Вуличні «виразки»

За подібними образами далеко до світових галерей їхати не треба – наживо побачити можна на вулицях Ужгорода. Без олії, акрилу чи пастелі, без олівця і пензля, полотна просто неба – у кольорі, запахах, звуках... Не декорація, не туристична принада, радше – вулична «виразка». Справжнє лицедійство розігралося перед театром на площі – акторська майстерність тут куди краща за «мило» на телеекранах чи моніторах. Розжалобити прагнуть не Олександр Супербродяга, котрий кинув усе і рушив на Аляску, і не давньогрецький дивак Діоген, який у діжку філософствувати заліз... У пройдисвітства направду чарівна етимологія – світи проходять у пошуках висоти й глибини думки. А в жебрацтва бізнес-злидень завівся.

«Лише цій гроші кидаю», – тицьнула знайома на скоцюрблену, геть закутану в чорне жіночу постать на проспекті Свободи. «Чорну» тут бачать не щодня... У неї – ніби графік чергування. Один день є, два-три нема. Кажуть, отак чорніє собі подекуди на пішохідному мості, мігрує до вокзалів чи церков. Які очі має, яке волосся, чи всміхається, чи стара, чи ж молода – загадка. «Чорна» закутана, як мумія.

«Гульчитай, укажи ми личко», – насміхаються поряд хлопці. «Чорна» не реагує. Навколішки на холодній землі, опустила голову аж до самого низу, ніби прикипіла губами до бруківки. Довкола неї стоки, модні бутіки, кав’ярні... «Чорна» не молиться, не просить, не горлає як прокажена, навіть не поворухнеться – завмерла. Що жива, видає спина – дихає. Коло голови в хустині – пластмасова тарілочка, у посудині – гривня-дві й копійки. Чи німа, чи глуха, чи сліпа, чи поламана, чи що болить – ні звуку. Сидить колодою цілий день у зливу, спеку, на лютому морозі. Повз неї проходить усе місто, а вона наче застигла у часі. Як маркесівський стариган – містичний прибулець, не в дротяному курнику, а в невидимій клітці. Ніби й із крилами, але жорстоко відрізаними.

«Чорна» все не поворухнеться. Поряд пробігають вагітні ромки в барвистому дранті. Хтось «виношує» подушки, у когось у животах підростає живий капітал. Як народиться мале, будуть гроші. Бо кожен у цій державі виживає, як може.

У центрі міста сюжет той самий. Тільки «чорної» сьогодні нема. Замість неї – безногий волоцюга. Вперся в стовп поблизу «миколайчика», у руках – шапка, погляд – у далечінь. Як ставили цієї зими пункти обігріву попід стінами філармонії, єдина його нога першою ступила до кухні. Поки їв, камери, диктофони і блокноти атакували: як суп, як чай, як намет, звідки, чому, коли й куди... Так і став поміж «своїх» зіркою. Його «колега» по транспортому, обскубана й обідрана, з гноєм замість тіла, пам’ятаєте – вона ще хиталася містом, щось бурчала під носа, простягалася на землі й дико верещала – дух випустила прямо на Корзо.

А допоки він мовчки просить, пробігають малі баклажани. «Пане, злоті дайте!», «Містер, ай містер! Долар плі-і-із», – не курям на сміх, а ретельна підготовка до Євро. За піцу на терасу, до речі, й сідати нічого – враз будеш жадібно обмацана руками ромів, ще й обпльована, якщо на гривні не розкошелишся.

«Таких, як вона, ловлять, а потім ноги ламають або відрізають», – продовжує далі моя знайома. Таке вона почула від своїх друзів. Ті – від своїх. Чутки воно чи правда, ніхто не знає. «Чорна» схилилася колодою, й ані відчаю, ані каяття. Рук не простягає, не голосить – вона не схожа на інших своїх «колег» по бізнесу. Вона, як і більшість «таких», – лиш циркова звірина, яку на момент євроармагедону або тимчасово приберуть десь, як непотріб, або, навпаки, – поставлять на цілодобове «чергування» в люди.

Надія Вишневська

Теги: жебрак

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати