко моя! Чи ж я чекав такої реакції?

(Голосно і дивлячись спідлоба)
-- Ви мені таке не говоріть!!! Я за це не відповідаю! Йдіть до адміністратора!

-- Шановна, та що ви таке кажете? Я ж не "наїжджаю". Просто роблю вам послугу, повідомляючи, що хтось вкрав решітку і ваші покупці наражаються на небезпеку. Ви ж представник супермаркету, якому належить стоянка. Передайте там комусь із чоловіків...

-- Я не представник! Не представник!!! Йдіть до директора скаржитися...

Все. На цьому розмову можна було припиняти і я так і зробив. Які ж люди стали лякані, нервові і гарячкуваті. Ну, я не знаю, може молода дівчина Світлана (так було написано на бейджику) справді засмика на покупцями, які приносять повертати прострочений товар (а думаю, що приносять, бо я раз у виробі кулінарного цеху від цього супермаркету знайшов таргана), може її чоловік ображає, або зранку шеф вилаяв... Я не знаю, що не так у Світлани. Та Господь з нею і дай їй гарного настрою і здійснення мрій. Вона просто стала індикатором того, що у нашому сьогоднішньому соціумі спілкуватися вільно, відкрито, з усмішкою стало можливим лише зі своїми домашніми і найближчими друзями. Бо, гадається, за невинне "дєвушка, а дєвушка, как вас зовут?" © зараз не почуєш грайливе "Таня", а, скоріш за все схопиш дамською сумочкую у вухо. Добре, якщо не шпилькою у колінну чашечку. Мда...

Хто нас зробив такими? Глобальне потепління? Політики? Інтернет? Темп життя? Продукти з ГМО? Чесно, на знаю. Тільки... Сумно. І смішно. Але сумно більше ніж смішно, еге ж?

Теги: спілкування, бувальщина, супермаркет, культура