Фотокамера з картону. В Ужгороді стає популярним пінхол-знімкування

Картонна коробка, бляшанка, клей, ножиці і котушки для плівки – оце й усе, що потрібно для «хендмейд» камери. Найголовніший же компонент, який для цього знадобиться, – терпіння. Однак, якщо воно у вас знайдеться, результат може перевершити усі очікування.

 

Пінхол (від англійського «шпильковий отвір; отвір, пророблений шпилькою; маленький отвір») – доволі популярний напрямок у фотографуванні протягом останніх років. Особливо на території СНД. Виготовленням власних фотоапаратів та зйомкою за їх допомогою зараз особливо активно цікавляться в Україні та Росії. Небувалого розквіту набула ця фотосправа у Санкт-Петербурзі, де вже навіть влаштовуються спеціальні пінхольні виставки та функціонує присвячений цій тематиці сайт. Проте є й ентузіасти, які почали розвивати згаданий напрямок і в Ужгороді.

 

Що ж власне таке «пінхол»? Це камера без жодних лінз та об’єктивів. Усе світло на плівку, заховану всередині коробки, потрапляє через малесеньку, пробиту кінчиком голки, дірочку. Нічого зайвого: тільки світло, плівка й отвір, через який вони взаємодіють. Звичайно, від пінхольних зображень не слід очікувати надзвичайної різкості та чіткості. Проте це й не потрібно. Така простота конструкції камери дає свої неповторні і дуже цікаві ефекти. Зображення, зроблене пінхолом, має унікальні особливості, що відрізняють його від лінзових камер. Тут майже відсутні спотворення. Пінхол передає реальність, якою вона є, не додаючи нічого свого. До того ж пінхол фіксує динамічну зміну сюжету, все, що відбувалося у кадрі за час експозиції. Таким чином, події можуть «накопичуватися» і підсумовуватися одна за одною. Тож на пінхол-фотографіях ви побачите, як пливуть хмари, як обертаються услід за сонцем рослини, як рухаються зірки на небі, як розпливаються силуети перехожих, зливається у суцільну лінію світло від фар потоку автомобілів тощо. Тут є де розгулятися в експериментах творчій уяві та фантазії фотографа.

 

 

Ужгородця Олега Коваля на створення власного пінхолу наштовхнув відеосюжет в Інтернеті про петербурзьких ентузіастів. «Мені завжди подобалось фотографувати на плівку. Улюбленим фотоапаратом був і залишається «Зеніт». Усе через його максимальну простоту і досконалість. Коли мені його дали вперше в руки, то я півдня досліджував будову апарату і захоплювався цією довершеною простотою конструкції – корпус, лінза, шторка, плівка. Нічого зайвого. У пінхолі мене, окрім можливості виготовити камеру власноручно, привабила ще більша простота: жодних лінз – лише плівка і світло. По суті, я  завжди сприймав власне фотографію і процес фотографування загалом як гру зі світлом. Пінхол дозволяє зробити цю гру максимально «чесною», природною…»

 

Олег розповідає, що найскладніше було розпочати роботу. «Головне в таких камерах – дуже акуратно і точно зробити саме «пінхол» – отвір голкою. Від його розміру залежить усе: від якості майбутнього зображення до вибору витримок при фотографуванні. Але навіть у разі, якщо не дуже старатися, то все одно виходять картинки, які дивують і вражають: наскільки все просто», – ділиться враженнями хлопець.

 

«Останнім часом, як на мене, фотографування перетворилося із якогось творчого і навіть магічного (як це було понад століття тому) дійства на звичайний менеджмент,  знімкування весіль, масове штампування кадрів. Пінхол же дозволяє знову підійти до процесу створення фото відповідально та з відчуттям натхнення. Тут не побачиш миттєвого результату – потрібно довго і виважено обирати, що і як саме ти хочеш зазнімкувати. В очікуванні є ця магія, чарівність процесу, ефект несподіванки. Саме загадковість створює відчуття важливості, унікальності кожного кадру», – підкреслює Олег Коваль.

 

 

Відомий закарпатський фо­т­ограф Сергій Гудак погоджується з такою думкою: «Чому повертається популярність плівкових знімків? По-перше, зараз кожен охочий може доволі легко і «безболісно» навчитися основам фотографування, якимось базовим поняттям, таким як експозиція, композиція, витримка тощо на цифрових фотоапаратах. А тоді вже, якщо виникає таке бажання, людина може дійти до розуміння, що їй хочеться спробувати саме плівку. У плівці справді є магія, є ефект очікування. Ти знімаєш і не можеш одразу подивитися, що у тебе вийшло. Побачити це вдасться тільки через кілька днів, а то й тижнів. Якщо ж ще й самому власноручно займатися проявленням плівки, то магічність процесу  підсилюється в рази. Можна навіть уявити себе якимось алхіміком».

 

Сергій Гудак додає: «Плівка, до того ж, дає інший малюнок. Це суто оптика і фізика. Через хаотичність потрапляння світла на зерно срібла, яким вона вкрита, створюється неповторний ефект, «багатший» малюнок. На відміну від матриць цифрових фотоапаратів, де все дуже упорядковано і структуровано, ця «хаотичність» плівки дає ефект художності, несподіванки. Плюс ще багато залежить від проявлення. Іноді навіть невдалий процес може перетворити звичайне фото на шедевр».

Сам Сергій зізнається, що бажання створити свій пінхол у нього виникло ще кілька років тому, проте наразі до втілення ідеї в життя «руки поки не дійшли».

 

 

Екс-закарпатець, а нині киянин Михайло Панько теж полюбляє фотографувати на плівку. Юнак має дещо відмінний погляд на пінхол-фото. «Якщо щиро, то я не фанат пінхолу в плані результату, але захоплююсь конструктивною особливістю камер – тобто тим, що її можна зробити з чого завгодно: бляшанок з-під пива, сірників, дерева і т. д».

Що ж до різних «фотозбочень», то мені найбільше подобається монокль. Це такий об’єктив, де викинули всі лінзи, крім однієї. Як результат – повна протилежність пінхолу. Тобто зображення з купою оптичних змін та ефектів, які дуже важко передбачити».

 

Пінхол, монокль, широка плівка, карданні камери, поляроїди, амбротіпія, дегеротіпія – усе це різноманітні напрямки та види фотографування.

 

«Кожен вибирає те, що йому найбільше подобається, – пояснює Сергій Гудак, який наразі мріє спробувати себе в амбротіпії. – Зараз є певні модні тенденції на території колишнього Радянського Союзу, проте в Європі таких сплесків чи-то хвиль захоплення якимось одним напрямком не спостерігається. Там люди, котрі любили фотографувати на плівку, так досі і фотографують, хтось же навпаки – захоплюється «цифрою», хтось – ще чимось, але загалом підхід дуже індивідуальний».

 

Що ж, в Ужгороді, де фотографів уже, як у тому анекдоті, більше, ніж людей, здатних надати першу невідкладну допомогу, наразі певні модні фототенденції лише зароджуються. Проте у них є всі шанси захопити у свої лави багатьох прихильників, тож цілком ймовірно, в обласному центрі вже незабаром слід очікувати купу цікавих фотовиставок та фотопроектів.

 

Наталія Тернавська