Закарпатська Швейкіада

Історія нашого краю, як відомо, насичена різноманітними політичними подіями, які часто трактуються істориками двояко. Показати віхи XX століття так, як їх сприймав простий народ, а головне – зробити це легко, читабельно і з гумором, вирішив відомий закарпатський письменник Дмитро Кешеля, котрий днями представить публіці трилогію своєї «закарпатської Швейкіади» – «Політ співочого каміння, або не кажи «гоп!», доки не проскочиш Чоп».

Від цькування до цінування

– Дмитре Михайловичу, розкажіть, як народилася ідея видати «народну» історію Закарпаття?

– Шлях до трилогії почався дуже давно, ще 1978 року, коли вийшла моя перша книжка «Дерево зеленого дощу». Вона була незвичною для того часу, бо не містила згадок про партію, владу, провідних колгоспників тощо. Одні звернули на неї увагу як на явище, інші – як на антирадянщину. На мене почалося справжнє цькування, але в той час у Спілці письменників прийшов до влади Павло Загребельний – людина неординарна, новатор, котрий запросив молодих літераторів на нараду, а окремих – на особисту співбесіду. Мене теж покликали у Київ, я мав розмову віч-на-віч із Загребельним, а коли приїхав додому, то там уже чекала телеграма, що я прийнятий до Спілки письменників України. Тоді потрапити до Спілки було набагато важче, ніж отримати наукову ступінь.

Але не менш знаковою в тій поїздці до Києва стала моя зустріч із представником московського видавництва «Молода гвардія», котрий сказав, що книжка «Дерево зеленого дощу» йому сподобалася і він хоче, щоб вона вийшла у світ російською мовою. Згодом мені зателефонували з видавництва і сказали, що є можливість видати книжку більшою, а тому просять ще рукописів. На той час я, втомлений цькуваннями, писав уже просто для себе, навіть не мріючи, що колись зможу це видати. Можливо, тому писалося дуже легко, і роман «Прирічанські характери» вийшов дуже позитивним, з тонким народним гумором. Я запропонував його для друку, і «Молода гвардія» об’єднала мої твори у книжку «Зелёный дождь», яка побачила світ у 1982 році.

Того ж року я отримав за неї відзнаку як за кращу книгу молодого автора видавництва «Молода гвардія», а після урочистостей запитав у редактора видавництва, чому саме я, хлопець із глухої провінції, отримав цю нагороду. Редактор мені відповів, що я відкрив Закарпаття для Радянського Союзу зовсім з іншого боку, бо раніше про цей край писали лише жалісливо, у чорних барвах, а я, мовляв, вперше розповів про горян легко і з народним гумором.

Ці слова запам’яталися мені на все життя. І десь тоді почав мріяти написати епічне полотно, в якому складна історія Закарпаття буде подана з гумором, через призму бачення простих людей, бо, як говорили класики, прощатися із минулим треба з посмішкою.

– І все ж минуло багато років, поки ви взялися до втілення цієї мрії.

– Так, мені справді знадобилося більше 10 років, щоб приступити до написання першого із задуманих мною романів. Як такого завдання видати історичну книжку я перед собою не ставив. Це, перш за все, художній твір, в якому хотілося поєднати драму і комедію, «високе» і «низьке». Хотілося показати історію Закарпаття народними очима, так, як цю історію сприймав народ і як він її трактував. У істориків усе по-іншому: куди політичний вітер повіяв, туди й хилять. А в народу пам’ять стала: у Закарпатті й нині всі старожили скажуть, що «старі мадяри за Австро-Угорщини і Ференца-Йовжки були добрими, пак чехи з Масариком були теж добрі, нові мадяри вже були погані, а руські наполовину: зустрічали їх радісно, а потім настало певне розчарування».

«Я записав історії, які чув від старших людей у дитинстві»

– Книжки з трилогії можна читати як окремі твори чи вони поєднані сюжетною лінією?

– Це абсолютно самодостатні романи, але об’єднані місцем дії, часом і героями. Перша книжка вийшла ще 2003 року і мала назву «Чим би не бавились пани, лем би не було війни». Друга з’явилася у 2006-му – «Видіння зрячої води, або ж дурний Іван стріляє, а Богонько кулі направляє», а третя – «Політ співочого каміння, або не кажи «гоп!», доки не проскочиш Чоп» завершена у минулому році. Всі вони і склали трилогію, яка от-от має побачити світ. 

Перші дві книжки отримали багато схвальних відгуків. Я показав у них історію ХХ століття через призму бачення двох родин, пов’язаних коханням їхніх дітей. Розповідь ведеться від найменшого члена цієї родини – Митрика. Старше покоління однієї з родин дивиться на життя з ґаздівської точки зору, а інша родина ставиться до життя по-філософськи. Дії відбуваються біля Мукачева, під горою Ловачка. Але у моїх героїв нема провінційності мислення або безіменного існування, бо я показую роль Закарпаття у світовій історії, розказую про те, як краяни побували по світах, воювали у різних арміях і бачили різні країни.

– Хлопчик Митрик, від імені якого ведеться оповідь, – це маленький ви?

– Мене багато хто про це запитує і я завжди відповідаю, що письменник усе життя пише про себе, бо мусить пропускати через власне єство всі викладені у творі емоції. Митрик є героєм багатьох моїх творів, і це справді в якійсь мірі я. Це та дитина, яка здатна привселюдно заявити, що король – голий. Він чує багато розповідей старших людей і переказує їх у манері дитячої безпосередності, так, як воно є.

Усі ці історії я чув малим хлопцем, коли залазив під стіл і підслуховував, про що розповідають дорослі. Майже все наше село воювало у Першій світовій війні, один розказував про Італію, другий – про Німеччину, третій – про Америку, а я слухав і запам’ятовував. Мені дещо поталанило, бо я народився у 50-х роках, якраз у середині ХХ століття, коли ще жили люди, які добре пам’ятали старі часи. А другу половину ХХ століття вже прожив сам, тому можу поділитися своїми думками, враженнями і спогадами. Вони ведуться до 70-х років – подальша історія є ще занадто молодою, щоб її аналізувати.

– А історики як сприймають вашу трилогію?

– Я б дуже хотів, щоб вони сприймали її, перш за все, як художній твір. Історія нашого краю грішить міфотворенням, у ній присутній суб’єктивізм. Я не прагнув донести до читача досконалу історичну правду, а лише хотів відобразити її в очах народу. Мистецтво взагалі вважається найбільшою брехнею, але в ньому часто є набагато більше правди, ніж у істориків.

– Розкажіть хоч одну з тих кумедних історій, які описані у трилогії.

– У 30-х роках біля Клячанова стояла Путникова хата (тепер там, під горою Ловачка, звели АЗС). Коли під час подій Карпатської України між мадярами і чехами тривали бої, у певний час кордон проліг через цю Путникову хижу. А землю поділили так, що половина хати була у Чехословаччині, а половина – у Мадярщині. Путник із дружиною завжди сварилися, тому жона перейшла у чеську половину і стала називати себе чешкою. Але кордон проліг так, що туалет лишився у Чехословаччині, а колодязь – у Мадярщині, тож коли бідний Путник бігав у туалет, його ловили жандарми і лупили за порушення. Скажу вам чесно, що це реальна історія, хоч усі сміються, що такого бути не могло.

– Чи спробуєте ви наступного року поборотися з цим твором за Шевченківську премію?

– Можливо, на все буде воля Божа. Я вже зрозумів, що навіть найсміливіші мрії можуть здійснитися.

– А які ще мрії маєте?

– Дуже хочу видати збірку елітної прози. Вона вже готова до друку і відрізняється від того, що я писав до цього часу… Збірка має робочу назву «Молитви за втраченими світами». У ній є мистецтво слова, багато вишуканості, краси, поетики і драми… 

Тетяна Літераті

Теги: Кешеля

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати