Ужгородський режисер Антон Готліб: кіно – продукт командної роботи

Поодинокі покази для кола друзів все ж переросли хоч і не в масовий, проте сформований і сфокусований кінорух. В Ужгороді почали частіше проводитися кінофестивалі та навчання для охочих осягнути премудрості кіномистецтва.
Останній фест «Міграція – спроба втечі чи право на краще життя?» відбувся в обласному центрі в кінці січня. Він зібрав повний зал лялькового театру та 10 робіт на тему мігрантів від авторів з Ужгорода, Кременчука, Києва і навіть Вердена. Співорганізатор фестивалю та координатор проекту «Кіномайстерня CinemaHall» Антон Готліб поділився із «Замком» думками з приводу розвитку кіноруху на Закарпатті й у державі загалом.

Немає бренду – немає попиту

– Антоне, чи будуть в Ужгороді й надалі активно відбуватися масові кінодійства, проходити кінофестивалі, зокрема завдяки й твоїм старанням?

– Зараз я беру вектор на кіновиробництво, а не на масові заходи. Цим переймаюся більше. Скажу щиро: наразі у нас немає резону створювати кінострічки лише для Закарпаття. Я не знімаю фільм для того, щоб його подивилися тільки в Ужгороді. Поясню. У нашому маленькому місті майже всі якщо не особисто, то заочно знайомі. Яка у нас зазвичай реакція на кінороботи? От бачать Сашу Мерявчика в черговому відео: «Ооо, Саня! Диви, Саня знову в кіно знявся! Кльово! Молодця!» Не дивляться, яку людина роль грає, ЯК вона грає. Тобто оцей такий наш замкнутий «міжсобойчик» – він трохи заважає. Ужгород – це занадто тісна площадка, тут важко отримати справді потрібний фід-бек, але є приємна атмосфера взаємопідтримки і затишку, настрій на роботу – це сприяє!

– Вітчизняний кінематограф може конкурувати наразі при¬наймні з російським?

– У Росії геть інше ставлення до кіно. Нещодавно я побував у Пітері на кінофестивалі «Киногород Метрополис». Прийшли дядьки-продюсери, посиділи, подивились, що знімають молоді митці. Безпосередньо там, після закінчення показу, підійшли до авторів продемонстрованих відео, які їм сподобались найбільше, і на місці ж підписали угоду з хлопцями. Це називається кінобізнесом. У Росії вже створений тренд – «російське кіно». Зараз, поставши перед вибором, що подивитися в кінотеатрі – розрекламований голлівудський блокбастер чи черговий продукт російського кінематографу, глядач, мабуть, таки надасть перевагу першому. Однак, якщо доведеться вибирати між російською та українською стрічками, то більшість піде саме на російську. Бо це теж уже бренд, хоч і значно менш потужний, ніж голлівудський.

– А як же національний кінопродукт?

– Я розумію, що бренду українського кіно наразі немає, бо немає ринку. А чому немає ринку? Бо немає бренду. Чому глядач не ходить на українське кіно? Бо його не знімають. Чому якісне українське кіно не знімають? Бо глядач на нього не ходить! Ось так ми кружляємо замкнутим колом!

– Чому?

– Бо наразі не потрібно дер¬жаві. Якщо взяти російські фільми, то важко знайти якийсь із них, де б на початку в титрах не було вказано, що стрічку знято за підтримки держкіно… Проблема в інвестиціях. Проте варто усвідомити: поки це не стане потрібно державі, українського кіноринку не буде.

– Кіно про Закарпаття може бути цікавим не для закарпатців?

– Чи може Закарпаття бути цікавим як кінооб’єкт? А чи може бути білка цікавою як об’єкт для кіно? «Льодовиковий період» показав, що може. Тобто цікавим може бути практично будь-що. Важливо те, ЯК його показати. У нас є прекрасні природні панорами, неповторна автентика, скупчення багатьох національностей. Тобто показати можна було б багато… Десь рік тому в мого колеги по «CinemaHаll» навіть виникла ідея зйомок промо-роликів Закарпаття до Євро’2012, однак, на жаль, втілена у життя вона так і не була… Думаю, у створенні таких продуктів має бути особливо зацікавлена місцева влада.

Найбільший дефіцит - продюсери

– А як у нашому краї з акторами?

– Біда з акторами. Ні, тобто людей, які хочуть зніматися, бути до цього процесу причетними, задіяними у всіх подібних тусовках, багато. Зупиніть трьох перехожих на вулиці – і кожен третій із них обов’язково захоче брати участь у зйомках. Звичайно, якщо це не порно. Якщо порно, то захоче кожен другий!.. (Сміється. – Авт.). Проте у нас мало людей, які справді можуть ЗІГРАТИ. Які здатні передати потрібну емоцію, ідеально втілити той чи інший образ, перейнятися тим, про що йдеться у сценарії… З цим дійсно проблема. Тому ми постійно в пошуках, раді всім, хто хоче проявити себе як актор.

– Актор – це завжди людина із, умовно кажучи, «ідеальною» зовнішністю?

– Ні. Красиву людину знімати легко. Як би її не зняти, з якого ракурсу не показати, вона виглядатиме гарно. Проте «гарно» з точки зору естетики не завжди «гарно» з погляду акторської експресії, мистецтва перевтілення. Бувають красиві люди, які незалежно від того, яку роль грають, виглядають однаково. Що ж до людей зі «специфічною» зовнішністю, то їх знімати цікаво. Водночас і важко, і цікаво зуміти показати людину, яка, можливо, далека від канонів краси, так, щоб глядач перейнявся симпатією до неї…

– Чого найбільше не вис¬тачає зараз закарпатському кінематографу?

– У всіх спробах закарпат¬ського кіно найслабша ланка – це продюсування. У місті є і професійні оператори (хоча більшості з них доводиться «відриватися» переважно на зйомках весіль з огляду на те, що кіноіндустрія у краї практично відсутня), є і актори (зокрема й Закарпатського драматичного театру, й ті молоді люди, які відвідують курси акторської майстерності – «Акторський експериментальний проект» у рамках «CinemaHаll»), і підприємці, готові фінансово допомагати молодому закарпатському кіно. Однак у нас нема ключової ланки – продюсерів. Людини, яка бере на себе всю марудну, часто бюрократичну, організаційну  роботу: пише бізнес-план, дає «копняків» знімальній групі, відповідає за оренду павільйону, шукає інвесторів тощо… Багато шикарних кіноідей не було втілено саме через те, що за них ніхто не взявся.

Про натхнення та кінокорупцію

– А, загалом, знайти гроші на зйомки кіно – справа не з легких?

– Не знаю, я ще не знайшов (Сміється. – Авт.). Велике кіно – це надзвичайно «корумпована» сфера. Чому? Дуже просто: навіть якщо я напишу дуже добрий сценарій, проте ніхто ніколи про мене не чув, я ніде не світився, то мені, повірте, ніхто не надасть серйозного фінансування. Ніхто не перерахує великих сум незнайомій людині. Тому тут, як ніде, вступають у дію всі особисті, дружні, родинні, кумівські і такі інші зв’язки… Тільки так. Інший варіант – потрібно мати вже «розкручене» ім’я.

– Що ще потрібно для того, аби в нас було своє кіно?

– Кіно – це життя, віртуальна реальність. І головне – це командний продукт. Що потрібно художникові, щоб намалювати картину? Полотно, фарби і натхнення. Що потрібно для того, аби зняти кіно? Команда професіоналів! Я дуже радію з того, що створення «CinemaHаll» стало мотиваційним фактором, поштовхом для багатьох людей в Ужгороді знімати свій власний кінопродукт, презентувати його. І навіть якщо не в рамках нашого проекту, а паралельно, – все одно класно. Я не сприймаю це як конкуренцію, адже одна з першочергових моїх цілей – створити «кіноспільноту» на Закарпатті – середовище однодумців, в якому можна буде працювати. Так, нині не все так гладко, проте згадую, що ще півтора року тому я сидів удома за компом і думав: як же почати знімати? Тепер я вже знімаю, знаю увесь цей процес, і що найголовніше – у мене є і для кого, і з ким це робити.

Теги: кіно, режисер, кінопродукт

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати