Михайло Колодко: «Золота епоха Ужгорода вже минула»

Про нього говорять і пишуть. Він молодий, талановитий і популярний. Творчий і енергійний. Непересічний, оригінальний і провокуючий. Часто несподіваний, безперечно цікавий і при цьому на диво спокійний і врівноважений. Рівно настільки, наскільки може бути спокійною творча особистість, яка мислить візуальними образами, постійно фонтанує креативом і оригінальними ідеями,  проте веде розмірений, трохи богемний й водночас патріархальний спосіб життя. Чи можливо це поєднати? Рівно настільки, наскільки можливо випустити з-під одного стеку скульптора класичну, граційну дівчину-Золочівку і казкову грубезну пушку опришка Пинті. Вишуканого аристократичного крилатого бронзового Аметура і веселих, різнокольорових, вайлуватих і провокуючих бетонних карпатських ведмедиків. Оптимістичного, начитаного, працьовитого і масивного дядю Колю-ліхтарника і витончену, майже невагому меланхолійну крилату дівчину-фею, що примостилася на клубі Ейла.

Він багатогранний, як і його творчість. Він у процесі. Однак, коли на шліфувальному колі залишається характерний сяючий пил, а на матовому непрозорому камінці з'являється перша-друга-третя блискучі площини, ти вже точно знаєш що це не просто камінь. Потрібен просто час, праця, терпіння і таких граней буде 57 – саме стільки їх у класичного діаманта. Саме так, один за одним відкриває свої таланти ужгородцям Михайло Колодко. 32-річний митець. Випускник Львівської художньої Академії. Скульптор, художник, архітектор, генератор ідей і... несподіване відкриття для нашого міста. Здобуті нагороди він закинув на полицю у своїй майстерні. Крізь прочинені двері чітко чути дзвони Кафедрального собору. Сюди ж б'є яскраве сонце. У його променях з-під численних ескізів, фігурок і моделей, від завбільшки з палець до масивних гіпсових зліпків – громадян цієї країни-мастерні -- я витягую його нагороди: рамки і картки з написами "Постачальник інформаційних приводів 2010 року", "Туристичне обличчя Закарпаття-2010". А отримана за крилатого ведмедя Аметура, що зустрічає гостей краю на ганку "Інтуристу", ще 2007 року премія ім. А.Бокшая і А.Ерделі взагалі невідомо де. Загубилася у творчому хаосі. А він ліпить Яна Непомуцького. Бере у жменю жовту глину, мняцкає її і накладає чергову складку на поки що пластичну одіж святого покровителя Чехії, який незабаром, після 60 років забуття, знову постане в Ужгороді. Він ліпить, поспішає, бо за три дні "формування", а потім відливка. А ти сидиш на шкіряному диванчику, допиваєш пообідню каву і після десятків проведених за життя інтерв'ю розумієш, що приготовані питання цього разу будуть недоречними. Ну бо, як зараз модно казати, якось "тупо" буде спитати щось на кшталт "Яка із твоїх робіт є найдорожчою для тебе?" чи "Хто є твоїми вчителями?". Недоречно і непотрібно, бо це буде як... ну... даруйте, гучно висякатися на концерті класичної музики. Але він рятує мене. І я розумію, що камінець у станку повернувся, закрутилося коло і почала шліфуватися якась нова грань:

-- Бачиш, ліплю кожну складку і так хочеться її зробити досконалою й ідеальною. А не можна. На цій скульптурі має бути наліт часу. Ефект зношеності, зістареності. Можна, звісно, все загладити, але навмисно цього не роблю. Ось поглянь, складка пішла (проводить пальцями по одягу Непомуцького) і ось саме тут вона повинна зламатися, змінити напрям. І ось із таких "зламів" у правильних місцях, власне, і будується кожна скульптура. Я не можу зробити щось "гарніше"... Адже спочатку ліпиться роздягнена постать людини, з дотриманням всіх анатомічних правил. Як вона стоїть. Коліно повинно бути ось тут, а не, скажімо тут, бо тоді це буде каліка. А вже потім постать "одягається". І складки одягу мусять лягти саме так, як вони лягли б насправді.

-- Скільки часу йде на ліплення такої скульптури?

-- Залежно від умов. Яна Непомуцького я, загалом, ліплю ось вже кількадесят годин. Ну і, сподіваюся, за кільканадцять годин закінчу ліплення. Це два-три дні і одна-дві безсонні ночі. А, скажімо, в Академії таку скульптуру я ліпив цілий семестр. Півроку.

-- Пів?! Року?!

-- Звісно. Адже навчання у Художній Академії дуже відрізняється від здобуття освіти у інших вузах. Тут ти здобуваєш не тільки освіту, а й уміння, розуміння, закони скульптури. Ми не ходили по аудиторіях, а просто не вилазили із однієї майстерні, де кожен студент цілий семестр працював над своїм проектом. І робота ця була іноді, начебто, одноманітною, та одноманітність ця була необхідна для того, щоб відшліфувати уміння бачити і розуміти. Скажімо, перші півроку ми не малювали нічого, окрім черепа.

-- Тобто, голову?

-- Ні. Череп. Людський череп. Ми малювали його збоку, зверху, знизу, прозорим, всяким. Багато-багато разів. Для того, щоб зрозуміти як побудоване людське обличчя, під якими кутами змикаються кістки. Адже у всіх людей череп однаковий. Відрізняється лише нюансами. А потім ліпили тільки його. Взагалі, ліпили ми багато. Двічі на тиждень цілий день тільки скульптура. І так шість років поспіль. Шість років на те, щоб зрозуміти, як "ламаються" ці складки, які я показував, як вони витончуються, наче людський м'яз на місці згинів і наповнюються у місці випрямлень. От зараз я ліплю і згадую те, чому мене вчили. І, знаєш, школа допомагає.

-- Михайле, якщо школа вчить розуміти такі тонкі матерії – звідки у нашому місті з'явилися пам'ятники Шевченку, у якого руки, якщо їх випрямити, сягнуть колін, Августину Волошину, який сидить у неприродній позі, диспропорційний Духнович?

-- Біда у тому, що ці пам'ятники зводилися у епоху, коли у нас не було скульпторів із академічною освітою по спеціальності "скульптура". Автори цих робіт вчилися на відділі кераміки і скульптура у них була... ну, дві-три пари на тиждень. Я боюся помилитися, але здається тільки Василь Олашин має академічну освіту скульптора і це видно по його роботах. Ну і ще, ймовірно, його син...

-- Як тоді стало можливим встановити на віки бронзові пам'ятники, які є... профанацією?

-- Ну а хто переймався їхньою художньою складовою, якщо творилися вони у епоху перемін? Це в Радянському Союзі була дуже чітко налагоджена школа скульптури, бо була ідеологічна потреба у творенні пам'ятників-ідолів. І робили їх, переважно, дуже добре. Коли ж старе покоління ваятелів пішло – на зміну йому прийшли нові люди, які не були вмотивовані зрозуміти закони скульптури. Не було "замовника", зацікавленого у майстерності. Але потрібні були нові символи, нові ідоли і їх стали створювати швидко-швидко. Безконтрольно і "хоч як". Щоб вкластися у бюджет, у строки. От і стали виростати пам'ятники "зліплені лопатами".

-- Фаховий гумор?

-- Який там гумор? Ось поглянь, я ліплю фігуру людського зросту і то маю тут лопатку. А чим ти будеш ліпити восьмиметрову фігуру? От і стоїть в Ужгороді Шевченко, наче "сирота" такий... наче на нього лопатою накидали рідкої глини і так залишили. І ніяких піднесених і патріотичних почуттів у такому вигляді не викликає. Та зрештою, ліплять чим завгодно, навіть табуреткою. Питання у тому ЯК! Ті всі Леніни були зліплені теж лопатами, але ж це був рівень. Суто з точки зору майстерності.

-- Ця майстерність – це талант чи школа?

-- І – і. Навіть маючи непересічний талант можна довго мучитися над рельєфом і не розуміти, чому він у тебе не виходить. Відповідь проста – рельєф, це набагато вищий "пілотаж", ніж об'ємна скульптура. Поки ти не зрозумієш як влаштовано у об'ємі те, що ти хочеш перенести на площину – нічого не вийде. У цьому парадокс, наприклад, нашого закарпатського скульптора Михайла Беленя. Він виготовив багато рельєфів, меморіальних дошок, медальйонів. Він на цьому спеціалізується. Але коли він зробив Духновича – стало видно, що ця постать зійшла з площини. Насправді ж повинно було бути навпаки. Спершу розуміння об'єму і тільки потім його перенесення на площину. Ну неможливо зіграти Баха на органі, не вміючи зіграти польку на піаніно. Звісно, ці речі які я говорю, можуть бути прикрими і образливими. І, на жаль, я не можу поки що довести їх своєю роботою, бо мав для цього замало часу. Але, повір, це так. Це непорушні закони.

Щодо школи і таланту? Будь-якому таланту потрібна школа. Є хіба що одиниці, самородки унікальні, яким би школа не допомогла, а завадила. Позбавила б їх індивідуальності. Але це такі виключення, здатні оперувати дуже тонкими матеріями, їхні скульптури дуже чуттєві. Вони поза правилами, але геніальні.

-- Наприклад?

-- Альберто Джакометті. Неможливо визначити де закінчується його майстерність і починається заглибленість у емоційні переживання, дані йому природою. Ну, розумієш, якби та сама Марія Приймаченко здобула художню освіту вона як художник закінчилась би. Без школи ж вона – унікум і явище. Однак моїм закарпатським колегам ця школа б не завадила, а помогла. Бо інакше і далі будемо мати таке як от... виходить.

-- Скільки часу потрібно, щоб до нас повернулася скульптура високої естетики?

-- Ти, говорячи "до нас", маєш на увазі Ужгород?

-- Так. Ну, ще, можливо, Україну...

-- Про Україну не скажу. Там зовсім інші закони розвитку цієї сфери. Неблизькі мені. Навіть дещо схиблені. Мені ближчий, приміром Будапешт. Я б рівнявся туди. Мені більше цікавий напрям, у якому йде Європа. Я розумію, що ми туди не йдемо. Але це мій особистий орієнтир. Щодо Ужгорода? Сюди ці явища не можуть повернутися, бо їх тут ніколи не було. При іншому розвитку історії, інших політичних розкладах середини ХХ століття, можливо, тут могла свого часу початися епоха, подібна європейській. Основи цієї школи могли бути закладені тоді, коли Йолана Мондич пробувала ставити тут Фенцика, "першого" Масарика... Чудо, що руйнівна для всього австро-угорського радянська епоха зберегла для нас частину цих робіт. Однак це був лише зародок, який так і загинув. Скульптурна школа Закарпаття потребує не відродження, а народження. А народитися вона може тільки тоді, коли є замовник. А це, як правило, держава. Але як ми можемо про це мріяти, якщо стоїмо перед вибором витратити сякі-такі гроші на збудування каналізації чи на культуру?

-- Ну а, до прикладу, ті самі меценати, які ставлять зараз пам'ятники за власні кошти? Той самий Ліхтарник?..

-- Це все не той рівень. Для правильного розвитку цієї сфери все одно потрібна державна підтримка. Її воля і замовлення. Бо якщо давати право кожному, хто готовий витратити 10-20 тисяч доларів на литво із бронзи, замовляти і ставити будь-де пам'ятники "на віки" – ні до чого, окрім хаосу це не приведе. Звісно, бувають виключення. Ось зараз я працюю над скульптурою Яна Непомуцького. Її фінансує меценат, Олександр Суханов. Людина, яка не є ані практикуючим християнином, ані політиком, який би зводив пам'ятник задля підняття власного рейтингу. Просто бізнесмен вирішив щось зробити доля свого рідного міста. Так би мовити, віддати йому, свого роду, борг вдячності. І так сталося, що це бажання вилилося у відновлення історичної справедливості – адже цей пам'ятник був у місті. Більше того, він був першим, зведеним під відкритим небом. І ми його просто повертаємо ужгородцям. Таким є і бажання міської влади. В її повноваженнях визначати обличчя міста, формувати його історію. І тут так вдало співпало, що цей проект стане унікальним. У тій частині, що ця скульптура Ужгороду не чужа. Місто її прийме. А по-друге, це не просто скульптура, це – проект. Ось уяви собі: постать святого Яна Непомуцького, який є покровителем Чехії відобразить чеську добу в історії Закарпаття. Колони, які підтримуватимуть склепіння – взяті із старого ужгородського вокзалу. Під час його "реконструкції" з цією унікальною спадщиною повелися дуже по-варварськи. Старовинну цеглу по верху заклали сучасною штучною. Унікальне чавунне литво австро-угорської епохи ХІХ століття пустили на металобрухт. Там такий брутал робився, що не уявляєш собі. Добре що ще залишили той вокзал стояти на його місці. Так от ці колони ми врятували. Всього чотири. І вони уособлять австро-угорську епоху у історії Закарпаття. Ну а накриє це все сучасний кований купол. Сучасне рукотворне об'єднає під собою старовинне символічне. Я б не хотів виглядати зухвалим, але у порівнянні з Непомуцьким пам'ятник Шевченку виглядатиме просто якоюсь "галочкою", зведеною на потребу тимчасової політичної ситуації. Ну не вправі будь-хто, хто має кількадесят тисяч доларів вирішувати ставити якісь вічні речі, які будуть впливати на свідомість майбутніх поколінь. Але ж вирішують. І от тому ми маємо і такого Шевченка, і Волошина і Духновича в Ужгороді і Мукачеві – це окремий жах. І з цим нічого вже не зробити. Такими вони і будуть, ось що дуже сумно. Хіба можна речі, на яких базуватиметься національна ідентичність українців робити так непрофесійно і халатно?

А з іншого боку, вони є цілковитим відображенням своєї епохи. Вони поставлені у епоху, яка не запам'ятається нащадкам нічим хорошим. І вони є її дзеркалом. Природа мистецтва – відображати стан суспільства і епохи, у яку воно твориться.

-- Так було завжди?

-- І завжди буде. Це закон природи і суспільства. Ось поглянь, тут у мене підручник з історії і географії, яким користуються французькі четвертокласники. Скільки тут візуальної інформацїї. Переважно картини, ілюстрації, фото і підписи до них. Саме так діти сприймають світ. Через візуальні образи. Їм не потрібно багато тексту, це їх втомлює. А тут вони відразу бачать, ось таким був король Луї, ось такою була французька революція. Так от тепер уявімо собі історію Ужгорода у таких образах. Перша ілюстрація – арабська карта, складена географом Аль-Ідрісі і напис Ужгород арабськими літерами, далі – перші зображення замку, розбудова, далі епоха розквіту, австро-угорська імперія, можливо чеська епоха. Потім Радянський Союз, новобудови, Ленін. І наші дні – "мусорний" паркан на Театральній, роздовбана бруківка, стіни обклеєні хаотично рекламою. І ось це наше теперішнє. Таким воно і увійде в історію, нічого не поробиш.

-- Дуже апокаліптично якось. Невже так все сумно? Де вихід? Соціальна ентропія таки з'їсть суспільство і місто?

-- Те що я зараз скажу буде лунати дуже сумно, але я справді так думаю. Золота епоха Ужгорода вже минула і ніколи більше не повернеться. Найкращі дні нашого міста вже в минулому. Поруч з ними є люди, які з усіх сил намагаються повернути Ужгороду його "золоті дні", це Михайло Сирохман, Михайло Приймич, Василь Роман, ряд інших сподвижників, митців, просто небайдужих людей. Я багато чому вчуся від них. Але в повну перемогу їхніх цілей не вірю. Можливий тимчасовий успіх, навіть переміна свідомості частини ужгородців. Але ця частина буде занадто малою, щоб щось радикально змінити. Занадто багато втрачено.

-- Хм... От така розмова вийшла... Мабуть цього разу "Суботні зустрічі" будуть дуже нетрадиційними. Ми майже не говорили про тебе особисто, про твоє дитинство, минуле, зростання, вчителів, плани.

-- Насправді це все не так важливо на фоні того, про що ми все ж поговорили. Для мене це стократ важливіше. Дякую що вислухав. А розповісти про себе я ще встигну. А краще покажу якісь нові роботи, бо планів купа. Я звик мислити образами і ними ж спілкуватися. Думаю, мої роботи будуть промовистішими для ужгородців, ніж слова.

* * *

-- Ти тримаєш у руках явно антикварний кран?

-- Так, старовинний. Ми його використаємо у композиції з Яном Непомуцьким. З нього тектиме вода в умивальник, закріплений на постаменті. Сьогодні мені його доставили. Вибирали довго. Саша Суханов слав мені ММС-ки на телефон, я вибирав. І ось його купили і передали. Частинку "золотої епохи". Добре впишеться у композицію.

-- Як ти себе відчуватимеш, якщо його через тиждень після встановлення зріжуть і здадуть на вторсировину?

-- Нормально. Я не будую ілюзій щодо середовища, у якому змушений жити. Зрізаний кран так само стане відображенням епохи у цьому творі, який ми зводимо саме тепер. Все матеріальне тлінне. Художник, творчість – це, насамперед, ідея. Її ж завжди можливо транспортувати туди, де вона буде потрібною. Навіть не їдучи особисто. Навіть не знаючи мови. А ще її неможливо вбити.

Розмовляв Олександр ПОПОВИЧ, для "Суботніх зустрічей" (газета "Ужгород", №13, 9 квітня 2011)

У цьому фото – вся суть розмови. Як би сумно це не виглядало...

У роботі

Ян Непомуцький ще у ескізах

Повний планів-аеропланів і мрій.

"Ану приміряймо як тут будуть виглядати ліхтарі-вказівники"

І все-таки він оптиміст

Теги: Ужгород, Колодко, інтерв’ю, скульптура, суспільство

51 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати