Справа перечинських Довбушів

Про справу ан­тира­дян­ської ор­ганізації «Закарпатські українські повстанці» «Замок» уперше дізнався зі збірки документів «Особые папки» Сталіна і Молотова про національно-виз­вольну боротьбу в Західній Україні у 1944–48 рр.», виданої 2010 року львівським видавництвом «Піраміда». Що ж це була за організація і якою виявилася доля її учасників в умовах післявоєнного Закарпаття, ми з’ясовували в архівах обласного управління СБУ.

Хто не втік, той залишився в СРСР

Вже з першого погляду на 12 томів справи учасників організації «ЗУП» («Закарпатські українські повстанці») стало зрозуміло, що не все в цій історії так просто і назвати її однозначно політичною не можна. Виявляється, що 23 осіб притягли до кримінальної відповідальності не лише за те, що «зрадили Батьківщину», а й за низку розбійних нападів, вчинених на державні кооперативи, і навіть за вбивства.

Вони були такими собі перечинськими Довбушами, позаяк самі не раз говорили на допитах, що грабували магазини, каси, голів сільрад, бо радянська влада кинула їх у надзвичайно скрутне матеріальне становище, і селяни просто не мали що їсти або вдягнути. Однак стверджувати однозначно, що мотив цих чоловіків і жінок був благородним і вони не звичайні бандити, нині не можна.

В антирадянській діяльності цієї організації слідчі Міністерства державної безпеки (попередниці КДБ) запідозрили близько 50 осіб, заарештували 46 і з них, до відповідальності притягли 23. Допитували всіх переважно ночами, самі ж підозрювані постійно змінювали свідчення, через що відтворити цілісну кар­тину, що як і чому трапилося, дуже важко. Додавали плутанини і шпигунські моменти, тож врешті самі ж слідчі не могли розібратися, хто й на кого з перечинських бандитів працював.

А почати, мабуть, слід із того, про що всі й так знають. Прихід радянських військ на Закарпаття не був сприйнятий тутешніми мешканцями однозначно. Одні раділи ймовірному приєднанню до СССР, інші тікали до Чехо­словаччини чи Угорщини, треті довго сумнівалися і врешті стали громадянами Радянського Союзу, якого на своїй землі не бажали.

Найбільш невдоволеними були краяни, котрі «при чехах» чи «при мадярах» займали якісь помітні позиції, були чиновниками чи підприємцями, а потім їх змусили відмовитися від можливості працювати на себе, крім того, як колишні куркулі, вони не могли розраховувати працювати на нову державу, адже та їм не довіряла, підозрюючи у шпигунстві.

Одним із таких невдоволених був 37-річний мешканець села Порошково Юрій Вакула, котрий дружив із 26-літнім жителем Тур’ї Пасіки Михайлом Фленьком. Вакулу ображало, що після того, як він під час війни перейшов на бік радянських партизанів і воював «за комуністів», радянська влада зняла його з посади начальника окружної міліції Перечинського округу. Навесні 1946 року він приходив у гості до свого товариша Михайла Фленька і постійно скаржився на нову владу, а якось запропонував створити підпільну організацію, яка би домоглася повернення Закарпаття до складу Чехословаччини. Фленько спочатку не розділяв поглядів друга, але згодом теж загорівся ідеєю антирадянської діяльності. Своїми планами чоловіки поділилися ще з двома невдоволеними: 38-річним Миколою Зайцем, котрий колись утримував водяний млин, був досить заможним і навіть мав рахунок у банку, та 36-річним Василем Касинцем із Пузняківців, якого радянська влада зняла з посади окружного начальника дружини.

Очолив, щоб розвалити

Аби про їхні плани ніхто не довідався, чоловіки почали зустрічатися у Воєводинському лісі. Так, було домовлено, що кожен утаємничений шукатиме і приводитиме на збори нових членів поки що на словах сформованої організації. Люди ці мають бути перевіреними, з числа ображених радянською владою. Вже під час допитів перші «лісовики» (так їх у справі кодово називали працівники МДБ) розповідали, що жилося їм у перші роки становлення радянської влади на Закарпатті дуже скрутно, тому на одній із зустрічей вирішили помститися «комуністам» і пограбувати одного з них – голову сільради Пузняківців Юрія Русина. Ініціатором злочину був, начебто, все той же Юрій Вакула, котрий заявляв, що голова сільради – людина непорядна, мучить жителів, а у самого вдома є багато грошей і... сала! У травні 1946 року чоловіки взяли зброю, сховану з часів війни, побили Юрія Русина і пограбували його. Згодом така ж участь чекала на голову сільради села Пацканьово і тамтешній кооператив.

Паралельно, аби замаскувати свою участь у справі й розладнати роботу місцевої ланки КПЗУ, один із «лісовиків», Михайло Фленько, вступив до лав комуністичної партії, добився свого призначення секретарем первинної парторганізації в Тур’ї Пасіці й певний час робив усе, аби ця структура була недієздатною: не проводив зборів, відмовляв людей від вступу в партію тощо. Коли один із місцевих активістів – Василь Кречко запідозрив Фленька у навмисному підриві роботи організації, «лісовик» поскаржився на нього правоохоронцям та ще й підкинув до сіновалу на його подвір’ї зброю. Бідолашного чоловіка безпідставно заарештували, засудили до 4 місяців виправних робіт і виключили з КПЗУ.

Та Михайло Фленько і так не протримався на своїй посаді довго. Коли у селі дізналися, що він двічі ходив у сусідню Чехословаччину, аби купити продуктів і одягу, який у Закарпатті дістати було просто неможливо, Фленька теж виключили з партії.

На той час «лісовики» вже сформували чіткіше уявлення про свою діяльність. Вони назвалися Штабом Демократичної визвольної організації Закарпаття, а в червні 1946 року на одному із зібрань у лісі прийняли клятву не видавати один одного за жодних умов. Лідером невдоволених селян став Михайло Фленько. Юрій Вакула відійшов від справ організації після того, як у його рідному Порошкові люди почали говорити, що він водиться з «бандерівцями».

Спроба зв’я­затися з учасниками УПА у «лісовиків» справді була, принаймні Михайло Фленько на допитах зізнавався, що їздив у Свалявський район, де члени УПА повісили 3-х комуністів, і питав у свого знайомого Юрія Суфеляка, чи не знає він, де можна знайти повстанців. Суфеляк допомагати Михайлові Фленьку відмовився, і все ж, забігаючи наперед, скажу, що радянська машина не пробачила йому того, що він не заявив на свого товариша куди слід і в 1947 році засудила чоловіка на 6 років таборів. Загалом, Фленько так і не зізнався, чи підтримував він зв’язок із членами УПА, чи просто хвалився про те своїм товаришам, аби зробити себе в їхніх очах більш впливовим польовим командиром, проте зі знайдених під час арешту «ЗУПівців» документів, на яких був намальований тризуб, слідство зробило висновок, що підпільна організація таки була пов’язана з «бандерівцями».

Єврейську родину розстріляли за підозру у співпраці з МДБ

Відчутні зміни в «ЗУП» відбулися в серпні 1946 року, коли Фленько, за його словами, зовсім випадково познайомився у лісах Перечинського округу з трьома чоловіками, котрі ховалися від радянського правосуддя і жили в землянці. Одним із них був Костянтин Писанко, який називав себе Горським. Незабаром він і став головним ідейним натхненником організації, розробивши її статут і плани щодо звернення до короля Великобританії Георга VI з проханням взяти під свій протекторат Закарпаття. У лісах, як ідеться у справі, Горський переховувався тому, що в Ужгороді, куди він із родиною переїхав із Бреста, дізналися про те, що під час війни він був агентом німецької контррозвідки і вбив за наказом групен-фюрера Кюртена 6 євреїв. Разом із Горським у лісах переховувалися від відповідальності за розтрату Іван Скубенич, котрий вбив 2-х людей, підозрюючи їх у співпраці з органами безпеки, та Іван Гапак.

Після приходу цих людей Штаб Демократичної визвольної організації Закарпаття був перейменований у «ЗУП». Члени організації під впливом нового лідера Костянтина Писанка вирішили діяти серйозно і не розмінюватися на незначні грабунки. Вони взяли собі прізвиська («Шах», «Мат», «Довбуш» тощо), аби під час пограбувань не називати одне одного справжніми іменами, поповнили запаси зброї і зробили кілька нападів на магазини та кооперативи в селах Пузняківці, Пацканьово, Тур’я, Раково, Тур’я-Поляна, Порошково, Турички. Найбільшою здобиччю грабіжників стали 102 тис. рублів, які вони відібрали у касира ліспромгоспу Йосипа Душека, з магазинів же «лісовики» цупили переважно горілку, сало, консерви, фуфайки, тканину. Награбоване ділили у лісах, там же зустрічалися для наступних «справ», а щоб знайтися, придбали собі свистки і придумали кодові висвищування.

Під час однієї з таких вилазок Писанко запропонував провчити продавця магазину єврея Рудольфа Шварца, котрий, за його пі­дозрою, працював на органи безпеки. Члени «ЗУП» прийшли до Шварца вночі, витягли його разом із дружиною і 20-річною донькою у поле за село і розстріляли. Так само «лісовики» позбавили життя Михайла Бушелича, котрий прийшов проситися у банду. До слова, у справі, заведеній на членів «ЗУП», справді значиться, що і Шварц, і Бушелич, і вбитий Іваном Скубеничем Іван Легеза були агентами інформаційної мережі МДБ. Але ніде не вказано, з допомогою кого чи чого слідчі вийшли на слід членів «ЗУП» і зуміли їх заарештувати.

Короля Англії просили врятувати Закарпаття від рабства

Між тим, із кожним днем кількість тих, хто знав про «ЗУП», зростала. Костянтин Писанко був переконаний, що Англія тільки й чекає моменту, аби об’єднатися з США для спільного нападу на СРСР, тому вирішив діяти швидко (крім того, наближалася зима і жити в землянці ставало дедалі менш комфортно). Він придумав передати королю Англії не просто звернення від «ЗУП», а документи з підписами мешканців сіл і міст Закарпаття, представників різних кіл, від студентів до робітників, а також плакати з малюнками антирадянського змісту. Ці документи начебто мали переконати Георга VI у необхідності винесення «закарпатського» питання на Паризьку Мирну Конференцію.

Однак, коли дійшла справа до конкретних кроків у проведенні плебісциту (простіше кажучи, опитування простих громадян), виявилося, що ніхто з членів «ЗУП» не хоче ризикувати, відверто пропонуючи людям підписатися під зверненням. Після тривалих роздумів було вирішено підробляти підписи і зробити фіктивні звернення від учительства Закарпаття, працівників лісового господарства, залізничників, священиків, студентів із проханням врятувати їх від злиднів і рабства. У зверненні «ЗУП» до короля Англії, зокрема, йдеться: якщо зібраних підписів буде недостатньо, члени організації просять Його Світлість створити міжнародну комісію, в присутності якої провести більш масштабний плебісцит, або допомогти будь-яким іншим способом, зі зброєю чи без, звільнитися від московського захоплення.

Аби підготувати ці документи до відправки за кордон, потрібна була друкарська машинка, дістати яку в ті часи вдавалося мало кому. Тоді Фленько поїхав в Ужгород, де, за чутками людей, діяла подібна організація, яка нараховувала 250 осіб. Знайти її представників Фленько не зміг, зате познайомився з начальником обласного фінвідділу Щербаком, котрий допоміг у власному помешканні в Ужгороді віддрукувати всі звернення, ще й обіцяв сприяти у пошуку пілота літака, котрий міг би перевезти «ЗУПівців» на територію Чехословаччини. Він же познайомив Фленька з начальником художньо-промислового училища Михайлом Турком, котрий запропонував для малювання антирадянських плакатів кількох студентів.

Розстріл членам «ЗУП» замінили на 25 років тюрми

Саме за малюванням плакатів у будинку Михайла Фленька в кінці жовтня 1946 року чекісти й захопили кількох учасників організації і студентів. Дружина Фленька Анна попередила інших «лісовиків», за що теж була заарештована. У ніч на 7 листопада чекісти провели ще одну операцію, під час якої схопили членів організації, котрі пробиралися до двору сусідки Фленька, де той під копицею сіна ховав усі документи «ЗУПу». Костянтина Писанка заарештували 24 листопада разом з Іваном Скубеничем, котрий відстрілювався і здався лише після того, як його поранили. Студенти училища, котрі, дізнавшись про арешт Фленька, 5 діб просиділи під проливним осіннім дощем у лісі, вирішили здатися самі. Пізніше заарештували навіть голову сільради Тур’ї-Пасіки Антона Панкулича і його секретаря Василя Магу за те, що мали розмову з бандитами, але не повідомили про це органам безпеки. Секретар од відчаю в перший же день перебування у в’язниці покінчив життя самогубством, а Панкулич відбув 6 років за ґратами, і лише у 1989-му був реабілітований. Усього під час арештів від членів організації відібрали 4 автомати, 10 гвинтівок, 7 пістолетів, 400 патронів та 3 ручні гранати.

Загалом, слідство по цій справі велося до весни 1947 року. 17 березня обвинувачення передало папери до суду, звинувативши 23 осіб у зраді Батьківщини та участі в антирадянській організації «Закарпатські українські повстанці». 14 квітня 1947 року суд виніс рішення засудити Фленька, Писанка, Зайця, Скубенича та ще 2-х найбільш активних «лісовиків» до розстрілу та конфіскації майна, інші члени банди отримали по 10 років ув’язнення у виправно-трудовій колонії, на стільки ж була засуджена дружина Фленька Анна.

Уже 17 липня 1947 року всім засудженим на смерть, окрім Писанка, якого розстріляли в 1954 році, пом’якшили вирок, замінивши його на 25 років тюрми. Однак, із невідомих причин, ті, що мали бути розстріляні, дуже швидко почали відходити у вічність самі. Михайло Фленько у віці 27 років помер уже після місяця перебування у Сєвєро-Печорському таборі Республіки Комі, в один день із ним пішов із життя інший «лісовик» Іван Легеза. Ще два учасники «ЗУП» Василь Малеш і Михайло Газа теж померли в один день – 19 серпня 1947-го, Іван Скубенич залишив світ у грудні того ж року.

Справу «ЗУП» знову підняла 9 лютого 1970 року прокуратура Закарпатської області – за скаргою Юрія Вакули, котрий, вийшовши із в’язниці, просив реабілітувати його, пояснюючи це тим, що він давав покази під тиском слідчих. Виявляється, що Фленько у своїх показах прагнув виглядати більше патріотом, ніж звичайним бандитом, тому трохи прикрашав події. Замішаними в цій справі були і працівники міліції Перечинського округу, котрі начебто використали Фленька для того, аби впіймати його і забезпечити собі кар’єрне зростання.

Лише у 1989 році у справі була поставлена крапка. Не маючи змоги розібратися до кінця, чи планувала організація «ЗУП» якісь серйозні антирадянські кроки, чи це була часткова провокація, прокуратура Закарпатської області вирішила перекваліфікувати дії членів «ЗУП» у бандитизм та реабілітувати людей, засуджених лише за те, що знали про організацію, але не повідомили про неї органам безпеки.

Тетяна Літераті

Теги: повстанці, антирадянський, підпільний

22 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати