20-річний ужгородець виготовляє ювелірні прикраси, обладунки і музичні інструменти

Двадцятирічний юнак віртуозно танцює з вогнем, а ще грає на одному з найстаріших духових музичних інструментів світу – діджеріду.

До речі, цю оригінальну австралійську «трембіту» Роман теж виготовив сам. Але найцікавіше те, що кожний член дружньої родини Кочутів, безперечно вартий окремої розмови. Адже і тато, і мама, і трійко їх синів – люди надзвичайно цікаві і неординарні. Усі Кочути так чи інакше беруть участь у численних родинних проектах: клубі історичної реконструкції «Меч Оріона», театрі вогню «FireLife» та музичному гурті, який поки що не має назви. Роман люб’язно погодився розповісти «Замку» про свої непересічні захоплення, родину та плани.

– Романе, розкажи, будь ласка, хто у вашій родині все-таки головний генератор ідей та натхненник?

– Усе почав тато (Андрій Кочут. – Авт.), який завжди мав дуже багато всіляких цікавих задумок. Батько мріяв обладнати вдома майстерню і, зрештою, зібрав обладнання. Тож спочатку ми займалися деревообробкою, точінням дерева, а згодом ще й коренепластикою. У той час, коли у нас знову почало відроджуватися зацікавлення ковальством, він загорівся ідеєю створити кузню і таки відшукав ковадло, кліщі та інший необхідний у цьому ремеслі реманент. Тобто тато створив основу. А ми придивлялися до його роботи та потроху пробували щось і собі майструвати. Наприклад, мені було дуже цікаво відшукати якусь гілку, витративши на це купу часу, а потім опрацювати її на верстаті і зробити підсвічник.

Згодом у нас з’явився новий інтерес – історична реконструкція (історична реконструкція – відтворення матеріальної і духовної культури певної історичної епохи й регіону. – Авт.). Тож ми з братами, так би мовити, взялися за метал, потроху почали виготовляти обладунки, кольчуги і діючі макети зброї. А з деревом у нас і далі працює тато. Кузнею ж сьогодні найбільше користуються старший брат Юрій та молодший – Ігор. Вони власне і роблять обладунки. А я, у свою чергу, зацікавився ювелірною справою. До речі, як тільки-но хтось із нас вигадає щось новеньке, то виявляється, що батько вже колись про це міркував і навіть нотатки зробив (сміється. – Авт.).

– А коли і як ти почав займатися ювелірною справою?

– Та воно якось саме по собі вий¬шло. Але, напевно, бажання у мене з’явилося після того, як я побував вдома в одного львівського майстра. Хоча пам’ятаю, що тоді не дуже хотів їхати до Львова, але, на щастя, подруга мене таки переконала. Чоловік її сестри у себе вдома виготовляв ювелірні вироби. От саме тоді, побачивши його роботи, які мені дуже сподобалися, я й захотів спробувати витворити щось подібне. Крім того, виявилося, що деякі інструменти, які в нього побачив, вже були у нас вдома. Тож я, маючи лише найнеобхідніше, почав працювати. Спочатку виготовляв найпростіші прикраси, у роботі використовував мідь і латунь, а не дорогоцінні метали. І потроху втягнувся.

– Яка була твоя найперша прикраса?

– Зараз уже й не пригадаю, але швидше за все це була якась звичайнісінька обручка, тобто зігнута дужка. До того ж, ще й, напевно, кривувата. Але через декілька місяців у мене почало виходити щось більш-менш пристойне. Тож я виставив світлину виробу на своїй сторінці у соцмережі «Вконтакте», бо хотів побачити, якою буде реакція людей. І один знайомий реконструктор попросив зробити середньовічний лицарський ланцюг зі з’єднаних орлів.

Я взявся за цю роботу, але розумів, що з тою мінімальною кількістю інструментів, яка тоді у мене була, не зможу її виконати. Проте знав, що саме мені необхідно, тому знайшов потрібні  інструменти, після чого я вже міг робити більш складні речі. 

– Люди, які вперше бачать твої ювелірні вироби, вірять у те, що це робота молодого аматора, а не досвідченого фахівця?

– Ювелірство – це моє хобі. І насамперед я цікавлюся ним, як декоративно-прикладним мистецтвом. Звичайно, іноді доводиться відчувати певну недовіру саме через мій молодий вік. Бо чомусь існує такий стереотип, що ювелір – це вже старша, поважна людина. Крім того, іноді хочуть побачити, де саме я вчився. Хоча, наприклад, багатьом подобається мед, який батько збирає на нашій пасіці, але я ніколи не чув, аби хтось питав, чи є у нього щодо цього фаховий диплом.

– Ви з братами також організували клуб історичної реконструкції «Меч Оріона». З чого почалося це захоплення?

– У 2008 році на День музеїв до Ужгородського замку приїздили лицарі. Ми ж там представляли свої вироби з дерева.  Коли старший брат їх побачив, то схотів, аби наступного року у ролі лицарів виступили вже ми. Одразу ж взялися за виготовлення обладунків. Попервах зробили кольчугу, потім шоломи, але, звісно, спочатку не все вдавалося. Проте ми поставили собі мету – і через рік нас трьох таки запросили виступити в замку. Потім почали приєднуватися знайомі та друзі.

Досить пристойно клуб розрісся цього року. Ми створили відповідну групу у соціальній мережі, то люди ще й так нас знаходили. Наразі це близько 20 осіб, здебільшого молодь. До речі, майже половина групи – це дівчата. Ми, зокрема, вчимося битися на мечах, стріляти з лука та вправляємося у мистецтві середньовічних танців. Сьогодні тренуємося у спортзалі шостої школи, а знайти приміщення нам допоміг завкафедрою туризму УжНУ Федір Шандор. Також влаштовуємо різноманітні тематичні зустрічі, на які приходимо у відповідному одязі. Зауважу, що ми відтворюємо епоху Другетів. Навіть у нашій символіці є їх герб. На жаль, про цих аристократів не так багато інформації, але ми орієнтуємося на те, що вони прийшли до нас з Італії і занесли з собою тамтешню моду.

– Скільки потрібно часу для того, аби виготовити обладунки?

– Напевно, найбільше часу забирає виготовлення кольчуги. На її створення може піти і три-чотири місяці. Звичайно, працюємо не цілий день, але хоча б 2-3 години обов’язково. А найшвидше робляться рукавиці. До речі, повний обладунок важить приблизно 20-30 кілограмів. Проте вага розподілена рівномірно, тому можна рухатися досить вільно.

– Як ти навчився робити діджеріду?

– Це теж була ідея батька. Перші мої інструменти не давали належного звуку, тому я було трохи відклав роботу. Але за третім разом таки вдалося зробити правильний інструмент. Потім взявся експериментувати у виготовленні діджеріду і старший брат.

– А як ви створили своє фаєр-шоу?

– Одного разу знайома льві¬в’ян¬ка показала нам, як «крутити вогники». А через декілька місяців вона вже дечому могла навчитися у нас. Сьогодні ж виступаємо зі своїми окремим номерами.

– Розкажи трохи про родину.

– За фахом ми всі інженери.  Батько багато працює з бджолами. У нас велика пасіка – більше 40 сімей, тож роботи вистачає: ремонт вуликів, навощування рамок, відкачування меду (травневого, акацієвого, липового), збір пилку, прополісу, воску, маточного молочка. Щоб усе це робилося своєчасно — як один стаємо на допомогу. Ми з мамою працюємо разом. Старший брат наразі планує вчитися в аспірантурі. Крім того, спільно з ним організовуємо роботу клубу історичної реконструкції. До речі, він старший за мене майже на два роки, але вчилися ми разом, бо так хотів тато. Молодший брат зараз на інженерно-технічному факультеті УжНУ.

– Така кількість захоплень забирає в тебе багато часу?

– Так, єдине, що треба – знайти на все це час, а також відмовитися від багатьох непотрібних речей. Адже я повертаюся додому після 6-ої, коли робочий день закінчується, але насправді у мене після цього починається інша робота. Раніше нас до подібних речей підштовхували батьки. Адже ми всі троє займалися і спортивною гімнастикою, навіть мали серйозні здобутки, і шахами. Я, наприклад, кандидат у майстри спорту із шахів. Якось по телевізору побачив, як грають у настільний теніс, то й собі вирішив записатися на заняття, бо мені сподобалося. Зараз граємо у великий теніс.

Лариса Романюк

Теги: ужгородець, майстер, золото

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати