«500 тисяч доларів на спектакль!»

«Мить довжиною в 45» показав головний режисер Закарпатського державного російського драматичного театру Євген Тищук на своєму ювілейному вечорі, присвяченому 45­річчю з дня народження та 20­річчю творчої діяльності.

– Навіть якби було все на 100 відсотків, я однаково шукав би «блох», бо якщо режисер задоволений, йому вже треба на спочинок, – сміючись ділиться враженнями після святкового вечора Євген Віталійович. – За натурою я максималіст, для мене творчий процес – це вічний пошук, удосконалення. Найбільш важливою для мене була реакція глядачів. Нею я задоволений…

– Напевно в залі не було випадкових людей?  Багатьох запрошували на ювілейний вечір?

– Справді, прийшло багато  постійних глядачів наших спектаклів, моїх друзів. Вітання передали всі мої однокурсники з Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Вони працюють у театрах, і, звичайно ж, якщо у них спектаклі, ніяк не можуть приїхати. Завітав мій педагог, професор  Костянтин Михайлович Дубінін, він дуже досвідчений режисер-постановник Київського театру юного глядача. Також приїхав із Києва друг, який закінчив зі мною магістратуру Московської школи-студії МХАТ, режисер Максим Погребняк.

На вечорі, що дуже приємно, були вже мої учні з Ужгородського коледжу культури та мистецтв – другий курс режисури. Вони показали нашу улюблену вправу з акторської майстерності, щоправда переробили її як привітання і вийшло дуже цікаво. Виступили і мої учні дитячої школи мистецтв Мукачева – діти від 6 і до 18-ти років. Показали майстер-клас – елементи біомеханіки. За відгуками глядачів, це було найбільш вражаюче дійство – оригінальне та енергетично сильне. Біомеханіка Мейєрхольда – це взагалі магія. Я вивчав її у педагога Олексія Левинського в Московській школі-студії МХАТ. Її постійно протиставляли системі Станіславського, та по суті це те саме – фізика дії.

Зараз ми вибудовуємо вистави так, щоб синтезувати і систему Станіславського, і Мейєрхольда. Закарпатський російський драмтеатр єдиний в Україні, який цим займається.  Проводимо майстер-класи з біомеханіки, я викладаю її і в школі мистецтв, і в Ужгородському коледжі. Незабаром їдемо в Київ на фестиваль театральних шкіл, куди з’їжджаються учасники з усього світу. До речі, наші актори театру, які займаються біомеханікою, більш пластичні, уважні, більш продуктивні на сцені, і що найголовніше – вміють працювати в чіткій режисерській партитурі.

– А щодо репертуару театру, як підбираєте вистави і на якого глядача орієнтуєтесь?

– Ми не приватний  театр, тому я не можу робити все, що хочеться. Маємо виконувати державний план. Глядача цікавлять зараз більш легкі жанри. Тож обов’язково ставимо по 2 комедії в рік. Такі спектаклі користуються великою популярністю. Обов’язково – один класичний твір: Островський, Гоголь, Лермонтов, Чехов, бо без класики немає розвитку акторів. І намагаємося ставити одну фестивальну роботу – експериментального плану. Такі речі можуть не зрозуміти тут, та на міжнародній сцені ми можемо показати рівень театру, працювати на перспективу, у європейському напрямку.

– Невже навіть старші актори театру готові до таких  експериментів?

– У наших акторів дуже хороша освіта, великий досвід. І вони, незважаючи на власні амбіції, поважають театральну етику і дисципліну. Мені з ними працювати дуже комфортно та легко. Це професійні люди і знають, як втілити те, що режисер хоче бачити на сцені.

А молодь завжди прагне спробувати себе в чомусь новому. Наймолодші зараз – це випускники Київського театрального вишу Микола Бабин, Віктор Блащук. Багато молодих актрис прийшло в театр. Юрій Степанович Шутюк – наш художній керівник, будує роботу за принципом: театр – це сім’я. І ми завжди раді молодим енергійним акторам, які привносять у сценічну гру нові кольори. 

– А як щодо ваших п’єс? Адже вони вже завоювали купу дуже схвальних рецензій і в Україні, і в Росії. Ваші колеги ставлять за ними вистави?

– Усі мої дитячі казки – а їх 5 – можна побачити майже у всіх театрах України. Навіть у Росії, в далекому Мурманську, поставили «Принцесу без горошини». У Білорусі теж показують ці спектаклі, навіть сербською переклали і там ставлять. Казки я найперше «випробовую» у нашому театрі, дивлюся, чи накладається драматургія на те, що на сцені, чи встигають актори перевдягнутися за цей час, тобто всі дрібниці видно, коли вибудовуються фізика дії, експозиція і все інше.

– Як Закарпатський російський драматичний театр  приймають глядачі інших міст? Часто запрошують?

– Театр у цьому  році об’їздив дуже багато міст. Нещодавно гастролювали у Вінниці, восени побували в Омську на фестивалі «Молоді театри Росії», де я проводив і майстер-клас із біомеханіки. Мою останню казку «Принц та чудовисько» ставили в Білорусі, вона увійшла до 20-ки кращих п’єс московського фестивалю. 8 січня від’їжджаємо в Будапешт із двома виставами новорічно-різдвяної тематики.

– Ваша дружина нещодавно також мала творчий вечір. Вона для вас муза чи головний критик?

– Партнер. Вероніка дуже добре вивчала театральну етику та естетику, тому коли вона на роботі – вона актриса. А в школі мистецтв Вероніка завідує театральним відділенням – там вона мій начальник.

– А донька? Хоче йти в професію?

– У неї нема іншого вибору (сміється. – Авт. ). У дитини є хист, може, це генами передалося. Її дитинство минуло в театрі за кулісами, вона дихала цим повітрям.   Вероніка-молодша зараз закінчила дитячу школу мистецтв № 2 і далі продовжуватиме навчання в цьому напрямку. Яку вона обере професію – актриси чи театрознавця, це вже її справа.

– А хто вас «скерував» у театральне життя?

– У моїй родині ніхто не займався театром. Батько все життя працював на заводі, мама – вихователь у дитячому садку.  Я говорив на ювілейному вечорі, що коли мені біло 4 роки, батько купив кінокамеру та проектор. Знімав нас. У мене дуже великий сімейний кіноархів – напевно, зо 35 годин плівки. Я грав у фільмах батька і тому обрав професію актора, режисера.

–  І тепер вас називають одним із кращих режисерів України…  Можливості, які маєте в Мукачеві, не зовсім пропорційні вашому потенціалу…

– Я отримав дуже хорошу освіту, три інститути закінчив і всі з червоним дипломом. Багаж знань мене розпирає: все хочеться спробувати на сцені, але справа у можливостях театру фінансово забезпечити втілення ідей режисера. У Москві в спектаклі вкладають величезні гроші і глядачі отримують шедеври. Наш театр програє у сценографії, освітленні, за композицією, костюмами – ми бідненькі. Тому й говоримо завжди: які у нас чудові актори, а хотілося б сказати: о, в театрі таке освітлення – щойно актор стояв – «бах» і він зник!; яка техніка сцени: як круг працює, майданчики піднімаються, актор спускається згори, починає літати. Техніка – це видовищність постановки, в нас цього немає. Я хочу, щоб говорили: «Мукачівський театр витратив на спектакль 500 тисяч доларів!..» Ви уявляєте, яка була б черга?!

– Черги стоять і на фестивалі «Етно-діа-сфера». Можливо,  недостатньо реклами про спектаклі, які ставить театр? Люди просто не знають, що і коли йде.

– Це знову ж питання грошей. Фінансування вистачає на заробітну плату та комунальні послуги. Все інше – витрати на бензин, декорації, костюми, щось підремонтувати. Афіші теж коштують немало, тому наші художники їх малюють вручну, бо так дешевше.

Та ми знайшли вихід. Скоро почне працювати сайт театру. Хороші хлопці – наші постійні глядачі – самі запропонували безкоштовно реалізувати цей проект. Також ми сподіваємося на інформаційну підтримку телебачення та  місцевих газет. 

 Юліанна Єгорушкіна

Теги: театр, Євген Тищук, спектакль

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати