Спогади, що сповнюють гордістю

У неділю, 15 вересня, в Закарпатському художньому музеї імені Йосипа Бокшая зібралися колеги, друзі, родичі, знайомі та усі, хто знав видатного митця та палкого патріота з Великого Березного Михайла  Михайловича Романишина (16 серпня 1933 — 12 жовтня 1999, Київ), аби поділитися спогадами у 80 рік його народження. І хоча більшу частину свого життя художник прожив у Києві, він ніколи не забував про Закарпаття, увіковічнивши рідні Карпати та їх мешканців на полотні та спрявши популяризації  образотворчого мистецтва краю. 

 
Розпочався вечір пам’яті з виступу хору «Кредо» (художній керівник і диригент Ярослав Кирлик), який через пісні спробував розкрити багатогранний талант закарпатця. Духовні, народні та ліричні мовити у творчості художника колектив вдало передав піснями  «Благослови, душе моя, Господа» Кирила Стеценка, щедрівкою  «Щедрик» Миколи Леонтовича та українською народною піснею «Стелися барвінку». 

 
Про життєвий і творчий шлях Михайла Романишина розповів його товариш Володимир Шелепець, лауреат  Державної премії України в галузі науки і техніки, який і став ініціатором проведення вечора. Заступник  голови правління ЗОО ВУТ «Лемківщина» зауважив, що  Михайло був дуже різносторонньо розвинутим, мав прекрасний голос (якщо би не поступив до Київського художнього інституту, став би непоганим співаком), знав безліч пісень (друзі називали його «співаючим лемком») та добре знався на поезії (серія полотен «Пори року» побудована на поезії Петра Скунця «Краю мій карпатський»). 

 
Демонструючи відеопідбірку робіт художника – знаних і маловідомих із приватних колекцій, пан Володимир поділився цікавими історіями створення полотен (для однієї картини позувала навіть старша сестра митця Ірина, до речі, присутня на вечорі, а свій останній автопортрет 1999 року митець свідомо залишив незавершеним). Дуже любив Романишин чорнобривці і часто зображував їх на полотнах, глибоко відчував природу рідних Карпат і майстерно передавав свою закоханість горами за допомогою пензля.  Життя у столиці наклало свій відбиток на творчість художника, сформувавши неповторний стиль Романишина, у якому  поєдналися дві своєрідні та яскраві школи живопису: закарпатська і київська. 

 
Крім малярства, художник займався збереженням і примноженням надбань українського образотворчого мистецтва. Працюючи у Міністерстві культури,  відповідальним секретарем Спілки художників України,  членом Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, директором Національного художнього музею, він не тільки організовував численні виставки українського образотворчого, народного та декоративного мистецтва в Україні та світі, а й повертав із забуття українських художників, які творили на батьківщині та закордоном. Працював до останнього – 5 жовтня 1999 р. ще виступав на відкритті виставки, присвяченій 100-річчю Національного художнього музею, а 12-ого його вже не стало.

 
Завдяки своїй відкритості та щирості художник мав багато вірних друзів, серед яких і знані поет Дмитро Павличко  якого зобразив на полотні,  композитор Євген Станкович та іноземний академік НАН України Микола Мушинка з Пряшева.  Останній - словацький  фольклорист та українознавець, мистецтвознавець та  літературознавець спеціально завітав до Ужгорода, щоб вшанувати свого товариша та однодумця. Їх знайомство відбулося далекого 1964 року, коли пана Миколу як аспіранта Карлового університету направили до Києва. Саме Романишин відкрив для нього закарпатську художню школу, познайомив з багатьма цікавими людьми та настояв привезти до Києва виставку творів відомого українського художника Олекси Новаківського, яку професор демонстрував у Львові.  

 
Розповідаючи  про високий патріотизм закарпатця, його прагнення зберегти і примножити надбання українського образотворчого мистецтва, професор Мушинка навів той факт, що коли закордоном українці з діаспори дарували картини для музею, Михайло Романишин  часто за власний рахунок транспортував їх до України, бо музей не мав на це коштів. 

 
Коли художник був вже хворий на рак (після роботи в Чорнобилі), він і далі залишався життєрадісним, жартував над власною недугою. І  це вміння піднестися над життєвими обставинами вражало оточуючих, як і відданість своєму чоловікові дружини художника – мистецтвознавця  Валентини Мартиненко, яка була його музою. Саме вона після смерті чоловіка виступає ініціатором виставок його робіт (остання відбулася в травні в Національній академії мистецтв України), вшанування пам’яті й  мріє про щасливу долю його колекції та випуск каталогу. Через погане самопочуття вона не змогла приїхати до Ужгорода, але передала найщиріші вітання присутнім та подяку організаторам вечора - Закарпатському художньому музеї ім. Й. Бокшая, який продемонстрував 3 картини художника із своїх фондів та Закарпатській  обласній  універсальній науковій бібліотеці ім.Ф.Потушняка, яка представила інформаційний стенд з публікаціями про митці та каталогами його творів. 

 
Всі виступаючі відзначили велику підтримку художником своїх земляків. Закарпатські митці завжди мали преференції в організаціях виставок у Києві. Ректор Закарпатського художнього інституту Іван Небесник розповів як завдяки схвальним відгукам Романишина вдалося уникнути  запланованого об’єднання Ужгородського училища прикладного мистецтва з іншим навчальним закладом, що зберегло продовжувача традицій закарпатської школи образотворчого мистецтва від руйнування і без якого не було б художнього інституту. 

 
А мистецтвознавець  Людмила Біксей повідала про допомогу Романишина  Юрію Герцу, народному художнику України, якого звинувачували у націоналізмі та абстракціонізмі. Після втручання київського земляка, переслідування припинилися.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати