Політичні трансформації Закарпаття. Ч.4

Продовження. Початок - Політичні трансформації Закарпаття, Політичні трансформації Закарпаття. Ч. 2, Політичні трансформації Закарпаття. Ч.3

Відтак, згідно з новою Конституцією, змушений був із себе скласти повноваження народного депутата голова обласної адміністрації С.Устич. І Віктор Бедь спробував ще раз стати нардепом у вотчині Сергія Івановича – Іршавському районі. Формально він навіть переміг у другому турі Г.Матіко-Бубнову з різницею у понад 3 тисячі голосів, але для обрання депутатом йому не вистачило необхідних 50% плюс один голос, як вимагав тогочасний закон про вибори, тому депутатом не обрали нікого. Цілком вірогідно, що тут маніпуляції з бюлетенями могли зіграти вирішальну роль, оскільки для обрання не вистачило буквально кілька сотень голосів.

А вже через чотири місяці, в квітні 1997р., депутатом у цьому окрузі обрали київського адвоката В.Медведчука, який здобув приголомшливий результат 66 905 голосів, що становило 94,2%. Це був перший поступ київської фінансово-промислової групи на Закарпаття і він виявився над успішним. З іншого боку, це, фактично, означало відмову обласного керівництва від «самостійницької» політики в межах області і пошук сильних патронів на печерських пагорбах, що й було здійснено.

С.Устичу полегшувала пошук спільної мови з киянами їх спільна політична доля в першій половині 90-х років. В.Медведчук та Г.Суркіс багато в чому завдячували у своїй кар’єрі Л.Кравчуку. Його ж вони активно підтримували на президентських перегонах 1994 р. Але поразка першого президента відкинула їх в опалу. Тим більше, що не отримали вони й депутатських мандатів, щоб стати у пригоді Л.Кучмі. Тому змушені були шукати нові обхідні шляхи для наближення до владної верхівки. Подібне завдання стояло і перед С.Устичем, який активно залучав адмінресурс для перемоги Л.Кравчука, а тепер став повністю залежним від волі Л.Кучми. Тому нагода з виборами в Іршавському виборчому окрузі стала взаємовигідною для обох сторін. С. Устич відтісняв своїх конкурентів-опозиціонерів В.Бедя та С.Ратушняка і отримував впливового лобіста в Києві. А В.Медведчук здобував лояльний до нього регіон, що давало додатковий козир у боротьбі за владу.

Тим більше багатий київський юрист, який міг привести у Закарпаття улюблену футбольну команду «Динамо» Київ, допомогти грошима та організаційно у газифікації сіл, справивши добре враження освіченістю та респектабельністю, радо сприймався краянами. Не зіграв тут свою роль і фактор чужака, оскільки практично вся місцева еліта підтримала нового висуванця, а отже, він сприймався як свій.

Слід зазначити, що навіть С.Ратушняк на перших виборах в області повністю підтримав В.Медведчука, очевидно, маючи свої розрахунки. Перед виборами він звернувся до закарпатців: «13 квітня – вибори до Верховної Ради. Розуміючи всю відповідальність події, закликаю Вас прийти на виборчі дільниці та скористатися можливістю і своїм голосом зміцнити нашу надію на краще майбутнє. Один з Ваших кандидатів – Віктор Медчедчук. Саме таких людей не вистачає в нашому парламенті. Голосуйте за нього! Знаючи цю людину особисто, готовий разом з ним взяти на себе відповідальність за виконання Ваших наказів» (Ріо-інформ. 29 березня 1997 р.). Це вже до кінця 1997 року вони стали непримиренними ворогами, а С.Ратушняк потіснив з позиції головного опозиціонера області В.Бедя.

Офіційно головним меседжем, який обрав ужгородський мер в боротьбі з С.Устичем, був той, що останній поєднував одразу дві посади – голови обласної адміністрації і ради, що суперечило Конституції. Але напередодні виборів, коли мала змінитися вся представницька вертикаль, така постановка питання дуже сильно нагадувала інтригу з намаганням здобути частинку адмінресурсу, ніж нагальну проблему. Загалом С.Ратушняк та С.Устич на початок 1998 р. фактично помінялися політичними ролями на теренах області. Сергій Миколайович тепер нагадував раннього Сергія Івановича з його ідеями самоврядності та особливої ролі Закарпаття. Про це свідчить боротьба Ратушняка з податковою, «галичанськими горілчаними баронами», підтримка русинських і російськомовних товариств і газет та тісний союз з лівими політичними силами.  Хоча прямих закликів до автономії він не виголошував. А С.Устич став повноправним представником української соборної влади в краї.

Таким чином, напередодні нових парламентських та президентських виборів на Закарпатті склався союз між обласною та районною елітою з київським бізнесом, який прагнув за рахунок прикордонної області наростити свої політичні м’язи. Причому С.Устич, який займав офіційну посаду і підпорядковувався Кабміну, спочатку пробував розкласти яйця в різні кошики. Тому доручив своїм підлеглим опікуватися різними пропрезидентськими партіями, сам залишаючись ніби осторонь. Так, кампанією НДП займався В.Приходько, заступник С.Устича і одна з ключових на той час політичних фігур області, а кампанією СДПУ(о) і безпосередньо В.Медведчука – І.Різак, котрий обіймав скромну на той час посаду начальника організаційного відділу апарату ОДА. Однак не були на той час чужими в коридорах влади й Рух чи ПРП, а поруч з мажоритарниками Медведчуком та Суркісом від НДП також висувався киянин В.Жердицький. Тому лінія протистояння умовно проходила між відверто антипрезидентськими партіями – «Громадою» П.Лазаренка, соціалістами, комуністами, що представляли лівий табір, і тими, хто лояльно ставився до проєвропейських кроків Л.Кучми.

Найбільшою сенсацією виборів 1998 року, які вперше проходили за партійною системою, стала якраз над переконлива перемога СДПУ(о) в області. Причому настільки, що цього не очікували ні її прихильники, ні противники. Показово, що два головні опоненти в краї – С.Устич та С.Ратушняк відразу після виборів вступили до СДПУ. Але обласний очільник – до «об’єднаної» та очолив її крайову організацію, а ужгородський голова – до партії Ю.Буздугана, яка мала таку ж назву, але без (о), і став заступником голови вже на загальноукраїнському рівні. Утім, такі винятково технологічні ходи не додали по суті політичної ваги ні першому, ні другому.

С.Ратушняк впевнено виграв вибори міського голови в Ужгороді, але ключової мети – стати депутатом і отримати недоторканість, не досягнув. За два дні до голосування його зняли з перегонів Верховним Судом України. Офіційно за те, що він не проживав на території України необхідних 5 років, бо до 1994 р. був громадянином Словаччини. Після цього в Ужгород негайно прибула бригада з Генеральної прокуратури на чолі з Ольгою Колінько, яка почала тотальну перевірку діяльності міської влади. І, звичайно, знайшла там багато зловживань. С.Ратушняк покинув місто і вже через кілька місяців склав повноваження міського голови. Був заарештований голова Фонду комунального майна міста А.Синишин. Хоча справа, безумовно, мала насамперед політичний характер, що ставало невід’ємною ознакою українських реалій.

С.Устич зміг зітхнути з полегшенням і дістав певну передишку. Упевнена перемога СДПУ(о) в області дала змогу їй формувати свою владу в краї, однак кінець року приберіг і для влади, і для краян чималі випробування. У листопаді 1998 р. Закарпаття накрило найбільше за всю історію незалежності України стихійне лихо – повінь. За масштабами воно поступалося лише Чорнобильській катастрофі. З берегів вийшли практично всі найбільші річки області, в тім числі постраждали й найбільші міста – Ужгород та Мукачево. Тобто, владі слід було виявити не лише здібності в організації виборів, а й практичні навички у головному своєму призначенні – захисті безпеки людей. І зроблено це було далеко не однозначно.

Крім того, загальна соціально-економічна ситуація в області і далі погіршувалася. Найпекучішою проблемою залишалася величезна заборгованість із заробітної плати і пенсій, що продовжувала зростати. Причому, й виходу з цієї ситуації не спостерігалося, оскільки у взаєморозрахунках підприємств панував бартер, що мінімізувало бюджетні надходження, а значну частину економіки заводило в тінь. Катастрофічної позначки досягло безробіття, що призводило до масової трудової еміграції населення й значного скорочення його працездатної частини. А це,  своєю чергою, ще більше посилювало навантаження на соціальну частину бюджету й захоплювало проблему в зачароване коло, вихід з якого можливий був лише при різкому економічному прориві.

Ситуацію погіршувало ще те, що з наближенням нових президентських виборів запроваджувати якісь стратегічні реформи було важко. Посилення лівих настроїв в суспільстві залишало державі дві перспективи: або реставрацію радянських порядків, або продовження курсу Л.Кучми, який хоча й робив ставку на великі фінансово-промислові групи, але, у всякому разі декларативно, залишався прихильником ринкових реформ та європейського вибору України включно з її вступом у НАТО. Кандидатура Є.Марчука була радше технологічним витвором, зародженим у силових структура, – на кшталт українського Путіна, але реальних перспектив в Україні не мала. Відмова від її підтримки В.Медведчука вже навесні 1999 р. була цьому свідченням.

Отже, як і 1994 року, чинний президент знову заручився підтримкою Заходу України, у той час як Схід і Південь більше схилялися до лівих ідей і відновлення найтісніших зв’язків на пострадянському просторі. В таких умовах й сталася зміна «губернатора» Закарпаття. У травні 1999 р. президент звільнив С.Устича з посади голови обласної державної адміністрації, відправивши на почесну політичну пенсію – послом до Праги, а на його місце призначає 36-річного мера Мукачева Віктора Балогу.      

Далі буде

Сергій Устич, Михайло Рябець, Віктор Балога, Віктор Дядченко, Іван Різак (1997-1998)

Теги: Медведчук, СДПУ(о), Ратушняк, Балога

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати