Символіка Незалежності

З часу зародження сучасних націй ( 17 ст.), початок кожного століття на східноєвропейському просторі супроводжувався масштабними війнами та соціальними катаклізмами. Війна за московський престол і «велика смута», які закінчилися воцарюванням Романових у 1613 р. і становленням Московії. Наступне століття – це Північна війна 1700-1721 рр. і проголошення Російської імперії. Наполеонівські війни початку 19 ст. і поразка повстання декабристів. Росія перетворюється у жандарма Європи і накопичує величезний потенціал соціальних та національних протиріч.

Перша світова війна початку 20-го століття провокує грандіозний соціальний вибух та виникнення національних держав на території Російської імперії. Але вироджується у квазіімперське утворення, який  обізвали Радянським Союзом  з усіма атрибутами середньовічної монархії. Культ вождя та нової релігії у формі комуністичної ідеології. Реставрації станового поділу суспільства та кріпацтва у формі номенклатури та колгоспів. Феодальне право у формі державної власності та всевладдя бюрократії. Не здатна адаптуватись до умов новітнього науково-технічного та технологічного прогресу, ця квазіімперія просто банкрутує та до кінця століття розвалюється, але залишає по собі уламки, які за історичною інерцією тримаються на дешевих ресурсах та робочій силі. І заради збереження влади марять законсервувати мракобісся навічно.

Україна в такому складному історичному процесі грає свою роль. Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Кирило Разумовський, Павло Скоропадський, Леонід Кравчук в різні часи і в різних іпостасях відігравали роль і російських (радянських) державників, і творців української ідентичності. Але в кінцевому підсумку саме народу України випала роль каталізатора розпаду диктаторських режимів у Східній Європі.

Фактично мирне розлучення республік Радянського Союзу створило ілюзію простоти глобальних трансформацій, які необхідно було пройти новим країнам. Вже через два роки їх всіх поглинула глибока політична криза, з якої необхідно було знайти вихід. І припало це на 1994 рік. Білорусь вибрала авторитарний популізм Лукашенка на підсосі у великого сусіда і живе з цим до нині. Значно складніше все відбувалося в Україні та Росії. Спроба кардинальних реформ у Москві наштовхнулася на заколот комуністичної номенклатури, яка засіла у парламенті. Указ Б.Єльцина про дострокові вибори – проігнорований, а у відповідь почалося збройне захоплення мерії, телевежі Останкіно і т.п. Тому, коли нині говорять про розстріл Єльциним парламенту, не згадуючи попередні події, то це відверті маніпуляції. Але фактом залишається те, що одна частина номенклатури силою розігнала іншу при мовчазній байдужості абсолютної більшості населення, особливо в провінції. Загалом це діагностувало політичну культуру Росії, де право сили важить незмірно більше, ніж сила права. Згодом це підтвердили усі наступні вибори, коли демократи могли досягати успіху лише спираючись на силу. В результаті відбулася повна девальвація самого поняття, оскільки будь-які цінності, крім грошей і влади, втратили практичний зміст.

Зовсім по-іншому вийшла з аналогічної кризи Україна. На початку 1994 року люди обирають нову Верховну Раду, кардинально змінюючи її склад. Скажімо, від Закарпаття до нової Ради не обрали жодного депутата попереднього скликання. Новий парламент дуже швидко змінює всі закони про вибори, значно їх демократизуючи. Паралельно з цим еліти домовляються про дострокові вибори президента. У результаті за пів року в Україні змінюється уся вертикаль та горизонталь влади, починаючи від сільських рад і закінчуючи главою держави, включно з прямим вибором міських та обласних голів. Звичайно, нова влада не стала ідеальною. Але люди відчули свій вплив. І, головне, що результати виборів визнали всі ключові учасники політичного процесу незалежно від своїх уподобань.

З цього моменту проявляється різке розходження в розвитку політичної культури між Україною та Росією. Як наслідок, в Україні запроваджується абсолютно бездоганна, з точки зору людських інтересів, грошова реформа. Приймається нова Конституція як реальна правова форма суспільного договору. Врегульовується питання Криму та міжнародного визнання. Навіть пріснопам’ятний сьогодні Будапештський меморандум піднімає статус країни як договороздатного миролюбного суб’єкта. І не вина України, що деякі його учасники виявилися не гідними такої довіри.

Одночасно з цим в наших державах залишається купа спільних проблем, пов’язаних з імперською спадщиною. Перш за все у сфері власності, корумпованості усіх гілок влади та ментальної ностальгії за часами «величі» у колективному жебрацтві. Однак, «Україна не Росія» – підводить підсумок свого правління Л.Кучма. І стежки виходу з історичного лабіринту обрані різні. Одна тягнеться до правового Заходу. Інша в’ється довкола деспотичного Сходу.

Наступний етап політичного розходження України з Росією припадає на 2004 рік. До цього часу нова російська еліта вважала, що вона вирішила питання свого самозбереження, організувавши спадкоємність влади. Хоча глибоко помилилась. З високопоставлених членів першого виборчого штабу В.Путіна нині зберігає своє становище лише деградований Д.Медведєв. Всі інші або загинули, або перебувають в політичній еміграції чи глибокій опалі. Надзвичайно красномовним в цьому плані є фільм режисера В.Манского «Свідки Путіна». Але менше з тим. Українська олігархія під тиском Москви у 2004 році прагнула повторити цей «подвиг». І врятував її від такого злочину український народ, який виявив свою суб’єктність. «Помаранчева революція», напрочуд мирна, стала гучним ляпасом путінському режиму, який лише набирав свою силу. Відтак, ще більше вона образила «глибинний» російський народ, який відчув власний комплекс неповноцінності. Згодом такий комплекс закономірно знайде захист в емоційній глухоті – нічого не знаю, нічого не бачу, нічого не чую та компенсується імперською манією величчі.

Відтак історичні дороги зовсім не прямі, а дуже навіть звивисті. Усіма правдами та неправдами, користуючись економічною кон’юктурою та людськими слабокостями, імперський режим прагнув повернути свій вплив. Тому нове роздоріжжя припало на 2014 рік. В.Путін вже відверто спокушав «совковим» братством, корупційним розбещенням еліт та паразитуючими настроями плебсу. Одночасно відкрито застосовувались методи залякування та політичного терору. Проте активна частина українців знову вибрала шлях гідності та свободи. Нова революція вже не була така мирна. Сотні жертв не зламали дух, а лише посилили прагнення до незалежності. Тому друга поразка В.Путіна в Україні поставила його перед вибором: або повна втрата авторитету і зміщення його через вибори за прикладом України, або консолідація всіх реваншистських та консервативних настроїв, яка можлива через військову агресію. Так почалася нова війна вже 21 століття.

Скориставшись внутрішніми проблемами України та імперськими настроями своїх прихильників, В.Путін захоплює Крим та провокує кримінальний безлад на Донбасі. Це приводить до міжнародної ізоляції Росії, але водночас і до внутрішньої консолідації навколо диктатора. Проте головної своєї мети Путін не досяг. Україна не лише вистояла, а також об’єдналася навколо прямо протилежного курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Відповідно самим прикладом свого розвитку, підточуючи основи імперського авторитаризму.

Тому антикорупційний рух в самій Росії не вщухає. Навпаки, нове покоління, спостерігаючи за розслідуваннями О.Навального, все настійливіше вимагає змін. Кримський консенсус поступово розсіюється, а імперський монстр потребує нових жертв. Тому режим все частіше вдається до внутрішнього і міжнародного терору, заганяючи себе в глухий кут. Нові вибори в Україні, які також пройшли під антикорупційними гаслами та вимогами радикальних змін, оптимізму В.Путіну не додали. Хоча спочатку він зберігав ілюзію заплутати В.Зеленського своєю демагогією та спокусами. Але коли зустрів тверду та прозору позицію, то остаточно впав в маразм. Бо в імперській голові не вкладається, що він має справу не із Зеленським, Порошенком чи будь-ким іншим, а з народом. А такої програми в арсеналі диктатора не має і він зависає.

Звідси спроби зрозуміти всі подальші дії В.Путіна з точки зору здорового глузду є марними. Бо його агресія, шантаж і погрози базуються не на реальній силі, а на бажаних фантазіях, які активно продукує оточення. Воно в свою чергу також знаходиться в мареві спотвореної дійсності і коло замикається. Достатньо поверхово послухати російських керівників чи ЗМІ, щоб зрозуміти, що психічного здоров’я там немає. Такий прояв будь-якого старечого маразму, який чіпляється за минуле. І така доля будь-яких імперій, які вичерпали своє.

Тому, якщо трохи пошукати символіки у датах, наведених вище, то можемо навіть припустити рік, коли ця імперія розвалиться – 2024. Втім, цифра 24 зустрічається нам ще тричі. 24 лютого – початок повномасштабної агресії. 24 червня – початок громадянської війни в Росії заколотом Пригожина. Поки вона знаходиться в латентному стані, але є неминучою, оскільки причини нікуди не ділися. І та орда, яку озброїв і накачав агресією Путін, без кривавої бані на своїй території не заспокоїться. Нарешті 24 серпня – День Незалежності України, яка виявилася тою голкою, що несе смерть імперії. Бо сьогодні, після Бучі і Маріуполя, Бахмута і Каховки питання «Що дала вам Незалежність?» можна задати лише в стані маразму, який поки переховується в Кремлі та його околицях.

З Незалежністю нас!

Теги: незалежність, росія, Україна, демократія, диктатура, путін

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати