«Батько суворо дотримувався дати народження, тому, коли ми були малими, жартома рахували, хто ж у сім’ї наймолодший. І завжди виходило так, що ним виявлявся батько!»
За час моїх відвідин Ернест Андрійович не промовив і слова. Він тихесенько сидів, закутаний у покривало. Навіть телевізор не дивився, бо останнім часом і той його дратує. Розповідала донька, котра живе з батьком.
Так-от, народився Ернест Андрійович у словацькому місті Лакард у багатодітній сім’ї. У 1918 році помер батько і родина переїхала в Ужгород. Згодом пішла з життя і мама. Відтак шестеро дітей залишилися сиротами. Аби мати змогу вижити у ті нелегкі часи, кожен із них пішов своїм шляхом.
Спершу Ернест Андрійович навчався у народній і горожанській школах, потім продовжив здобувати освіту в гімназії, опісля – в учительській семінарії. Закінчивши її, вирішив пов’язати своє життя з учителюванням. За словами доньки, у 19 років він повністю себе забезпечував. Поміж навчанням допомагав людям по господарству. Відтак ще замолоду дізнався, якою важкою ціною дістається хліб.
Кілька років потому життя подарувало прекрасну дружину і трьох люблячих доньок. «Мама теж була педагогом, тому самі розумієте, що на вчительську зарплату ми не могли собі багато чого дозволити. Аби забезпечувати нас, батько завжди намагався додатково десь підробляти: влаштовувався на сезони у піонерські табори, допомагав знайомим. Він був позитивною людиною, котра жила лише заради сім’ї, умів готувати, робив покупки, доглядав нас. Мав золоті руки, якими забивав кожен цвяшок у хаті, – продовжує Марта Ернестівна. – Не міг собі дозволити й подорожувати світом, але кілька разів їздив до сестри у Чехословаччину. Та найяскравішим спогадом батька була поїздка на семінар директорів піонерських таборів у Ялту – тоді він побачив море! Пам’ятаю, його захопленню не було меж!»
19 років тому життя забрало від Ернеста Андрійовича кохану дружину. Як розповідає донька, вона була оптимісткою і завжди дотримувалася того, що за будь-яких обставин не треба падати духом. Напевно, на цьому вони і зійшлися. Добре розумілися між собою. «Він пережив маму уже на 19 років. Для чоловіка – це багато. Хоч батько живе зі мною, але йому тоді стало важко без дружини», – каже Марта Ернестівна.
65-річна донька Ернеста Андрійовича хоч і піклується про батька, та більш за все хвилюється за те, щоб із нею нічого не сталося, адже хто ж тоді подбає про хворого. Ще три роки тому він спускався з четвертого поверху, аби погуляти на вулиці. Та одного разу сказав, що йому вже важко це робити. Нині чоловік майже нічого не говорить, багато спить, мало що пам’ятає, та буває, згадує про дружину, близьких, друзів. Проте, на жаль, тих людей уже давно немає серед живих…
Не пам’ятає донька, щоб батько колись випивав, палив. «Гадаю, його просто не тягнуло. Може, на такий спосіб життя вплинуло те, що людина з самого дитинства відповідала за власне життя, – продовжує Марта Ернестівна. – Не пам’ятаю також і того, щоб він хворів. Коли батькові виповнилося 90 років, ніхто не міг у це повірити, адже виглядав він здорово. Та за якихось 5-6 літ поступово почав згасати. Ми помітили, що в тата погіршилися зір та слух. Викликали лікарів. Вони оглядали його і казали, мовляв, що ви хочете, адже людині вже 98 років… А я нічого від них і не вимагала, бо ж і сама чудово це розуміла. Та все ж, коли ти бачиш, що рідній людині боляче, хай їй буде скільки завгодно років, ти намагаєшся зробити все, аби тільки вона почувалася краще.
Він був активною людиною, тому зараз дуже важко дивитися на нього. І коли мені телефонували із соцзахисту і питали, що батькові треба, я відповідала, що – нічого. Йому зараз уже нічого не потрібно. Раніше слід було допомагати! Святкувати треба, доки людині це в радість. А для нього це вже нічого не означає».
Марта Ернестівна каже, що краще би під’їзд упорядкували, бо з часу, як звели будинок, тут не міняли жодних комунікацій: труби прогнилі, а сморід із підвалу просто жахливий.
Анастасія ЛЕСІВ
колеги 2012-04-02 / 18:16:11
А сьогодны його поховали. Спывчуття рыдним та близьким. Особливо Марты Ернестовны